– Жень, а хто тобі більше подобається – джмілі чи оси? – питає Лукаш.
– джмелі
– ясно. Мам, а хто тобі більше подобається джмілі чи дрізді?
– джмелі
– Жень, а хто тобі більш подобається джмілі чи бджолі?
– джмелі
– Бо вони жирні?

Угу, люблю пожирнєй, а дрізді якісь кістляві.


– мам, а Чуча може переносити вірус?
– ні, не може
– ну да. у неї ж нема рук

Нема рук – нема проблем.


– ти куди? – питає Лукаш
– йогу робитиму
– йогурт? Зроби й мені!!

Може й правда лучче йогурт..


– а шо це ти відкрила? – питає Лукаш.
– банківський додаток
– о, покажи скільки в тебе грошей
– навіщо тобі?
– просто хочеться знати, скільки грошей у нормальної людини


В Лукаша відпав уламочок зуба.

– покладу під подушку, – каже.
– та це ж не весь зуб, фея хіба за таке платить?
– хай заплатить відсоток вартості!!


– ма, що таке chick?
– ну це так кажуть на дуже симпатичну дівчину. Типу – хей, чік! Ну це обережно з таким треба. А де ти чув таке?
– у мене у грі на фермі курчатко


Чую Лукаш пояснює комусь, що таке паска. “Це такий оверсайз кекс”, – каже.

бодіпозитивний маффін
нарядний капкейк..


Лукаш пише твір “як я провів великодні канікули”.

– ну шо ти там написав?
– пишу, як ми змагались у кого моцніші яйця

Вчителька трохи узнає про українські потужні традиції, нехай.


Прийшли люди (це такі двоногі високі) робить димові датчики. Вони роблять датчики, я сніданок, а Лукаш уроки, закрившись на кухні.

– ну шо, – каже Лукаш, – якщо сніданок приготується до того, як вони підуть, то пригостиш їх?
– та не знаю
– та правильно… просто даси їм рецепт


Зробила голубці. Лукаш їв голубці на сніданок, на обід, на вечерю, на сніданок, на обід і на вечерю.

Сьогодні п‘ю каву зранку. Заходить сонний.
– що будеш снідати? – питаю.
– голубці.
– та давай щось інше вже.
– ну давай.

Встаю.

Стоїть непевно у дверях.
– Жень
– що?
– давай, мабуть, голубці.


На вулиці зупиняється машина, хлопець відкриває пасажирці двері, вони смачно й довго цілуються, поки ззаду чекає ще одна машина. Хлопець поспіхом сідає назад за кермо і їде, дівчина біжить до себе в будинок.

Лукаш: це таксі?


– ну шо, поскладав свій одяг?
– поскладав, – каже Лукаш.
– а чого ти голий?
– роздівся і той одяг теж поскладав.

Абсолютист.


Лукаш встає зранку, я сиджу на кухні.

– що снідатимеш? – питаю.
– борщ, мабуть.
– та слухай, це ж сніданок. Давай яєшню он з помідором, хліб свіжий є…
– ну давай.

З’їв яєшню, хлібом тарілку вимокав:
– а тепер можна борщ?

Та можна..


– Поможи мені, будь ласка.
– що?
– треба написати, які правила в школі мені не подобаються і обґрунтувати.
– ну і?
– мені не подобається, що не можна розмахувати ногами, але я не можу придумать, чого…


Лукаш пішов розплавити мені шоколад, щоб я відпочила. За п’ять хвилин встиг спитати:

– на скільки ставить
– де какао
– чи добавлять воду
– де какао
– так де
– де какао
– на двадцять секунд,
– на хвилину?
– виключать?
– води скільки?
– як це скільки?
– а скільки це ложка?
– а як в ложку налить
– може налить в стаканчик спершу?
– а як зі стаканчика лить?
– ложкою брать?
– а чого какао не одлипає
– а скільки мішать
– а чого воно липне
– а чого там кусок твердий

А я що?
А я нічого, сижу прохлаждаюсь. Оддихаю. Взагалі не вибішуюсь. Дихаю глибоко.

PS шоколаду получилась чайна ложка


Пізно ввечері захожу на кухню. Лукаш сидить за столом, обкладений хлібом, бананами, яблуками, йогуртом, тарілками якимись і кружками, очистками і шкаралупками.

Дивлюсь мовчки.

Лукаш: у тебе може скластись неправильне враження, що я обжираюсь.

Дійсно склалось.
Слава богу, що неправильне.


Лукаш читає назви баз у грі:
Сóснофка…Ліпóфка…Яснайа Польяна…

Шпигуном уже не буть йому нійак.
Софсєм.


– а твої книжки цікаві? – питає Лукаш.
– я ще не знаю…
– ти сама їх читала?
– нуу…
– не думала, що писати цікаво, а читати нє?


У звіті про Лукашеві успіхи в школі написано, що, визнаючи матір Божу, хлопчик не визнає цифри. Для гри в схованки він рахує так: – десять…вісім…тринадцять…чотири…два…Йду! – Лукаше, зроби ласку, порахуй ці бісові яблука. – Один, два…(дивиться в вікно) двадцять п’ять… – Ну дивися, у мене чотири апельсини. Я тобі віддала два. Скільки у мене лишилось? – (з надією в голосі) вісімнадцять?


