Мені все казали й казали, що треба зібрати усе про Лукаша, то ось воно все зібране і можливо воно тут проїздом, поки Лукаш дозволяє.
Останнім часом Лукаш любить розігрувати діалоги, де грає обидві ролі. Взагалі його уявні ігри це моє улюблене. Ці всі уявні цукерки під подушкою, гномики що стукають у вікно, температура яка “впала” на ліжко і ось вона, ось, лови її! Магічний світ дитинства, неможливо пояснити чи усвідомити – тільки відчути. Лукаш хворіє, тому сумний. Сидить на дивані, звісив ноги. Починає діалог одного актора з уявною Вікою: – Віка, а в тебе є компот? – Є. – Тоді включай музику і неси компот.
– Що ви в школі сьогодні робили? – Грались в утюги. – Це як? – Гладили велику тряпку. O.o А дома Лукаш грався в побачення. В коробку поставив стіл. За стіл посадив легодівчинку. До неї через все ліжко їхав Донателло і віз ікеєвську капусту на машині. Капуста падала, Донателло псіхував, Лукаш побивався разом з ним. Але нарешті Донателло урочисто заніс капусту в коробку, поклав її на стіл і сів поруч з легодівчинкою. – Хай там побудуть. Та нехай. Усім хочеться усамітнення. Навіть якщо в дівчинки квадратна фігура, а ти – зелена потворна черепаха.
Було наївно сподіватись, що у двох інтровертивних соціофобів раптом виросте екстраверт. Ми це помітили ще як тільки Лукаш почав говорити. – Мама, давай не підемо на майданчик. Там люди! – Є в басейні дітки? Давай почекаємо поки вони підуть. На диво в школу йому ходити подобається, але двічі на тиждень не подобається лишатись на обід, бо “там великі дітки зі мною балакають”. Тому двічі на тиждень перед обідом він плаче про що нам розказує. “До мене підходить Ракель і каже: “Que te pasa, chiquitin?”, а потім підходить Соня і каже “What happened, dear?” А я нічого не кажу. Я сижу і плакаю.”
Я теж коли я думаю про всякі заходи, то пункт “організований обід” мене завжди напрягає. Бо там великі дітки зі мною балакають, а я повинна підтримувати невимушену бесіду. Лукаш в школі – мовчун і ще таємний воздихатєль Ар’яне. “У моєї Ар’яне на висках волосся рубіо, а далі – блек…” “Сьогодні у Лари був день народження і їй всі співали пісню “cumpleaños feliz”, а я нічого не співав, я сидів і чекав торт”. О, прекрасні дні дитинства без соціальних обов’язків! І мені доводилось бувати на святах, де я б краще нічого не співала, а просто почекала б торт. І головне ніяких внутрішніх переживань чи чемно просто чекати на tarta de chocolate.
– Дивись, мама, корови і овечос. – А одна як буде? – Овечо. Іспансько-англійський суржик називають Spanglish, а у нас #Ucrañol А овечос справді класні. Кожен раз коли бачу ці північноіспанські пейзажі із зеленими схилами над морем і білими цяточками на пагорбах, уявляю як Бог загрібав пригоршні овець з якогось котла і розсипав по горам, сміючись.
Сьогодні вперше була з Лукашем в кіно. Дивились якийсь мультик про тварин і горіхи – дуже типовий анімалістичний бойовик. Це проблема повнометражних мультиків – забагато екшену. О – каже Лукаш – темно тут. Здоровий монітор!! Да, кажу, трохи більший ніж в айпада.. Спочатку Лукаш з’їв попкорн. Потім випив сік. Потім з’їв цукерку. Потім напився води. – Шось ще в нас є? – питає. – Нема, – кажу. – То шо, пішли вже?
Я сьогодні в школу не йду. – каже Лукаш. – А чого? – У мене вихіднікули. Тепер я знаю як називаються подовжені вихідні.
– Я поведу машину! – А ти не замалий? – Don’t worry. I am жартінг.
Грається із тінню на стіні перед тим як заснути. – Хеллоу, тінь! Я: дивись, це – собака, а отак – коза (показую фігури на стіні). А отак собака доганяє козу… гав! Лукаш (присувається і шепоче) – Хотів сказать, шо коли я хвилююсь, я не можу спати…
Нічого нема цікавішого як спостерігати за словоутворенням трьохрічного малого. Я до речі ще в дитинстві зачитувалась “От двух до пяти”, не те, щоб це спонтанний інтерес. Це як наче все життя мрієш про телескоп, потім зачитуєшся статтями про космос і раптом тобі кажуть – ну ок, давай злітаєш на мкс. Так от я з Лукашем зараз на мкс. – Ти чого такий сердитий? Чого в тебе такі бровас?
