– я дуже похожий на Женю.
Ну, так не похожий. Поведінкою дуже похожий – нікуди не хочу виходить з дому.


– мам, що таке любов?
– це коли людям хочеться бути разом, хочеться обійматись, ділитись усім один з одним, і речами, і враженнями і нічого одне одному не шкода і коли…
– жень – бачу стоїть дуже зосереджений.
– що?
– я пісять хочу


Лукаш шукає привід на мене позлитись. А я (як на зло) в чудовому настрої і ні нащо не ведусь.
– і то правда була!!
– коли?
– коли я мив руки!!
– коли?
– я тоді просто воду тихо включив, я мив руки!!
– коли?
– тоді ще! Давно! В іспанії!


– який рахунок на футболі був, Лукаше?
– сімнадцять – дванадцять

І це тільки один тайм

Оце футбол, а не те, що у вас заплати півтори тисячі за квиток і сиди там два часа нуль:нуль


– ти іноді кажеш мені погані речі – каже Лукаш, намазуючи пасту на зубну щітку.
– які, Лукашику? – кажу, висовуючи носа з душової кабінки.
– наприклад – відповідає, дивлячись печально на щітку – наприклад, «поїси вже завтра»


– Женя у нас гарненька! – каже Лукаш – а скоро ще гарніша будеш!
– чого?
– ну, як бабушка.


– цікаво, чи дадуть мені сьодні на футболі медаль…? – каже Лукаш мрійливо, лежачи голий на підлозі, хоча мав уже стояти в дверях у бутсах.
– а за що медаль? – питаю, натягуючи на нього штани.
– за те, що класно граю.
– а ти класно граєш?
– нє…


– оо! Гусочка з гусенятками! – Лукаш коло річки побачив виводок гусенят, який гріється під пуховим маминим животом – всі під нею стоять! Молочко в неї смокчуть!!
– Лукаше, гуси не годують діток молоком.
– ааа, точно, вони ж м‘ясо їдять


– ну як там в школі? Б‘єш дітей?
– я погане не запам‘ятовую

Незлопам‘ятна пташечка.


Киця Фєня, котра народилась 14 квітня 1997 року, 14 квітня 1998 року святкувала свій день народження. Ми спекли з сестрою торт, взбили білки, прикрасили торт консервованими вишнями і запросили на Фєнін день народження її маму Глашу, друга Рижика і Фєніного рідного брата Тімошу, який ще з літа жив у подружки (вона принесла брата на руках, хоча той і пручався). Фєню нарядили, всадили гостей за стіл. Брат рідну маму не признав і бив її лапами. Друг Рижик бісився, але торт їв. Сільські коти такі, вони їдять торти. Ми гасили свічку, співали і теж їли торт.

І коли Лукаш мене просить якусь фігню, я спочатку кажу – що за дурницю ти придумав? А тоді згадую, як ми святкували Фєнін день народження і вирішую, що треба буть толерантнішою до дурниць. Інакше йому не буде що запостить у тридцять.


– давай, Лукаше, класіка – “висить груша, нільзя ззісти”
– бо високо?
– ні, це не обов’язково груша, думай абстрактно
– яблуко?
– ні, це не обов’язково фрукт, думай
– аааа!!!
– що?
– гнила!

 


– а ці гроші це ми кому лишили? – питає Лукаш.
– офіціантці
– а що офіціантця з ними робитиме?

 


– Женєчка – каже Лукаш – що ж ти йдеш так швидко, наче у тебе немає сина?


– Жень, а скажи, як гарніше – rechts und links чи links und rechts?
– тобто?
– ну послухай: rechts und links – завмирає – послухала? А тепер оце – links und rechts… ну як тобі?
– ти хочеш, щоб я сказала, що гарніше?
– да, скажи що гарніше звучить
– ну… мабуть, links und rechts..
– правильно! Чуєш – отак воно починається ліііінкс.. красиво, да?

А я ж мєчтаю, що дитина виросте і умітиме щось іще крім як лялякать, як мамця.