– Лукаше, чого ви не спите, а говорите? – Ми не говоримо, ми читайом книжку про дурних людей які нічого не роблють, а тільки розказують. Пішла глянути що за книжка. Виявилось “Українські Прислів’я”. Хм.


З майже чотирирічним чувачком можна вже сидіти в барі на набережній і триндіти про життя. Наприклад, є таке баскське чоловіче ім’я – Горка. І я казала ще як тільки Лукаш народився, що колись він це спитає.

– А чого мене не звати Горка?
– Бо ми тебе назвали інакше.
– А давай я буду Горка. Тільки не як горка на дитячому майданчику, а як мій вчитель – Горка.
– Ну давай. Горка, дай мені свою склянку.
– Мабуть, не треба прямо сьогодні.
– Окей…
Повз проходять дівчата. Ми сидимо напроти пляжу.
– Лукаше, як тобі такі дівчата?
– Нормальні. Ота дівчина дуже худа.
– Ага, але гарна, нє?
– Да, гарна. Тільки мені всякі подобаються. Такі не худі теж гарні.
– Даа, не худі є теж класні.
– Такі великі (показує об’єми).
– Ага, – кажу, – великі є дуже гарні.
– Тіки ти не велика…
– Та я знаю…
– Але гарна.
– Дякую.
– А papa Alexander великий.
– Високий.
– Отакиииий! Бо коли сеньйор великий, то це не дуже гарно.
– Та чо. Всякі гарні.
– Ні, це дуже страшно.
– А коли дівчата великі не страшно?
– Так, Женя, всьо, я слухаю музику.

І ми сидим слухаєм ретро попсу tengo la camisa negra.
– Про що він співає, Лукаше?
– Співає, що в нього рубашка – блек.
– Окей…

До певних моментів є свій саундтрек. Цю пісню про рубашку блек я вивчила напам’ять, коли ми жили напроти площі і танці на вулиці були до шостої ранку. Тепер я чую, що тут латиноамериканський акцент.

І якщо ви думаєте – посилає ж боженька людям діток, сидять в барі триндять, то другу половину дня Лукаш істерично верещав і кидався речами з ціллю все потрощити і завдати батькам максимальних увєчій. А я сміялась і тікала з визгом. Непедагогічно, мабуть. Нехай…


Цикл життя і смерті.

– Так я шо, в тебе в животі сидів?
– Ага. Хоч фотку покажу? Диви.
– Ого… А ти в кого сиділа?
– Я в Тані.
– А Таня?
– Таня в бабушки.
– А бабушка?
– Бабушка в бабушки Стєші.
– А де бабушка Стєша?
– Померла. Була старенька і померла.
– А бабушка наша теж старенька?
– Да.
– Так вона що, теж померла?
– Ні, вона з нами.
– А бабушка Стєша ще народиться?

Отакої. Прийшла пора обсудити реінкарнацію.


– так коли вони будуть битись? – вопрошав Лукаш, коли я анонсувала що підем дивитись як лупляться курчата. Він думав, що вилізуть з яйця і зразу почнуть лупитись. Сидить. Чекає видовищних баталій. Літо.


Коли Лукаш хоче щось швидко розказати, він не встигає повністю переключитись і говорить так:

– Сьогодні Маркоса кастігали, бо він не ескучав відео про те як матають левів і роблять з їхнього п’єля сумки і пакети…

А у вівторок треба в школу принести шість каштанів. Будуть святкувати Магосту, спеціальний день, коли всі смажать каштани і співають про них пісні. Обжинки, коротше.


 

Я коли пізно приїжджаю додому і паркуюсь під будинком, Лукаш чує машину, виходить на балкон і верещить на все нічне місто:
– Мама-а-а!
– Ти так рівно паркуєшся-а-а!
– Ти така хороша-а-а!
– Женька, біжи додому, ти така тепленька-а-а!
– Хороша-а-а! Іди-и-и я тебе поцілюйу-у-у!
– Ти мене чує-е-еш?

Я йому мигаю фарами, а коли заходжу він каже – я думаю, я розбудив усіх лос сусідос.

І я так думаю.


З Лукашевого ucrañol у мене два улюблені слова. Дібухар іспанською малювати, рекохер – збирати.

Дивиться фотку з парку: “О, це я тут маленький. Рекохаю листочки.”

– Лукаше, що там в школі робили?
– Дібухали…


Буває так, що мовчить і дає всім підряд злих стусанів, а буває зайдеш сказати надобраніч, а він обніметься і не змовкає і слова сипляться, сипляться з думок під солом’яним волоссям. “Поцілуй мене ще раз, мамі, люблю тебе як статуя аж до неба, не там де хмари, а там де високо, де все темно, де зірки і місяць, давай ще отак з листків наробим кораблів і будем за ними бігти, а ти отак штовхатимеш кораблі, як ото колись ми робили, давно як я ще був маленький в понеділок, люблю тебе як гора величезна отака як всі оці будинки і місто і оце все разом, даси мені блінчик, ще один блінчик колись будь ласка і кусок хліба з медом отакий редондіто, поможеш мені завтра взути оті ботінки на шнурках, я трошки боюся коли темно, але це нічого страшного, я просто тебе буду звати “Женька!” і ти прийдеш, такий був торт шоколадний на день народження Паули, смачніший за все-все, навіть за оті кафетки, що Катя мені давала, яка молоко приносила, яке я пив колись як ми були в Україні, там де вони всі живуть, де я возив помідори…”

І я думаю, що мабуть бувають діти які говорять так весь час і тоді такі провали не сприймаються так незвично, але я часом думаю де цей хлопчик береже це все, коли всім роздає стусанів.