Віктор в школі плювався. А вчителька каже “No! Que no плюйяс!”
– Лукаше, ти хто такий? – Я – хлопchico. – А Софія хто? – Софія дівchica. Паралелі про які я б ніколи не задумалась.
– Ракель мені каже “por favor, habla mas alto”, а я не можу голосніше говорити. – а чому? – Бо у мене отут у вусі сидить хуліган і каже “Don’t! Don’t!”. – І що це значить? – Це значить, що він не хоче, щоб я говорив голосніше. – Дай я подивлюсь на нього у вухо. – Шось бачиш? – Бачу, що нема там хулігана. Бачу сни всякі, про пожежну машину і екскаватор… – А дракона бачиш? – Не бачу. – Якщо дракон тут висітиме (у нас висить на люстрі дерев’яний дракон із Кракова), то у мене буде сон, що він літає і всіх нас їсть. – Це хороший дракон! – Як його звати? – Матільда. – Матільда нас не їстиме? Подивись у вухо. – Бачу Матільду, вона нікого не їсть… – Зніми її і дай мені собаку, я триматиму її за лапки. – Надобраніч. – Набоданіч. Іди. Переселився в свою кімнату і тепер хоче засипати тільки сам. Таке відчуття, наче вже женився і з’їхав.
Коротше, новини такі – Лукаш заговорив у школі і тепер може розкрити сімейні таємниці. – Так ти що, балакаєш у школі? – Та почав уже… – каже. Словарний запас його ще не такий обширний (надіюсь), щоб розказати всякі дурощі яким я його методично вчу. Але треба бути насторожі. От наприклад вчителька мене вчора питає: А що це він весь час каже, що mamá pinta? Тут треба сказати що pintar іспанською означає і фарбувати і малювати, то вчителька хотіла уточнити чи то я у стройбаті підробляю чи малюю. Але тепер він може розказати як ми наприклад бились вчора на мечах на кухні. Лукаш був озброєний зеленим перцем, а я – баклажаном. Лузер цілує переможця в пузо. Будь ласка, нехай вони овочі поки не вчать, поки ці спогади свіжі.
Я захожу в аптеку в Сеговії, а за прилавком стоїть аптекар. Тонкі руки, чарівні очі, легка небритість. Вії. Вії темні і кидають тінь на пів обличчя. І він мені каже з андалузьким акцентом, як наче ми і не в аптеці у великому місті серед жовто-сірої пустелі, а під акведуком у темну ніч: – Щось трапилось? – каже. – І дивиться на мене. І вії вжууухх-вжжуухх. І я розумію, що мені б зараз попросити щось таке витончене – для зняття стресу…. чи на крайняк спитати що би взяти, щоб моє золоте волосся ще більше переливалось на сонці… Але виходу нема і я кажу: – Порадьте щось від діареї для малого трьох років. І акведук щез, темна ніч розсіялась, попелюшка знову стоїть в лахмітті. Грьобаний ротавірус, га. ______ І дещо із #ucrañol – Воно мене пікає – каже Лукаш. – Тобто? – Пікає мене! – показує на ярличок на сорочці. Тоді до мене дійшло – “Me pica!” іспанською – кусається. Пікає його.
– Лукаше, що ти твориш? – Я розкидандо! – А? – Естой розкидандо! -ando закінчення теперішнього продовженого часу. Клепає все разом, але знає, що це він грається зі словами. І рже.
Отак подивишся на нього і думаєш – ну до чого чемний джентльмен! Зранку йдем в школу. Валить дощ. Спускаємось в гараж і я, сонна, раптом натиснула кнопку ліфта. Хоча за ритуалом її натискає Лукаш. Взагалі поріг ниття зранку у нього дуже низький (у мене до речі теж). Тому зразу почалось – ииии, кнопка-а-а-а… І так всю дорогу в школу – ииии, кнопка-а-а… В стані ниття віддавати в школу – дуже небажано. Обіцянки цукерок, велосипедів, вмовляння і погрози не працюють. Щоб розрулити ситуацію у мене є рівно хвилина до дзвінка. І тут, увага, висший пілотаж. – Слухай, – кажу, – як англійською буде кнопка? – Butt-o-o-on… – А як англійською буде пуп? – Belly-butt-o-o-on… – Лукаш, я – ліфт. І поки ти не натиснеш на кнопку я нікуди не йду. – я зупиняюсь, повз нас біжать школярі, йде дощ. – Підніми футболку… – просить. “Мене тут ніхто не знає, я скоро звідси поїду і взагалі зря прес качаю чи що” думаю я і піднімаю футболку. Лукаш нажимає на belly-button і біжить в клас, хохоча. Йде дощ. Я опускаю футболку і йду з двору переможцем. Я – ліфт. *** Вчора перед сном читаємо книжку про «Куди зникло море» – там багато всяких імен і подій, я стараюсь театрально всіх озвучувати. Читаю, читаю з душею. Лукаш підсувається і каже на вухо «А давай краще поцілуємся?» І справді. *** В суботу в машині. Темно. Ми думаємо, що малий засипає. Говоримо пошепки. Раптом ззаду питання: «А собаки – люди?» Лічно я сказала, що да. Іноді навіть більше люди ніж самі люди.