Лишімо мрії про математику за бортом. Що красивше звучить…

 


З татом Лукаш весь час веде інтелектуальні бесіди про космос і природу речей. А зі мною по дєлу все, а також використовує мене для цілувань і обнімашок (Женєчка, понянч мене, каже, вилізаючи мені усім вєсом на коліна), тому впевнений, що я добра, красива, недалека женщіна, дещо обділена інтелектуально.
– на ось, почитай – підносить мені якусь свою книжку – хочу, щоб ти хоч щось дізналась…
– Лукаше, я ось свою книжку почитаю.

Беру книжку Любки. Він читає обкладинку: спа-ти з жін-ка-ми…, тоді зітхає протяжно: дааа…


– а яка країна більша – Росія чи Україна? – питає Лукаш.
– Росія набагато більша – кажу.
– А ти шо, оте там де ліс і багато комарів теж щитаєш?


Підходить Лукаш, показує мені два кулака і каже:
– в якому кулаці каміння?
Дивлюсь на кулаки. В одному крізь пальці проглядає кілька гальок. Зжалююсь, показую на пустий кулак:
– Отут – кажу.
Заливається демонічним сміхом і стрибає геть з криком “Я такий хитрий!!!”


Лукаш після тижневої розлуки:
– дай мені руку, я хочу відчуть твою шкіру
– на
– розкажи тепер, що було в Україні
– паска була
– факін шит! я пропустив паску!!!


Минулого тижня Лукаш у школі розбив каменюкою голову однокласнику Міовану. Обставини туманні: хтось когось брав на слабо, хтось кинув, а хтось не кинув, але факт лишається фактом: Міовану викликали швидку.
Обійшлось россіченим лобом і позбавленням Лукаша айпада терміном на тиждень.

І поки я думаю, як там, чи ждать мені ще якихось наслідків, чи приїде поліція і батьки, Лукаш сьогодні вертається зі школи і каже:
– мені прибирать треба
– чому?
– до мене друг прийде
– хто?
– Міован

 


Лукаш готується до приходу Міована. Домовились, що я напишу записку Міовановій мамі з номером свого телефона.
Лукаш планує.
Складає рюкзак.
Бере в школу гру, котрою хоче поділитись з другом.
Хвилюється.
Зосереджено йдем в школу.
І ось вже коли ми вже все проговорили і спланували візит Міована, як наче він генсек НАТО, а я голова прес-служби і я подивилась, як Лукаш перейшов через дорогу і махаю йому з того боку, він повертається і кричить:
– Женя!!!
– кажи!!
– КОЛИ МІОВАН ПРИЙДЕ НЕ БУДЬ ГОЛА!!!!

 


Лукаш біситься і кричить: ти за це заплатиш!!! … і потім додає: дай п‘ятдесят євро.

От що значить зростати при капіталізмі


Женя, бери меч і бийся! – пхне Лукаш мені кусок картона в руки.
– Я не хочу битись.
– Нуу, бери!! Тобі не треба буде битись!
– Та я не хочу.
– Та бери! Давай, просто подержиш!
Нєхотя беру “меч”.
Лукаш стає в бойову позу, заливається демонічним сміхом: агаааа! битись захотіла????


– А чому з нас ніхто не молиться? – питає Лукаш, тоді робить паузу і каже – а нє, ви молитесь
– Як??
– Ви молитесь, щоб я був тихо

От і кажи тепер “господи, та помовч вже хоч трохи”

 


Цей день настав.
– Мам, ти знаєш, що таке секс?
– Знаю
– Ну і що?
– Це коли чоловік і жінка кохаються, якщо, наприклад, хочуть дітей.
– А от і ні. Це зовсім не те, що ти розказувала
– А що ж?
– це щось таке, що дітям взагалі не можна, але НЕ ЗБРОЯ
– та ні, Лукаше, це саме те, про що ти вже знаєш
– Ні! Мені це сказав Йоган! А Йоган в ТРЕТЬОМУ КЛАСІ

І правда, куди мені до Йогана.
Він же В ТРЕТЬОМУ КЛАСІ

 


– оо, Лукашечку, а що це ти намалював?
– та вантажівку..
– ухти, вона їде по дорозі, да, сонечко?
– та да..
– і що везе?
– та атомні бомби…


– Лукаше, а шо, не подобається тобі нова скатерка, що я купила?
– подобається!
Я її навіть поцілував.