Дитина страшно вражена казкою про рукавичку. Вже тиждень – хіт перед сном. При тому, що спершу довелось пояснити що таке рукавичка і нащо вона треба… В рукавичці вже були дракони, динозаври, поліцейські. Та кого там не було.
– Лукаше, давай вже сьогодні не про рукавичку.
– Давай! Давай про ногату лампу!
– (втф??) Супер. Починай.
– Їхала якось ногата лампа на санях і загубила рукавичку…


– que no te voy a decir nada. нічого не буду тобі казати! basta! Пора тобі вчитись водити без мене. Давай.

Сказав і відкинувся назад у своєму дитячому кріслі, зморений. Три роки стажу роботи джіпіесом, три роки у вухах – обережно, тормози, обганяй, включи фари, повертай.

Нічого не буде казати вже. Баста.
А як же я?


Лондонець, колумбійка, двохрічний лондоно-колумбієць Хакобо і ми.
Хакобо: – Daddy dame el ice-cream
Лукаш: – Мама, чого він каже по іспанські і по інглес одночасно
– Бо Марк говорить по англійські, а Джоана іспанською
– Як йому сказать що то boat?
– Або іспанською або англійською
– There’s a boat, se llama човен or лодка
– Лодка то по-російські
– Чого в Україні кажуть лодка?
– Бо там теж говорять і так і так
– Як Хакобо?
– Ага
Хакобо: I wanna walk, dame la mano
– Женя, він знову так балакає. – Дає ракушку малому: it’s a present, regalo, el подарунок.
Тато Хакобо: Oh thank you! Say thank you to Lucas, come on, say “thank you very much”
Хакобо: Muchas gracias, I will put it por aka…
Лукаш: чого він каже ака, а не акі?
– Його мама з Колумбії, там говорять іспанською тільки трохи інакше
– Як буде по-колумбійські “будь ласка”
– Так і буде “пор фавор”
– Не те будь ласка, а те що “welcome”

аааа.


Лежиш під ковдрою з вікнами відкритими на площу, намагаючись забутись сном, бо інші форми життя все ще мало нагадують життя.
Через туман до тебе хтось: Пограйся!
Відкриваєш око. Стоїть – в руках коробка з лего, в очах – мольба.
– Знаю одну гру – бубню в подушку – диви моя нога – це гірський хребет. Хай по ній їдуть машини, а я буду іноді ногою робити землетрус.
– Buena idea, mama!
По нозі поїхав Гомер Сімпсон, потім Фландерс на екскаваторі, Міс Крабапль на тягачі… Повільно поїхали, з умитроворяющім вжжж, вєкі тяжелєют і вже я, легка і радісна, скачу десь по лугам Спрінгфілда.
Через туман до тебе Сельма голосом Лукаша: Чого нема землетрусу?
Відкриваєш око. Стоїть – в руках тягач, в очах – мольба.
– Вибач, я забула.
– Це нічо, Женька, нічо страшного. Que no pasara nada. It’s okay. Я можу і сам трясти твою ногу.
– Супер, так, будь ласка. Давай сам.
І знову повіки важчають і ти вже скачеш десь, хохоча тільки періодично хтось трясе твою ногу і з неба сипляться тягачі, пірати і сімпсони.


Передивлялась старі відео. Стільки там прекрасного сприйняття батьків, що безперестанно перебувають в ізумлєніїї яку неординарно прекрасну дитину вони зробили. Наприклад, там є відео з назвою “КАШЛЯЄ!”, отак великими буквами – афігєть, кашляє! І ще – 5 місяців, ЦОКАЄ! Цокає, уявляєте??? Тонни відео з “йде” – йде в Римі, йде в Німеччині, йде в Амстердамі і не менше терабайтів з їсть – наприклад – їсть і радується, їсть і плаче, їсть і кашляє (кашляє!!), їсть бруківку в Гаазі, їсть в китайському ресторані, їсть Женьку в Мадриді, їсть і каже що любить. Ще є папка “спить” – спить і сміється в готелі в Дюсельдорфі, спить в Кембріджі на траві, спить на руках, спить у візочку, спить зранку, спить вдень. Ще є злиться – злиться, бо хоче в магазин, злиться і лупить меблі, мило злиться, смішно злиться. Якщо прибульці колись захочуть щось зрозуміти про любов, їм туди, в батьківські папки.


– Cкільки! Скільки можна за тобою ходить і виключати світло?!Ти вийшла вже з ванної, чого світло не виключила? Чого я повинен за тобою ходити? – каже Лукаш.
– Пробач.
– Я дуже енфадаюсь.
– Ну не злись, дай я тебе поцілую.
Підходить, обнімається, шепоче – В тебе дуже гарне це чорне плаття.