Через день перед сном я розказую Лукашу казку. Казка за замовленням. Дід Панас в ефірі. Казки всі одноманітні. Зараз у нас серіал про краба-шопоголіка. І мене цей сюжет вже дістав. – Розкажи про краба який купує матрас! Ну, короче, жив-був краб і стало йому твердо спати на камінні. Виліз він на берег, а там чувак сидить, в телефон тупить. І краб каже – чувак, в тебе є акаунт на амазоні? Замов мені матрас. – Так сорок євро коштує. Ну краб продав перлину своєї жінки-ракушки, віддав чуваку, той дав йому здачу, поміряли каміння, прийшов доставщик з амазона, краб підписався і постелив матрас собі на каміння. Кінець! І за такою схемою протягом місяця краб собі повністю обставив свою хату із каміння (ложе кам’яне, свічку кам’яну). Краб шопінг addicted, він вже скупив весь асортимент ікеї. І от сьогодні я вирішила розірвати це замкнене коло. – Розкажи мені про краба, який купиииввв… – Слухай, давай я краще тобі розкажу історію про чарівну пляшечку! (не питайте) – Добре! (ура-ура) Розкажи тоді мені як чарівна пляшечка купила матрас! (фейспалм-фейспалм) Короче, поки чарівна пляшечка собі не обставить квартиру… Це до серпня, мінімум. PS Якщо ви думаєте – ну що за дивні казки, то вам нема з чим порівнювати. – А що тобі папа розказував? – Як дракон пожер усіх людей і для того, щоб він всіх витошнив йому закинули до пащі треновану кішку, яка його дряпала зсередини і викликала рвотний рефлекс. От де треш і угар. Краб. Пфф.
– в таборі дівчинка з України була
– о, клас. Як її звати?
– ну якось з буквою «й» перед кінцем чи спереду
– Лукаше, будеш ковбаску?
– та нє, дякую. Хіба чотири куска.
Треба навчить дитину соціальним хитрощам. Кажеш так – та нє, дякую, хіба спробую.
А потім їси чотири куска.
А то зразу вся душа наголо – я угадаю ету мєлодію…
– Лукашику, дай я почитаю, а ти он піди в каміння, пошукай всяких морських істот
Приходить.
– Жень! Я таке знайшов!
– що?
– два зовсім ненадкушених круасани і баґет
Стоїмо дивимось із Лукашем на те, як із гнізда, приліпленого до пожежної станції, визирають четверо пташенят ластівки.
– Гарні? – питає.
– Ага, – кажу.
– Хотів тобі сказать…
– Що?
– Твої штани до цього місця якось не підходять.
Мої штани не підходять до гнізда ластівки.
– ну, Женєчка, чимось же я і на тебе схожий, – каже, засинаючи.
– наприклад?
– от у мене щоки… і ще більш голова така як у тебе…кругла… (вдивляється) ну, в смислі квадратна…
Дякую, синку. Ти вже такий дорослий. Вже майже опанував головний чоловічий скілл – довести жінку до сліз компліментом
Ото Лукаш засинав, а перед сном я йому завжди кажу: розслабляйся, заплющуй очки, обіймай динозавра Юру, засинай, я тебе дуже люблю
А то якось сказала спершу про динозавра і люблю, а потім решту і вже хотіла йти, а він кричить із ліжка мені вслід:
– Рррррайєнфольґґеее!
Я про всяк випадок звично здалась, а потім спитала: що це за прокляття ти насилаєш на рідну матір?
– ти сказала не в такому рррайєнфольґе. “я тебе люблю” треба казати останнім!!!
Бо навіть слова любові потрібно шепотіти у правильному раєнфольґе. Треба швидше забирать звідси дитину.