 


– Женя, а чого деякі люди не їдять м’яса?
– Ну, по-перше..
– Їм від курей страшно? Да??

Ну. Не виключено, що кури будуть мстить.

 


Лукаш сидить, обіймає мене ззаду і перебирає мені волосся.

– Лукашику, як тобі моє волосся? Може постригтись?
– Можеш трошки постригти… Отак – збирає у хвіст.
– Як? Мені не видно.

Заглядає мені з-за плеча в обличчя і каже натхненно: я тебе якось сюрпризом пострижу, окей?


Їдемо на велосипедах. Шпарить сонце. Вздовж траси, а я завжди стрємаюсь, коли вздовж траси і Лукаш.
У нас система знаків – хоче зупинитись піднімає руку і зупиняється. Але бажано цей відрізок проїхати без зупинок на «втомився» і «води».

Піднімає руку.
Зупиняємось.

– Лукаше, що?
– Бачила машина щойно проїхала?

Швидкість машини біля ста. Вшшшшухххх.

– І що?
– Я думаю, то мій одноґлазник.
– Чому ти так вирішив?
– З вікна рука стирчала, бачила? Так у його батька точно така волохата рука.

 


Лукаш спостерігає в аеропорту за кабінкою для курців.
Нудиться, бовтає ногами.
Я намагаюсь написати робочий імейл.
Лукаш:
– а тато курить?
– нє – відповідаю автоматично, намагаючись писать своє.
– а Таня курить?
– нє
– а дядя Сергій курить?
– нє
– а Остап курить?
– нє
– а Лєнин чоловік курить?
– нє
– ну ти хоч когось знаєш, хто курить??
– ну – відриваюсь – фізрук у нас в школі курив.
Лукаш помітно оживляється і злорадно:
– от якби він був тут, то сидів би отам в тій кабіні як дурачок!!!

 


Лежимо у темряві.
Після довгої дороги. Я весь день мріяла лягти і заплющити очі.
Закрила, починає розбирати сон…
Приємно німіють і слабнуть руки… перед очима пролітає бачене вдень. Поруч вирівнюється дитяче дихання.
– Жееень – раптом у темряві.
Стріпуюсь. – а? Що?
– подай мені отой глобус з високого шкафа… я покрутить його хочу…


Діти приносять бабушці з магазину пляшку води.
– воду треба помить!
– нащо?
– ми її… еее… впускали.

Ландшафтний аналіз маршруту з магазину додому наводить на висновки, що вода додому котилась.


Шість років Лукаш вдосконалює орудний відмінок.
Раніше було “з мамойом” і “з кружкойом”
А тепер “з мамом” і “з кружком”
– а чого не можна казати просто “mit der кружка” чи “con la кружка” чи просто with crouzhka?

Бо ітц українська мова, бейбі.


– Женєчка, ти така сумна, давай купим тобі морозива…
– Лукаше, я ж не люблю морозиво.
– Давай я просто так куплю. На всякий случай. Раптом кому захочеться?


– Мама, можна до тебе у ванну?
– та нє, ти вже великий
– я поміщусь! благаю тебе!
– нє. чисть зуби давай

Чистить. Працює електрична щітка. Вжжжжж.
– Хихофофе! – каже з повним ротом піни.
– га?
– Хихофофе!
– що ти кажеш?

Виключає щітку, випльовує піну, відсуває мою шторку, заглядає мені в очі і каже: Христос Фоскрес!

Ну, воістину!

 


Сиджу зранку з Лукашем колупаю яєшню, сьорбаю каву, очки ще маленькі, руці ще слабенькі.
Лукаш поруч невпинно щебече.
– Жень, мам, мам, чуєш? Чуєш?
– мм…
– коли я був маленький, я усім вірив!! Чуєш, Жень? Усім! Навіть тобі, Жень!