Ну чоловік же.
4 роки.


Згадався такий епізод в тому самому Гайд Пару в Лондоні. Ми запаслись горішками, але була неділя (прям як сьогодні) і білки не справлялись з пріношеніями, які довгою чергою йшли аж від метро. Вони сиділи скучали на заборі, на фоні ворони чморили чайку, а до білок була черга з бажаючих всучить їм горіх. Пузаті гризуни скептично дивились на мєльтєшащі перед їх носами горіхи, без охоти брали їх в лапи і важкою поступ’ю скакали їх кудись закопувать. Рівень скепсису можна побачити на фото.
А ми з Лукашем. Яжемать, я хочу, щоб моя дитина всучила сучій білці горіх і отримала задоволення від контакту з природою. Запарилась вже від конкуренції з купою відвідувачів парку з їх возгласами ооо, ти диви, диви яка жирна білка, диви як вона скаче! Білка оберталась, думала, сама ти жирна корова, кидала горіх і сідала під деревом перепочить.
Аж тут мій материнський взор запрімєтіл під дальнім розкидистим деревом білку. Самотню. Без горіхів. – Так, Лукаше, зараз ми нагодуєм оту білку, хаха, щаааас. Стискаючи в кулаці горіхи ми суворим єхидним кроком попрямували до білки. Знаєте це відчуття, коли раптом перед вашим носом відкрилась нова каса?
Очі мої горіли, в долоні чекали своєї участі два жирних горіха, в іншій руці була рука Лукаша, який швидко перебирав ногами за рішучою мною.
Білка під деревом була.
Але.
– Женя, чого вона так лежить?
Білка лежала плашмя, носом в траві.
Відчуття безсилля охопило мене. Грьобана білка – подумала я – не могла пожити ще трошки.
– Лукаше, вона вмерла.
– Надовго?
– Думаю, да.
– Можна з’їсти її горіх?
І ми з’їли її горіх, бо їй вже не треба.
Так ми отримали подвійний контакт з природою і поговорили про смерть. Ну і склали компанію білці на її смертному одрі.


– Розкажи мені казку – шепоче в темній кімнаті – Тільки не розказуй мені як папа про вікінга, який вкривав усіх своєю бородою, бо я тоді буду снить (в іспанській не тобі щось сниться, а ти його “сниш”), що це правда. І мені… мені трошки тоді страшно. Трошки.
– Давай розкажу як в Хомутинцях з яйця вилупився динозавр.
– Ну я це знаааааю – ми ж їздили в зоопарке і нам енсеняли комо лос серп’єнтес ромпен ель каскарон…
– Чекай, давай те саме і по українськи.
– Давай ти вже про рукавичку.

Загубив якось дід рукавичку… А він голову кладе на коліна і втикається тобі в живіт, як наче ці хвилини між сном і минувшим днем у темній кімнаті навмисне створені для того, щоб зізнатись, що трошки страшно і що ти ще маленький. І вони не вплинуть на твій щоденний імідж крутого чувака.


– Що робив сьогодні в школі?
– Сердились з Лукасом-Олівером в дворі.
– Це як? Сварились?
– Да, він мені каже – алехате – звали.
– А ти йому?
– А я йому – звали. А він мені – сам звали. А я йому – ти сам звали.
– А далі?
– А далі він каже – я розкажу Елені, а я – я сам розкажу Елені, а він – я розкажу Елені.
– Лукаше, а чого ви сварились?
– Так я ж йому щалбан дав.


Перший сніг він бачив, коли йому було днів сто – на фотографії пакунок з червоними щоками на фоні занесеної снігом крижаної річки в селі. Потім у Познані, коли йому вже було всі 400 днів, раптом пішов сніг, я блукала між корпусами старого університету з британцем, у якого всі руки були з татуюванням квітів і метеликів, а потім ми нарешті знайшли вихід. І на площі у візочку мене чекав Лукаш як крижана лялька. На сніжних польських вулицях він завмирав і засипав. Потім, коли йому було 700 днів ми з ним зранку виїхали в школу, я покинула машину на дорозі, бо вона пищала і казала, що нема зчеплення з дорогою через град із снігом. Ми тоді бігли, запізнюючись, а Лукаш нив – що це біле, не люблю це біле, для чого воно тут… А сьогодні в горах, коли йому вже за 1000 днів, він заснув, а я тримала для нього сніг, дмухала, виставляла руки у вікно і шкодувала розбудити. І сніг розтав, поки він спав.


Читаємо його улюблену сагу про Стікмена англійською.
– …and I want to be back…
– To the family tree! – кричить Лукаш – це значить арболь де ла фамілія – перекладає про всяк випадок для мене. І потім – давай я тобі по-українські щось розкажу!!
– Давай.
– Коли вони мірали, що Стікмен вже надав по мар, і отой великий пахаро а каідо…

Розказав по-українськи.

Нічо-нічо, я тебе доставлю до твоїх численних бабусь і спробуй їм тоді так розказувать. Почали читать Даогопак.