– мам, от у всіх носи такі, що можна раз і з‘їхати, а в тебе ніс, як трамплін
Може у Буковелі спуск який назвуть на мою честь
І позначать червоним
Лукаш читає вголос Гаррі Поттера: вони за-піз-дорили…
Ну, це як запідозрити, але з відповідним ефектом. Наприклад, генпрокуратура багатьох підозрювала, але так нікого і не запіздорила
Лукаш так лається, що лишає мене в онімінні. Десь в два він почав лаятись вигаданими словами – клістермен, кластермен і стакмен. Казав їх зціпивши зуби і точно в тих моментах, коли людині пристало сказати крєпкоє словцо. Цей факт привів мене до розуміння природності лайки. Хоча це і без мене доведено, тому ладно.
Але зараз він лається віртуозно.
Наприклад, передягаючись на пляжі, треба закривати його всіма підручними засобами.
– та кому ти треба, передягайся спокійно – кажу.
– рушник тримай, rana de bombones! – кричить Лукаш.
Rana de bombones – це цукерна жаба. А ще він каже в пустоту, коли щось йде не за планом – жаб’яча дупа, цукерна курка з лайна, кури тупих черепах з лайна, восьминіг черепашачий дурний, тупі кури з шоколаду від жаб, пірати тупого моря.
Сьогодні він позбавлений права на морозиво за те, що лаявся вночі, бо не хотів йти в душ.
– Я нічого такого не робив, щоб митись! Pollo de caca de tortuga-tontoron!
– Припини! – кажу.
– Я не тобі! Rana de chocolate tonto!
– А кому?
– Дощу! Сulos de piratas del mar tonto!
Дупи піратів тупого моря. Так можна назвати кіно.
Позбавляю морозива і розумію, що сама себе позбавляю священних десяти хвилин мовчання, коли ніхто не задає тобі мільйон питань – яка це країна, а україна яка країна, а вінниця країна, а як по цій мові адіос, а з чого піца, а морозиво це йогурт, а чого море отаке, а що це за штука, а чого це з пластику, а чого цей корабель отакий, а чого отой чувак їде на автобусі, а чого отак припаркований велік, що це за знак, скільки монеток три євро, одинадцять це багато, сонце дуже гаряче, а земля давно була, а куди йде сонце, а де це австралія, коли були печерні люди був йогурт, а ти була, а хто народив дідуся, коли ми будемо знову жити в печері.
Забудь про запрєти, мальчік, йди купи собі морозива. На, візьми ще монеток, візьми собі три кульки. І побольшє!
Десь бачила гарне визначення батьківства. Виховувати дитину – це всеодно що бути закльованим курчам до смерті.
– мам, а як буде німецькою табір?
– камп, мабуть.
– да? а я кажу ферієнфрайцайткіндершулє
ну да, нащо ото його запам’ятовувать той камп.
– мені ота жінка, чи бабуся, чи як її, сказала…
– Лукаше, за статевою ознакою і за віком людей називати не дуже гарно. Можна казати “пані”, а на чоловіків – “пан”
Через місяць:
– мам, а в котів хто частіше народжується – пані чи панове?
Мабуть, панове.
У серпневий час багато хто цікавиться, як давати дітям кавун.
Ось проста інструкція, що допоможе вам пережити баштанний сезон без стресу.
1. Роздягніть дитину
2. Посадіть її у ванну
3. Дайте їй туди кавун
4. Відійдіть на безпечну відстань
5. Коли хрюкання й плямкання вщухне, обережно підійдіть до ванної. Будьте обачні – дитина могла ще не завершити, а просто переводила дух. Вживання кавуна – досить енергоємний процес.
6. Переконавшись, що кавун скінчився, або дитина вичерпала здатність до поглинання, попросіть її підняти руки й заплющити очі.
7. Не допускаючи тілесного контакту, полийте дитину зверху душем.
8. Обережно вийміть. Майте на увазі, що центр ваги дитяти змінився.
9. Пустіть хай йде собі з богом.
– Лукаше, давай таки на етику, а не на релігію будеш ходить цього року
– не хочу
– чому?
– там вчителька кричить
Католики. Підступність випробувана часом
– Жень, нащо тобі в машині передачі?
– щоб ти наочно зрозумів: от на велосипеді тобі нащо передачі?
– взагалі не нужні
Що ж.
Іншого пояснення у мене для тебе не було, синку
В передостанній день літа було жарко і ніякого ефекту від кави – тільки щоки рожеві, як у відгодованої ренесансної жінки й часте серцебиття.
Тому в останній день літа було вирішено лягти на води океану, де +17 вода і безкраї недружні простори.
Лукаш по дорозі жалівся, що однокласниця робить “пфердеґеройхе”, себто “конячізвуки”.
Яка смілива дівчинка, думала я.
Лукаш виніс це питання на нараду класу минулої п’ятниці.
Сказав, що конячі звуки його тривожать.