– Лукашику, поприбирай
– для того, щоб прибирати мені чогось не хватає
– чого?
– у мене немає дечого для прибирання
– чого?
– настрою


Варю дітям кашу.
Лукаш крутиться поруч.
– Жень, а ця кашка вона цей… гладенька?
– тобто?
– ну вона цей.. моцна?
– тобто?
– ну як його … моцьна??

Ну да. Гладенька і моцьна. Що б це не означало.


– Жень, ти така талановита…
– справді, Лукашику?
– да, ти кран у ванній ногами закривать умієш…


800 кілометрів від фронту
Діти граються в сепаратистів
Визначають на око, чи машина, що їде селом – це сєпари.
Частіше за все їдуть сєпари, бо машин їздить селом дуже мало, тому цікавіше, коли їдуть сєпари.
Діти кидають уявні гранати і машини частіше за все вибухають.
І сєпари чарівним чином розчиняються у повітрі.

Перед сном Лукаш питає: а якщо переможуть росіяни, то чи значить це, що вони уб’ють усіх українців?

Відповідаю, що не переможуть. І взагалі війна далеко.
– а коли буде тут? – питає.

Додому приїхали гості із хлопчиком із Москви.
– ти розумієш українську? – питає бабушка московського гостя.
– да – відказує він.
– правильно – каже бабушка – треба усі мови вчить.

Лукаш вискакує поперед неї і каже: російську вчить не треба! росіяни – це наші вороги!

Повисла незручна пауза. Лукашу скоро йти гратись у сєпарів, поки ще не темно.

 


– я хочу собі це додому, як домашню тваринку!
– Лукаше, ну це ж поки воно жовтеньке й миле, а тоді виросте здорова качка і почне крее креее
– коли виросте ми її з‘їмо


В літаку стюардеса з візочком в проході:
– шанель? Ланком? Клінік?
Я сплю в Лукаша на колінах.
Лукаш мені у вухо: мам, це можна їсти?
Я: нє
Лукаш стюардесі: no, thank you

 


– у тебе дуже гарне волосся, як покупаєшся
– дякую, Лукашику!
– як багато гачків


Люблю порозпитувать у Лукаша про вожатих у таборі
– як тобі отой Дієґо?
– тобто?
– ну як він? Нормальний?
– йому б трохи поголиться і буде нормальний

Я на пляжі з засади півгодини дивилась як Дієґо у воді кидається дітьми. До списку видовищ, на які можна безкінечно дивиться, пропоную офіційно додати «бородатого Дієґо, котрий кидається щокатими дітьми»

Ну і Лукашевий зірковий скілл неочікуваних питань перед сном:

– Жень
– м
– а це нормально, що я нікого крім своїх родичів голими не бачив?


Щось я жалілась на зріст, а Лукаш каже:

– знаєш, головне не висота, а красивість і поведіння


Лукаш – майстер маніпуляцій небесного левелу:
– ти мене нащо народив? щоб я жив, щоб мені було весело!
Пограй зі мною на плейстейшн


Наділа плаття в школу нести кекси.

– ой, Женєчка, ти так гарно оділась! Таке гарне плаття! Ну, як домашнє, канєшно…


Лукашу має прийти з амазона конструктор. Наслухався, видно, від мене, як я страдаю, коли моє уєдінєніє переривають доставщики. Ну, може й надивився, як я бігаю по хаті у пошуку штанів, а за дверима надворі стоїть DHL.
Уже два дні наставляє мене перед школою.

– Мама – каже – будь одягнена сьогодні увесь день, поки я в школі
– добре
– ну або – каже, зжалившись – тримай одяг коло себе…
– та добре
– тільки щось таке собі знайди, щоб легко було надіть (мабуть, бачив як я впаковуюсь у скінні джинси)
– окей
– або, знаєш, поклади одяг коло дверей…
– та добре вже
– і поки надворі ждатиме той чувак з доставки ти кажи “ein moment!”, а сама одягнись поки
– доооообрееее
– тільки, щоб він почув, що ти дома і хочеш вийти
– добре!!
– навіть, якщо ти не хочеш вийти…

Оділась. Жду. Хочу вийти.