– А нащо там всі інші нумерос? – спитав резонно Лукаш.
Поки він тільки знає, що коли стрілка годинника дійде до ікс, йому пора вдягатись в школу.
– Та ні на що – кажу – для краси.
Серед варіантів було сказати, що там по цифрі для всіх його однокласників. Але коли я п’ю какао, я гарно думаю, але погано говорю.
Потім він грався з моїм королівським дипломом і резонно спитав: – А коли нам це буде треба, Женя?
– Та ніколи – кажу – це теж для краси.
Потім пішов град як горох. Я Лукашу з підвіконня нагребла граду.
– А нащо це таке падає? – питає.
– Не повіриш – кажу – для краси. Гарне?
– Дуже – тримає в руках, перебирає, ойкає.

Нападало з неба краси.


По дорозі в школу розказала йому версію про цифру на кожного однокласника. Вийшла одна зайва. Сказала, що мабуть до них хтось новий прийде.

Перед ворітьми в школу він старанно пробубнив про себе пояснення іспанською.
І пішов.


Недільна порада для худающіх від Лукаша.

Ну дивіться, допустимо, у вас є індульгенція на одну печеньку в день. Припустимо, це рисова печенька з шоколадом зверху. Як з неї взяти максимум задоволення? Думаєте, заварити каву і їсти, повільно смакуючи? Ні. Лукаш радить:

Спочатку оближіть зверху весь шоколад, щоб він став м’якої консистенції. В процесі облизування на губи (і на щоки, які все ще приховують благородні скули) нашарується тонкий шар шоколаду. Так має бути, не хвилюйтесь. Потім поступово обгризайте шоколад з печеньки. Чергуйте верхні і нижні зуби. Не забудьте перевертати печиво і підступатись з різних боків. Спочатку можна вигризти центр, наприклад. Нічого, що підборіддям будете вазякати по шоколаду, це ок. Часом, щоб відновити смак шоколаду (як у магазині парфумів дають нюхнути кави) лизніть дно печеньки, можна трошки гризнути.

Коли у вас в руках буде вже чиста печенька, ретельно витріть нею шоколадні губи, щоки і підборіддя і знову починайте облизувати шоколад, який вдалось добути з тілесних поверхонь. Да, печенька не залізна, тому не звертайте уваги на крихти між пальцями – спокійно їх збирайте на язик, тим більше на язиці ще є трохи шоколаду. Це зробить крихти смачнішими.

Тепер, коли у вас в руках уже ретельно облизана печенька, придивіться до її внутрішньої суті. Якщо там є будь які елементи які можна вигризти – займіться цим. Кунжут, рисинки, просто нерівномірне тісто? Ретельно розберіть це все, комбінуючи лизання, гризіння і пальпацію, і спершу з’їжте все, що відрізняється від фону. Не забувайте розглядати кожен елемент – якщо воно розминається – розімніть, можна притиснути до столу, подивитись на силу спротиву і його трансформацію під тиском.

Потім їжте вже те, що лишилось. Тримайте обома руками, навіть якщо лишається шматочок в десять копійок. Не забудьте про крихти які лишились під столом і в складках одягу після вашого petit repas.


– дивіться, чуваки – кажу я, показуючи на хутряне дещо на сушилці – собачка спить.
– огоооо! – каже Лукаш.
– охооо! – сміється Назар.
– чшшш – шепочу я – вона спить! Можна отак погладити, отак, дай ручку.
Стоять двоє, втикають, гладять по черзі, розкрили роти.
– Вау, собачка матєріалізовалась на сушилці – читається в обох в очах.
Гладять лагідно під моїм контролем.
– це шапка, дуріки – каже такса Чуча.
Я хапаю хутряне дещо і натягую собі на голову, хохоча на всю округу і сміх мій лине над ставком. Назар сміється, а Лукаш каже – ке тонтерія, яка дуйниця, діос міо.


Якби у вас був Назар, ви б теж вміли вигризати собі хвилини часу так, як це робить Марі, у якої є Назар.
– швидко взяли яєчні шкарлупки і пішли садити їх, щоб зійшли яйця!
І вони йдуть.
Приходять, посадили яйця. Принесли пір’я.
– швидко пішли втикати пір’я в землю, щоб виросли кури! – каже марічка. І вони йдуть.
Лукаш скептичний. “З цього ніколи не виростуть прокляті кури” – каже, але йде. Бродять по темному двору, садять пір’я. Марічка дістає шоколад, кипить чайник, за хвилину спокою можна пожертвувати чим завгодно.
Приходять.
– погуляєте ще, ми напишем бабаю, щоб той приніс кіндери. – каже марічка.
Стоять, дивляться, обдумують оферту.
Пішли. Бродять. Перевіряють чи не посходили яйця.
– ти пишеш бабаю? – заглядає Лукаш.
– пишу! – кажу я, ховаючи шоколад.
Бабай у нас весь волохатий, живе на сімдесятирічних ялинках у дворі, приносить солодощі. Безвредне створіння.
– я подам на них в суд! – каже Марічка. В кіндерах попались трактор і снігохід і ми вже сто раз загубили їх частини. В Лукаша горе, пропала кабіна. Вихід один – полізти на горище і просити домчика повернути. На горищі страшнючі коробки, звідти одним оком виглядає пластмасовий дід мороз. – ууу – свічу ліхтариком, назар гигоче і тремтить біля моїх рук. Лукаш стоїть внизу і боїться.
Знайшла два джеллі ведмедика від люфтганзи.
– сьогодні під подушкою бачу шерсть бабая – кажу.
– огоо! – в обох очі як блюдця.
Я просто шерила інет з телефона за вікном і забула його закрити. Залетів. Прекрасний, волохатий, бородатий, лишив jelly bears.
– оце ти заганяєш – каже такса Чуча – дай погризти твої солодкі вуха, раз бабай бідній собачці нічо не приніс.