В останній день серпня, літо мені загнало у ногу мушляний серп, виплеснутий океаном.
– Лукаше, – сказала я, обережно ступаючи на п’ятку, – люди платять за конячу терапію, а однокласниця тобі ірже безплатно.
Задумався, сидів у темряві, у зблисках зустрічних фар. Я тримала ногу, щоб кровообіг не робив мені боляче.
Пару разів намагалась робити конячізвуки, щоб з’ясувати діапазон і характер причини тривоги. Ігогого. Пффиирр. Не наблизилась.
Восени не планую користуватись ногою.
Домовились, що дівчинка має право іржати.
Це священне право на самовираження, затям це, хлопче.
– Лукаше, а чого в тебе голова пахне шоколадом?
– не знаю! я тільки мед об неї витирав!
а, ну вибач, показалось
Іноді здається, що Лукашу між мовами переключатись легко, він не змішує так, як коли був маленьким і говорив укро-іспанською, але перед сном у нього тумблер цей якось зсувається і він починає бубоніти:
– купи мені нові ножиці, мої церброхались і зовсім не шнайдять…
– купимо
– вчителька мені сказала, що хватить мені ходити окремо на німецьку з іншими, а я сказав, що я класно балакаю, бо українська дуже похожа на німецьку
– да?
– ну, папір буде папір і дах буде дах
І ще можна казати церброхатись і шнайдити. Дуже похоже
Лукаш приніс зі школи дуже зворушливу листівку про те, що йому подобаїzя у мамі і татові.
Я читаю зворушена, вже голос тремтить на рядочку про те, йак він нас льубить.
– це у вас завдання таке було? – питаю.
– та нє, то треба було вирізати отаку листівку, я вирізав, а вчителька сказала, що вийшло криве й замале і треба заново, то я на кривій написав оце, шоб не пропало
– Вчителька сказала, щоб я приніс записку, чому мене не було в понеділок у школі, а я кажу – я сам знаю, чому, давайте я напишу, я ж умію писать, а вона чогось каже, що так не можна, то ти напиши, а я перевірю
Написала, перевірив
Сідаю, п’ять
Шукаємо гриби.
– от, – каже Лукаш, – шкода буде знаходити гриби, коли ти помреш…буду сам ходить у лісі, або з татом, але ж і він потім помре і мені зовсім не буде кому сказати «дивись, який гриб!»
– жінки довше живуть, Лукаше
– так тато спортом більше займається, не обіжайся…
Отака перспектива майбутнього – всі помруть (навіть найспортивніші), зостануться тільки гриби і Лукаш
Лукаш сказав, що церква не тільки гарна, а й корисна, бо як богу треба будуть гроші, то він це все золото продасть (і обвалить ціни на біржі)
Потім захотів потестити механізм свічка-прохання. Кинули євро і запалили свічку.
– Нам на це євро можна обом загадати бажання? – питає.
– можна, – кажу.
– ну то я своє загадав, а ти можеш загадати, аби нам якось те євро вернулось
Ну дай бог, дай бог
– мам, – підходить Лукаш із величезною книжкою до мене, коли я вже лягла в ліжко, – хотів тобі дещо в книжці оцій показать, – ставить книжку на мене – на ось, потримай, будь ласка, грудями
Та запросто
Що мені
– оце роздіта лежить качка чи курка? – питає Лукаш, вийшовши із ванної. Стоїть над мискою, босі ноги. У мисці роздіта родичка динозаврів чекає запікання.
– качка, – кажу.
– усі голі між собою похожі.
Як рано йому відкрилась ця істина.
– Жень, таке цікаве сталося.
– що?
– підійшов мить руки, узяв мило, а то якесь багно. Читаю – cleansing mud, тобто реально грязюка. Получається люди миються багном?
І це він ще не знає, що вода сушить шкіру
Уявляла, що буде у мене хлопчик, ми з ним будемо пити капучіно з пінкою і гратимемо на піаніно в чотири руки
В реальності голопузий Лукаш сидить в селі за столом і їсть ложкою з банки шкварки…
– Лукаше!
– що? Я з‘їв тільки сім!
Ну після шкварок піаніно, ладно
Мені завжди стрьомно, коли діти не хочуть їсти.
Бо Лукаш не хоче їсти тільки коли хворий.
Тому коли інші діти кажуть «я не хочу» на пропозицію їстівного, мені хочеться підскакувати до їхніх батьків і казати: куди ви їх у садок чи школу ведете? Вони ж захворіли бідосі!
Оце на днях питаю Лукаша у кафе по дорозі: що ти будеш?
– та я щось не голодний… (от халепа)
– хіба може вареників… (фуххх)
Але тоді поїв, а один вареник зоставсь. Прямо у сметані лежить, бочком блищить, а коло нього ще й дві шкварки.