– а знаєш, мама, були діти, які підпалили пап‘єр і вони були першоґлазні!
– які?
– першоґлазні, із першого ґлазу
– ааа. куди підем?
– туди де продаються повуниці і чорешні

Змішувать усі мови підряд він, звісно, перестав, але його діалект української – це нєчто


– мам, а ти в розкладі не бачила, є у мене сьогодні релігія?
– не глянула, а що?
– та подобається мені
– а чого?
– по-перше, це єдиний урок, де ми користуємось запальничкою…


Лукашеві уявлення про фізіологію

– мама, наша вчителька сказала, що у неї буде дитинка
– ого
– я її вже привітав
– а ти ж розумієш, що це означає, що скоро вона народить і у вас буде інша вчителька?
– хахаха! поки вона народить ми вже давно цю школу закінчим

 


Лукаш смажить яєшню.
Поставив сковорідку.
– Жень, можна вже?
– чекай хай нагріється
– можна?
– секунду хоч почекай
– можна?
– ну ти ж тільки поставив
– можна?
– чекай!
– можна?
– та почекай же трохи!
– можна?
– та дістав ти. можна!
– точно..?

 


Сиджу на кухні працюю. Чую за одвірком настирне шмигання носом. Рохкання. Шмигання. Похропування.
Забігає Лукаш, хапає серветки і тікає.
У коридорі: хахаха, я як ніндзя


– багато дітей в школі шмаркають?
– ну є
– хто?
– я…


Стоїмо з Лукашем на перехресті.
– ну, бувай! -кажу.
Повертається з рюкзаком: бажаю тобі хорошого дня! Ну як… – зупиняється – хорошої половини дня, а потім я ж прийду!


Лукашу з амазона прийшов подарунок. Зрадів.
– за що ти мені це купив?
І як тільки батьківський голос розчулено хотів щось сказать, Лукаш продовжив: за гроші?


те, як Лукаш горить своєю грою у футбол, найкраще демонструє його репліка під час таймауту:
– от взяли б з собою шахи, могли б зараз зіграть…


– Жееенєчка – каже розніжений Лукаш перед сном – у тебе так гарно блистить волосся… і очі так блистять… і ніс.. це того, шо в тебе соплі?


Дивимось з Лукашем мультик про бика Фердинанда.
Там у нього триндлива подружка коза.
Лукаш: Женя! Ця тупа коза стільки балакає! Я не можу вже! Перекрути! Фу! – Встає і виходить з кімнати. Обертається – тупа коза! стільки балакає! більше, як я!


Зі школи прийшла записка про воші.

Лукаш як завжди воодушевілся (любить природу). І почав із захватом розпитувать про вошей, їхню поведінку і звички.
– а де вони були до цього?
– до чого?
– до того, як прийшли у наш клас
– та біс їх знає
– ну вони ж десь жили?
– у печерах
– а як вони дійшли у школу? як вони ішли? як?

Як вони ішли??
Знаю, що мені сьогодні снитиметься.


– мама, а ти знаєш, хто такий Йоган Себастьян Бах?
– знаю. А що, ви в школі його вчили?
– Так. У нього було двадцять дітей.
– Ого. А що ще знаєш?
– Спочатку тринадцять було з однією жінкою, а потім він поженився ще раз і у нього було ще сім дітей, а разом двадцять
– ого. Так а що він ще робив?
– у церкві працював.


– оці горіхи вони мабуть ціцісь – каже Лукаш.
– ціцісь?
– ЦІЦІСЬ
– це німецькою? що за ціцісь?
– ЦІЇСЬ
– чиїсь?
– да! ціцісь! відстань від мене, у мене зубів нема, щоб нормально говорити!


– а це ось щойно проїхала наша вчителька – каже Лукаш – англійську нас вчила половину першого ґлазу, а потім перестала
– а чого?
– сказала, що у неї буде дитина
– а, ясно
– а коли дитина буде, то, мабуть, уже не можна балакать по-англійськи, треба вже балакать так, як ти дома говориш


Лукаш, як справжній мужчина, умився, надів чисту футболку й одразу відчув себе фатальним красенем.

– я милий, да? – питає.
– о да – кажу.
– ще й поки без вошей!