І ще про некрологи. Йдемо, біля церкви похорон. Зібрались люди.
– Знаєш що вони роблять? – питає Лукаш.
– Ага. Це похорон. Хтось помер.
– Папа каже, що коли хтось помер всі збираються в церкві.
– Ага – кажу.
– І перевіряють чи точно вмер чи прикидається.

І інші навички відповідального батьківства.


Назар офіційно непосидючий. І коли Лукаш робить щось посидюче, Назар сумує. Сидить з очима в стелю, гойдається печально на олені, видовбує з шиї оленя поролон, меланхолічно вкриває ним всю кімнату і на будь-який порух Лукаша питає “ти всьо?”

Але коли Лукаш погоджується робити щось таке круте як безкінечне збігання з гори, щастю Назара немає меж.

Я коли роблю ці фотки в ч/б вони ще більш пронизливо нагадують мені нас – Марічку, яка заглядає печально мені в обличчя і питає “ще читаєш, да?”


Лукаш говорить хтозна як.

– З куди ти?
– а?
– Од кудих?
– прошу?
– Од якого місця ти прийшла я питаю?
– я не розумію.
– Побалакаєм од це потом.
– еее…
– ти ще гарна за Паулу.
– гарніша?
– да, ще гарна як Паула
– дякую.
– на куди підем?


– Нашо нам слива? – питає Лукаш.
– Слива? – оживляюсь – у нас шо, є сливи?
– Та ні. Сли-и-ива – протяжно каже Лукаш.
– Зараз не сезон, Лукаш.
– Та слива! Вода од рота!


удаляється в нємом раздраженії*
Вода од рота. Слина. Не сезон.
Так народжується упередження, що Женєчка у нас ку-ку.

 

Ще про страх перед неточними цитатами.

в абетці такий віршик був (посвячені знають):
малесенький баранчик
у лікаря бував
не плакав, не боявся
і ротик відкривав

Лукаш так його розказував:

баранчик був у лікаря
не плакав, відкривав рот
вів себе нормально

головне – суть. діксі!


Лукаш навчився казати букву “рр”, та не звичайну “р”, а іспанську. Вірніше обидва варіанти іспанської – м’яку і таку, що вуха закладає.
Я вирішила прокачать власний авторитет в очах наслєдніка і закатіла йому “єхал грєка через грєку”.
Лукаш: а по якому це ти тепер балакала?
– по-російські.
– а це така мова? інша?
– ну так – кажу – інша. ти ж чуєш, що інша. слова – інші.
– ну а як по російські буде, наприклад, “кашляти”?
І тут мені треба не впустить щойно піднятий грєкой через рєку авторитет.
– кашляти по російські буде “кхе-кхе” – відповідаю.
– що, просто “кхе-кхе”?
– ага. або “кхе-кхе тваю мать”


Класи 3-4 років сусідньої школи відправили на екскурсію на ферму з ночовкою. Біля автобуса зібрались батьки – з памперсами, сосками, пляшечками, книжками, тотемними плюшевими тваринами. Всі з інструкціями з присипляння чад.
Якби я Лукаша віддала няні на ніч, то я вже уявляю цей діалог.
-… а потім він накривається з головою ковдрою, а ви його шукаєте.
– окей, ноу проблем – казала б няня.
– ха! – казала б я – ноу проблем! ага. отак треба зайти в кімнату і розгублено “де ти, де ти?”, а потім так – ха! на верхній полиці шкафа! ось ти де!
– ой, ну добре-добре – казала б няня витісняючи мене грудьми в коридор, а я така – нєт-нєт, треба взяти стілець і реально полізти дивитись на шкаф, поки він реготатиме під ковдрою.
– ну звичааайно – казатиме няня, косясь на мене як на божевільну, а я не уймусь, – а потім! треба навшпиньках підкрастись і вхопить його за ногу! так – агааа!
– далі казка, всє дєла, ви вже розповідали – казатиме няня.
– тільки спочатку треба зробити вигляд, що починаєш читать по-французькі!
– я пам’ятаю – казала б няня з погано скриваємим раздраженієм.
– потім поцілунки! тільки коли він обіймає треба зробити вигляд, що ти вже спиш!
– я знаю – посміхатиметься снісходітєльно няня, напираючи на мене плечем в напрямку виходу.
– води потім принести! в чашку з маяком!
І коли няня вже б майже витіснила мене я б крикнула у щілину дверей – а потім треба ТРЯСТИ НА ШІСТДЕСЯТ!
І няня така, відкриваючи назад двері:
– шо?
– трясти на шістдесят. – сказала б я з відом побєдітєля. – це отак взяти за плечі і легенько – нуль, один, два…. і потім ШІСТДЕСЯТ!