Приречено встаю з-за столу, пробую лоб.
Гарячий.
– мама, покладете мені мого динозавра Юру в могилу
– боже, Лукаше, ми раніше умрем, будеш дітям своїм такі настанови давати
– а якщо у мене не буде дітей?
– чому ти так думаєш?
– ну якщо я нікого не знайду собі нормального?
Та да, з нормальними напряжонка
Але й страннєнькі бувають нічого, синку
Стою коло дзеркала, вивчаю пляму на щоці.
– шо це в біса у мене таке?
Лукаш: дай гляну
Нахиляюсь.
– женя, це ти розвіялась
Обвітрилась, в смислі.
Краще б розвіялась, звісно.
Перед сном Лукаш обов’язково виконує ритуальні танці про не хочу спати, чому не канікули, не так віднесли в ліжко, не довго цілували, не в тій послідовності.
– Лукаше, – кажу, – такий здоровий, а дістаєш нас ритуалами.
– Що таке сритуали?
А оце вони і є.
У науці це називається – явище набуло означення.
Особливо ніжно ставлюсь до іспанських рештків в Лукашевій мові.
– Геґрід, – каже він, – купив собі маленьке кокодрило.
Кокодрило…?
Звучить як козацьке прізвище.
– Жень, що таке кентавр? – питає Лукаш.
(гуглю, показую на телефоні картинку)
Дивиться уважно, зітхає: що ж… доволі зручно…
Доволі.
Вчимося дипломатично відповідати на складні питання.
Я: Лукаше, ти лишив печеньок?
Лукаш: да
Я: скільки?
Лукаш: да
Балакаємо перед сном.
– і на всьому світі, – питає Лукаш, – є тільки одна людина, з якою можна бути разом?
– та ні, Лукаше, таких людей багато
– але треба знайти когось свого?
– так…
Оце думаю, які вже розмови можна вести з дитиною. Встаю, вимикаю ліхтарики, цілую, йду до дверей.
– Жень?
– що?
– а хто дурніші – фламінго чи мухи?
Лукаш привіз з України палку, взяв її з собою в німецький ліс і там загубив.
Йде набусурменений.
– Лукашику, – починаю втішати, – ти подумай про долю цієї палки! Родилась в Україні, а потім таку подорож здійснила і опинилась аж у Шварцвальді під дубом вкритим мохом! Вона тут буде щаслива, повір мені!
Зупиняється, дивиться на мене: мам, заспокойся, це просто палка
Втішай так, щоб почали втішати тебе
Лукашу пів ночі було недобре і він сьогодні 1) не в школі і 2) на дієті.
Становище моє ускладнене тим, що вдома є пиріжки.
Довелось зайняти оборонну позицію на кухні, тримаючи пиріжки в полі зору.
Я працюю, а він іноді приходить і просить дозволу понюхати пиріжки.
Я великодушно дозволяю.
Він щоразу виносить вердикт, що пахнуть вони прекрасно.
Сумно йде.
Виторгував собі варене яйце.
Занюхав пиріжком.
– ну можна один?
– ні.
Розсердився, пішов гепати на скакалці так, що у мене трясеться монітор.
– Лукаше, – кажу, – можеш знайти собі тихіше заняття?
– я дуже тихо їм.
– полежи зі мною, – каже.
– та я не хочу.
– ти майже ніколи зо мною лежиш.
– ти хочеш сказати, що я майже ніколи з тобою не лежу?
– ні, я хочу сказати the opposite – ти лежиш зо мною ніколи майже.
– сформулюй інакше, я не розумію.
– ну це im gegenteil від того, що ти не зрозуміла
– від того що я зрозуміла?
– від того що ніколи майже
Треба написати на планету, звідки присилають дітей, хай пришлють інструкцію.
Полежала, до речі.
Це було простіше, аніж розібратись із претензіями.
Своїм невимовним дикунством Лукаш вдався в маму. Ситуацію ускладнює те, що я була малою безпечною на вигляд дикункою, а Лукаш крупний дикий чувак.
– Сонечко, – кажу я із розумінням, – ти просто спробуй запитати у дітей дозволу, чи можна з ними погратись
– добре, – каже.
– от коли вони гратимуться на перерві, ти підійди і просто спитай “можна з вами?”
– добре.
Прийшов довольний.
Каже “троє грались, я у двох встиг спитати зразу, а третього догнав і спитав”
– і шо він?
– дозволив.
Я б теж дозволила на його місці.
Лукашу треба однокласнику подарувати презент до п’яти євро. Дитина розстроєна. Стоїмо на світлофорі.