Ну точно – не заїдений, футболка не заляпана, вошей нема. Нєотразім!


Коли Лукаш йде зі школи, то спершу вони з однокласником йдуть по різні боки дороги і верещать одне до одного. Потім Лукаш повертає на свою вулицю і ще п‘ять хвилин верещить «бувай» однокласнику, а той йому. Потім він починає терти рюкзаком стіну будинку й офігєнно голосно клацає язиком, наближаючись до дверей.

Тому коли він підносить палець до дверного дзвінка, я вже відкриваю двері.

– як??? – завжди каже він – як ти знала???

І я переконала його, що це магія і материнське серце відчуває наближення дитятки.

Вся вулиця теж відчуває, правда, але ніхто ж не відкриває двері.


Вчора обіймаю Лукаша перед сном.
– Люблю тебе – каже.
– А себе ти любиш?
– Я жить люблю. Любить жить – це те ж саме, що любить себе.


Лукаш читає казку «Цап та баран».
– Женя, а цап це жінка?
– Ні
– А баран це жінка?
– Ні
– А чого казка починається «були собі чоловік та жінка»?

 


– ти що, не взяла мені воду на тренування?
– брати воду – це твоє завдання, ти про це знаєш.
– да??!! – лупить ногами мені у водійське крісло – тоді я і в школу сам собі буду наливать воду!!

бідна я бідна, покарав.


Зварила вчора борщ. Обідали борщем.
– На десерт що будеш? – питаю в Лукаша.
– борщ
– ми ж тобі купили круасан з шоколадом
– я краще ще борщу з’їм
– ну ладно.

– вечеряти що будеш?
– борщ
– так є ж рис з молоком
– та давай борщ
– ну ок

Сьогодні затишно сплю зранку. Дощ, мрячно, темно. Лукаш прийшов і шепче на вухо:
– вставаааай, будем борщ їсти


– мені вже набагато менше холодно – каже Лукаш.
– подумай, як ти формулюєш.
– мені вже дуже нехолодно

ну хай так.


Прийшли годувать пташок. Періщить дощ. Я у плащі. Лукаш в капюшоні. Стоїмо мрачні. Лукаш держить над нами на витягнутій руці парасольку в рожеві сердечки.

Я вчепилась у чашку з відбитою ручкою – туди насипані мюслі.

Із сірого, сталевого Рейну вивалилось качок штук п’ять. Дивляться делікатно, але дуже глупо.
Лукаш взяв із чашки жменьку вівсяних пластівців й кинув цим гордим птицям. Пластівці підняв вітер і жбурнув мені в обличчя.
Відплювалась, парочку з’їла, очі протерла.

Стоїмо. Вивалилась гуска.
Красива, делікатна, погляд осмислєнний.

– Лукаше, кидай понад землею, хай мені в очі не летить.

Кинув. Понеслось кудись у небуття.

Качки стоять, дивляться дружелюбно, але трошки не доганяють, як так – жрачку наче кидають, а ніхріна нема. Гуска дивиться понятліво.

Я намагалась примінить фізику, продумать напрям вітру, куди кидать, щоб летіло у качок. Розрахунки приводили лише до того, що треба залізти у Рейн і кидать звідти.

Тут звідкілясь поміж качками із туману вилізли два лебеді-підлітка. Здорові, як корови – тільки ще трохи сірого пуху лишилось на шиях.

І зразу до нас – єсть чо? єсть чо? – типові гопніки.

– ЖЕНЄЧКА ОДДАЙ ЇМ УСЕ!! – заверещав Лукаш. Бо я йому генетично передала не лише світлі пасма у волоссі, а й сцикливість.

Я й сама вже зрозуміла, що це найкращий варіант. Жбурнула усе з тої чашки й давай тікать. Лукаш за мною, борючись із парасолькою. Прийшли, обтрусились, подіставали родзинки з волосся.

Радувались порятунку від мудаколебедів аж до самого вечора.

Кажуть же – тварини роблять людей щасливими.