Я часто думаю про дитячу самотність.
З власного дитинства пам’ятаю якими важливими були години самотності. Коли ти бродиш в якихось кущах, десь ховаєшся, робиш свої схованки в малині. Сучасна дитина дуже рідко буває сама. Вдома дітей ніхто самих не лишає. Якщо граються на вулиці – під наглядом батьків. Якщо десь гуляють – з батьками. Йдуть в місто – з батьками. Весь час це всевидяче око за тобою дивиться.
Коли ми з Лукашем гуляємо, наприклад, по пляжу, я не стараюсь йти поруч з ним, я сама бреду, він сам бреде. Мені важливо бути самій і я намагаюсь і йому показати як це класно бути з собою. Тому я ще більше ціную Лукашеві канікули в селі – там це справді вдається. Або сам, або з своїм кузеном – вони бродять без дорослих по темному саду.
Я колись виглянула кликати в хату, а він стоїть у сутінках дивиться поперед себе, руки брудні, щоки брудні і рожеві, сонце сідає.
І я тихо, тихо, назад, двері за собою причинила і, не дихаючи, чекала поки він набудеться сам.

Я не знаю, я б зробила для міських дітей такий атракціон – величезний закритий сад, тераса для батьків у віддаленні і за подвійним склом, щоб не було чути оцих «Міша не лижи каміння!!» і все. Все.


– Зроби шось їсти. – каже Лукаш. – Тільки так як папá.
– Зроблю як я. А то спакую і відправлю тебе до папи.
– Ти ще велік мій не можеш поремонтувати…
– Спакую!! А там всі по-німецьки говорять.
– Скажи шось по-німецьки.
– Ich werde dich nach Wien schicken
– і шо ти сказала?
– що відправлю тебе.
– ну не тааак – заглядає мені під руки – не тааак ти робиш.
Ахтиж *сцена з сімпсонів*

Нарешті влаштувала його моя вечеря. Лежить на дивані, гортає каталог лего, я метушусь туди-сюди.
– Сеньйора! – окликає.
– Це ти до мене?
– До тебе. Señora, te quiero.


Перебираємо іграшки.
– Слухай, – кажу – а тобі треба оці іграшкові ключі від машини чи вже віддамо меншим дітям? – кручу їх в руках, натискаю на кнопку, ключі роблять “пі-біп”.
– аааа!! – в Лукаша на обличчі гримаса ужаса – нащо ти закрила машину??? нащо??? моя уявна маши-и-и-ина! ти закрила-а-а її!!! – кидається на диван, розмазуючи сльози.

– Понятнєнько – кажу – Ще треба, надо полагать.


Мені здається, що може я щось роблю не так. Бо Лукаш мене, наприклад, питає – ким я хочу бути як виросту, перепитує чи я поставила будильник, питає чи точно я знаю як вмикати пральну машину, просить, щоб я не забула вимкнути праску і сварить мене, що я не вимикаю світло. І якось так снісходітєльно себе поводить типу – Женя, сьогодні сонечко надворі, бачиш? Це значить, що мені треба одягнути шорти. І ти теж вдягни шось нормальне.
– От ти мене ведеш отак в школу, а насправді через місток швидше.
– Так чого ти не казав?
– Щоб ти не була сумна.

– Взувайся вже – каже – ми зараз запізнимось.
– Та зараз, мені треба причесатись, де я діла свою сумку, не бачив?
– Як завжди, де роздягалась там і кинула.

Я пам’ятаю йому було три, ми йшли зі школи і я кажу – а давай підем іншою дорогою, там ящірки може будуть!
А він так глянув на мене з укором і каже – ну я теж не хочу зустрісти маму Екаітца.
А я справді хотіла піти іншою дорогою, щоб не зустріти балакучу маму Екаітца.
І він все про мене знав.

 


– Лукаш – суперінтегрована дитина – каже Елена, Лукашева вчителька – він завжди задоволений, завжди робить всі завдання.
Я про всяк випадок підпихаю Лукаша до себе, щоб пересвідчитись чи вона не переплутала.
– Попри те, що іспанська – не основна його мова, він чудово читає по звукам.
Вау. Думаю я.
– Він чудово дружить, у нього сформувалась міцна дружба з двома дітьми і приятельські відносини з іншими.
Ого.
– Його іспанська на рівні інших, а по завданням він у верхніх 10%.
Нічосє думаю я.
– Я дуже ним задоволена! – закінчує Елена.

Привела його додому. Прокручую недовірливо характеристику в голові. На фоні Лукаш дивиться про Пеппу.
– Адіос, мама Піг! – каже Пеппа.
– Адіос, папа Піг!
– Адіос, амігос!

– Адіос, дупи. – каже Лукаш і сьорбає молоко.


Віка: Лукаше, від твоїх криків у мене вже голова болить.
Я: А в мене серце.
Лукаш: а в мене горло.


– так а коли хтось помирає, то зразу кості? а чому людей закопують, а не покладуть просто під деревом? а чи може скелет ходить?
– чому тебе це цікавить зараз?
– ми з папою говорили про вмирання.

– слухай – кажу – що ти казав Лукашу про смерть? що за дивні питання він задає?
– ну, ми якраз дійшли до процесу розпаду.