– фрау Боссе сказала, що щось із своїх іграшок не можна…
– ну звичайно, треба щось нове
– малюнок сказала теж не можна…
– та виберемо щось, ти чого? грошей жалко?
Дивиться у вікно із досадою: да…
Українські гени і німецьке оточення роблять із людиною страшне.
– Жень-жень-жень, – каже Лукаш, поки я задом вирулюю з виїзду із парковки, який виявився одностороннім в’їздом.
– ти шо би вибрала – найт віжн чи джетпек?
– джетпек, канєшно.
– непра-а-авильно, – благодушно відповідає, – а от ще скажи – базука чи снайперка?
– базука.
– гарний вибір.
І глянув на мене з повагою, як і треба дивитись на матір.
Але краще базука і все-таки джетпек.
Можна навіть джетпек без базуки.
Адже можливість вчасно здриснути важко переоцінити.
Лукаш мав домашнє завдання – розгадати кросворд. Бісивсь, кидавсь кросвордом.
Потім пішов і намалював пекло.
У пеклі дружно шкварились троє людей: однокласник, з яким вони ворогують, Гітлер і Путін.
Таке собі камерне пекельце.
– Лиши поруч пусту сторінку, синку, – прокашлялась я, потрясаючи газетою, – з часом доведеться розширяти кількість посадочних місць..
В школу я Лукаша в напівпритомному стані вдягаю прямо в ліжку, потім тягну на кухню.
А сьогодні раптом сам встав за півгодини до будильника, бодрий і веселий, бо “думав, що вихідний”
А у вихідний значить заведено вставати раненько, щоб не дай бог хтось виспався
У школі рендомно й секретно вибирали, хто кому дарує подарунок.
– я думаю, – каже Лукаш, – моє ім’я витягла Майя, або Лінда
– чому?
– Котрась із них дуже на мене дивилась. Не помню, яка. Вони якісь дуже одинакові
Правильно, нема чого дурницями голову забивать і пам’ятати своїх однокласниць. Помєлькають перед очима десять років та й все
Як перевірити дитину на українськість?
– Лукаше, з’їж краще банан
– хочу шарлотку
– банан пропаде
– давай банан
? перевірка пройдена
– в школі карають тільки мене. це несправедливо, – каже Лукаш.
– ну як було діло? – питаю.
– він мене ударив, а я йому дав здачі. заходить вчителька і каже “вибачайтесь”
– і що?
– я вибачився, але покарали тільки мене
– чому?
– бо я його ще обізвав
– коли?
– коли вибачався
типовий борець за справедливість.
Виходимо з кафе після сніданку.
– Лукаше, ну як ти так позаляпував штани?
– та це не сьогодні
а, ну вибач тоді
– Жень.
– що, Лукаше?
– я вже знаю, що подарую тобі на новий рік. сказать?
– та нє, хай буде сюрприз.
– ну, порадую тебе вже зараз, що платить за це нічого не треба
втирає сльози радості”
– Лукаше, давай визначимо твої цілі на новий рік. Що ти хочеш прочитати? Чому хочеш навчитись? Де побувати?
– сирники
– що сирники?
– хочу навчиться робить сирники
– може ще які цілі є?
– оладки
Людина ставить реальні цілі і йде до них
– ні, Лукаше, ти підеш на прогулянку
– ну ладно, піду, але буду нить і човгать
Людина слова.
Нив і човгав навіть, коли й самому вже набридло.
Але обіцянка є обіцянка.
Від сказаного не відступив.
Дочовгав до кінця. Й донив.
Кремінь!
– Мама, ти так класно прибрала ванну!
– дякую, Лукашику, що ти помітив
– у тебе чудово виходить
– угу
– може це твій талант
– ?
– коли тобі вже очки не помагатимуть і ти не зможеш писати, переїдеш в село і будеш там людям прибирати в хатах
– ?
– тобі даватимуть трошки грошей та так і проживеш
– Лукаше, вчителька казала ти дружиш із Томасом
– ага
– я дуже рада! Давай його запросимо до нас в гості
– та нє, Жень, давай і далі нормально будем жить
Непогано, коли ваші уявлення про нормальність збігаються
– це ж завтра пірнання на водохреща, – кажу.
– які? – питає Лукаш.
– пірнають в ополонку, це релігійне свято
– зимою?
– ага, така традиція
– і діти таке роблять?
– буває, що й діти.
– ти як мама повинна захищати мене від такого бога
– у нас в класі хлопчик з Швейцарії, де балакають італійською, – каже Лукаш, – то я його про Україну вчив
– і що ж ти навчив?
– та так, основне…
– що?