Лукаш у моїх чоботах стоїть із кружкою на краю городу.
Перед ним – тридцять сотих бездонної чорноти. Він ставить кружку на землю і заводить ліхтарик, вжж, вжжж, – засвітився. Чорнота півгодини тому проковтнула конюшину, гарбузи, висохле кукурудзиння і чорні соняшники.
– мені страшно – каже він.
На тому боці горить маленький вогник – там доять корову і наллють йому в кружку молока.
– давай, іди – кажу я і підштовхую його у спину.
Ступає у чорноту. Світять зорі, гойдаються віти ялин на горизонті. Мені видно тільки плямку від ліхтарика.
– просто йди вперед! – кричу йому я.
Голос мій цій бездушній темряві чужий.
Мені страшно від кінчиків пальців до маківки.
– нічого боятись! – кричу я.

Світло ліхтарика зникло.


– Лукаше, то як ти хотів назвати сусідських цуценят?
– Петро і Тарас

Це як подруга завела собачку і питала ідей, як назвать якось по-німецьки, на що я пообіцяла узнать, як звати Лукашевих однокласниць


– хочу бути в Україні – каже Лукаш
– переїдемо у Київ?
– для мого маленького життя Київ – надто велике місто


У селі Лукаш невпинно їсть. Топче гарбузову кашу, заливається молоком, борщем, запихається оладками, щедро вимокуючи їх у сметані.
– як гарно їсть хлопчик – каже знайома – залюбуєшся. У мене внучка теж отака – так смачно їсть, з такою охотою! Я кажу їй – Машенька, давай їсти! А вона зразу бігом біжить!
Лукаш сидить за столом, сьорбає сметану з дерунів і каже:
– а вона плямкає?
– хто?
– ну оця ваша Машенька, вона плямкає, як їсть?
– ні, тільки тарілку вилизує, як оце ти

Здається, ми знайшли женщіну мєчти.


Залізла у ванну, а тут раптом павук. Я скочила, схопила рушника, замоталась, виловила бідну комашку, кинула мокрого павука кудись за пралку. Лукаш завмер із зубною щіткою в руці.
– а у нас у школі – каже – є одна вчителька, так вона бере у класі павука і виносить надвір.
– ну і я ось випустила – кажу.
– ну, вона бере павука у руки..
– а я??
– нє, Женєчка, ти дуже харашо це робиш, просто якось… швидко.
А вона – спокійно.

Ревную.

 


Лукаш сідає за стіл, бере молоток і б’є горіхи.

– Може, у тебе якісь питання є до мене? – питає.
– Ну. Розкажи, що там у школі.
– Може ти хотіла спитать конкретно про Франциску?
– Ну що там Франциска?
– Дружимо.
– У що граєтесь?
– У коней.
– Як це у коней?
– То вона кінь, то я кінь.

Більше питань нема.


– Жень, як буде по-українськи айхьхьорнхєн?
– білочка?
– да! не можу запам‘ятать


На сніданок їли іспанську тортілью з тунцем. Картопля, яйця. З‘їли по одному шматочку. Потім ще по одному.
– може ще один на двох? – каже Лукаш.
– ну, давай.
Потім сливовий пиріг і кава із взбитим молоком. З‘їли один на двох шматочок.
– може ще один на двох?
– ну, давай.
Потім вивалились надвір. Йдем, вздихаєм важко.
Коло дому Лукаш знайшов горіх.
Напрягся, підняв.
– ну – каже – як проголодаємось – з‘їмо…
Метрів через двісті приговорили й горіх навпроти шикарної віли коло річки. Скляні стіни, висячі сади.
– хотів би у такому жить? – питаю, обпершись об лавку.
– та-а… – каже Лукаш – до школи далеко…


Лукаш читає фарбованого лиса.

– ну що ти там зрозумів?
– по-перше, звали того лиса Іван Франко…


– фрау Бекер теж шванґер…
– вагітна??
– ага
– а хто більше вагітний фрау Боршерт чи фрау Бекер?
– найменше вагітна фрау Бендер, вона ще нічого такого не казала…

По-моєму, почалася гра на вибування
а фрау Бендер ми зустріли на вулиці якось – йшла, сміялась
Не знала ще, що наступна


– ну шо, Лукаш, як там матч?
– та змерз…

Людина горить спортом