– Ну шо, скучав трошки за мною?
– Дуже багато скучав.
– А нащо я тобі?
– Щоб цілуватись і обніматись. Як Лукас Олівер, мій аміго, він їздить на велосипеді і зупиняється коло бару цілувать маму свою.
– А нащо нам цілуватись?
– Бо люблю тебе.
– А як мене любиш?
– Так багато як мільйон, як тисяча, як одинадцять.
– Одинадцять це не дуже багато.
– Так багато як поїзд який їде з тунелю і такий довгий що не виїде ніколи. Як будинок в якого всі стіни в крапочку і стільки крапочок стільки люблю тебе. І як дерево таке довге, що аж до космосу і скільки листочків стільки люблю тебе.

Я тоді лежу і уявляю, що десь там у нього всередині я закодувала якусь послідовність днк, що відповідає за метафори. – Білі пасма у волоссі і метафори я дістав від мами – скаже він як подорослішає – краще б нерухомість якусь.

Ну, що є, синку, тим і наділила.


Є така абсолютно документальна сімейна історія (обережно, обсценна лексика). Першокласник прийшов до бабушки і каже:
– Бабушка, а знаєш какоє самоє большоє чісло?
– Десять?
– Нєт!
Вона подумала – мабуть, вже до ста навчили рахувать.
– Сто? – питає.
– Нєт!
– Ну, тисяча?
– Нєт!
– Міліон?
– Нєт!
– Ну какоє же, Сашенька?
– Дохуя!

Я в Лукаша після приїзду традиційно питаю як він мене любить.
– Люблю тебе як саме велике число! – каже.

І я подумала – ого.


– Для чого людям музика, Лукаше?
– Музіка?
– ага.
– та щоб танцювать з чуваками і дівчатойом.
– які ти знаєш пісні?
– та про гори, де чувак іде в гори до якоїсь дівчини і щось несе.
– що несе?
– та не пам’ятаю.
– любов він несе, Лукаше!
– то для цього й музіка.

 

– для чого жінки, Лукаше?
– щоб когось народжувать.
– а чоловіки для чого?
– щоб годувать тих, хто народився.
– як годувать?
– ну як. сіськами.


– гарна в тебе брóва.. – каже Лукаш, засинаючи – інша теж, але інакше. Вниз просто а не вверх… Обидві бровас можна сказати офігєнні…

Я кажу просто ‘дякую’. Компліменти від чоловіків це взагалі така справа… про себе думаєш ‘шо??шозафак він мав на увазі?!’, а йому просто всміхнешся отєчєскі і скажеш – я знаю що ти хотів сказати шото хароше… Дякую…


Знайшла старе фото, де Лукаш їде в лондонському метро.

– Тепер вже я зовсім не такий. – каже.
– Дааа… – відповідаю.
– Тепер свині в Angry Birds у мене майже не виграють.

Життя тече, міняється.


– я хочу, щоб ти нікуди, ніколи не їхала. взагалі. – каже Лукаш, засинаючи.
– ну ти ж ніколи не лишаєшся сам.
– обіймати тебе зовсім інакше. не так як папу. я зовсім не так люблю його обіймати.
– чому?
– у нього нема великих грудь.

ця дитина здатна розчулити кого завгодно. він думає, що у мене є великих грудь!


В цьому домі у всіх дивна звичка. Всі намагаються ноги міцно ставить на підлогу, або забирать під себе. Зі сторони це виглядає дивно – сів, ноги обидві на підлогу – гуп! І сидиш зосереджено, ніякої релаксації, ногу на ногу там чи ноги на приставний столик.

Просто у такси Чученьки розвага така – тирить і ховать людські шкарпетки.

Всі так і сидять, брови насуплені, взгляд бдітєльний і собака Чученька ходить поміж людьми своїм холодним шкіряним носом рище, чорною блискучою змією поміж ногами шукає хто перший розслабить ногу. І знаходить звичайно. Частіше за все це Лукаш – вона його збиває з ніг і позбавляє шкарпеток.

А потім він лежить на підлозі, вже босоногий, вже майже не сердитий і грає на губній гармошці, а Чуча жалісно виє.

– На гармошці вдома не грати – кажу я.
– Добре. – каже він – Не буду більше.

Потім дивиться на мене, мотиляє босими ногами печально і каже: шо, не віриться?


– Ця штука показує футболь!!! – кричить Лукаш на телевізор.
Мальчік воспітаний в лєсу – він три місяці провів в селі. Коли ходили в театр, весь час смикав на собі сорочку – дитина відвикла від одягу.
Злиться, що екран на телевізорі не сенсорний.
Вболіває раптом за Португалію – vamos, vamos Португалія!!
Вдома ніхто ніколи не дивився футбол.
– Голь-голь-голь-голь-голь!!! – кричить як типовий іспанський футбольний коментатор. Ввечері вболіває за Реал Мадрид.
– Будеш яєшню? – кричу з кухні.
– Сама до мене прийди, я не можу! – починається другий тайм – картку отримав! картку! vamos, vamos Madrid!
Йому не було від кого навчитись.
Це, мабуть, в Іспанії було десь у повітрі. Біля лікарні де він народився – футбольне поле. Там мабуть розпилялось щось таке, коли він вперше схопив ротом повітря і сказав – уа-уа.


– Хто і за що виграв цей трофео?? – Лукаш про самовар.