– намалював прапор, написав українськими буквами слово «Україна» і «дупа»
Швейцарець курс базової підготовки пройшов
Лукаш образився на вчительку і спеціально написав диктант із помилкою в кожному слові
Ох і задав учительці
Ох і задав
Лишилось їй на зло прийти в школу на годину раніше
Хай знає!
Ділимо з Лукашем апельсин.
– на, Жень, тобі менший шматочок, бо ти вже другий будеш їсти, а я тільки один з‘їв
відчуваю, що десь дурять, не пойму, де
Приніс оцінки за півріччя.
З релігії – трояк.
Тобто як грати мені цілими днями на піаніно в режимі органу так, що у мене в очах лопаються судини, то я мушу терпіти
А як з релігії, так трояк.
Господі Ісусє.
Лукаш з гордістю показує свій фітнес браслет:
– дивись, я пройшов сьогодні десять тисяч кроків!
– вау, як так багато вийшло?
– махав рукою на уроках
Ледь устала, перебрала тими безполєзними штуками, які до лиж були ногами, до кухні, впакувала Лукашу ланч, випхала за двері. Дала парасольку, бо щось нахмурилось.
Лягла.
Дзвонить директор школи:
– у нас тут шторм, то ми сидимо чергуємо в школі, щоб діти не приходили, а ваше прийшло
– ну хай іде назад…
Виглянула надвір. Дув льогкій бріз…
Незабаром придув і Лукаш. Щасливий і радісний.
З’їв шкільний ланч у ліжку.
Насувавсь ураган.
Назар і Лукаш отримали по двадцять п‘ять гривень і право піти в генделик і купити, що хочуть. Назар узяв морозиво і з‘їв його по дорозі назад, а Лукаш за двадцять п‘ять гривень примудрився купити лояльність довколишнього світу, узявши вісім трикутничків вафельного торта.
– це усім вам, – заявив він урочисто, – тільки їсти можна, коли я скажу.
В результаті Лукаш перетворивсь на місцевого царька, перед яким усі плазують, змагаючись за лояльність володаря торта.
Лукаш зверхньо ділив торт і цілий день був при владі, поки його каденція не кончилась трагічно.
Він з‘їв три куски одноосібно і лишився тільки один трикутничок. А з таким об‘ємом суспільного блага владу не втримаєш.
Так почалось і закінчилось безславне цареве панування.
– мам, – каже Лукаш, лежачи у ванній. Виглядає мрійливо з-за шторки: пам‘ятаєш минулого літа ми з Назаром помились і бігли за молоком?
– угу, – я чищу зуби, – і що?
– Назар тоді помитий вже упав і вся нога в нього була брудна…
– угу
– йому треба було митись знову.
– і що?
– та нічого. Просто чудові спогади…
Насварилась на Лукаша, що не може поїсти так, аби не заляпать штанів
То він прийшов на обід, зняв штани і охайно їх склав під стіл
Теж не сказать, що дуже надьожне місце…
– ти прибрав у себе?, – питаю в Лукаша.
– прибрав, тільки заходь, будь ласка, обережно, я усе прибрав на підлогу
– Лукаше, у вас же сьогодні басейн, будеш передягатись, ану знайди парні носки
Пішов.
– знайшов! – кричить мені у ванну.
– однакові?
– ну не однакові, але похожі!
Список похожості:
1. вони обоє носки
Лукаш лежить хворий, ліниво гортає на айпаді нашу переписку…
– диви, Жень – каже, – ось наш з тобою перший чат…
– угу
– глянь, – повертає до мене блискучі температурні очі, – ти тут замість “мені” написала “менв”
– буває, – кажу.
– мам, – дивиться втомлено, – не дуже ти тоді ще вміла писать, да?
– слава богу, що ти прийшла, – зустрічає мене Лукаш після десятихвилинної відлучки в магазин.
– а що? Ти боявся?
– та да
– а чого?
– пташка якась за вікном трохи дивно співала
– то ти боявся пташечки?
– та нє, ти шо
– а що ще?
– ти не відрізала ярлик мені на штанях і він шарудів, коли я ходив
– Лукаше, ну не чіпай зараз навігатор, я ж не знаю, де поворот!!
– не кричи!!
– це ти не кричи, коли я за кермом!
Дивиться на мене злобно.
– ладно, – кажу, – я тебе все одно люблю.
– я тебе теж.
– я тебе більше, – продовжую гру.
– мабуть, да.
Мабуть. Да.
Це брейкап
Йдем пустою вулицею і Лукаш каже:
– а оця хатка, бачиш, то тут Томові родичі живуть
– а звідки ти знаєш?
– ми коли ходили із класом, то тут проходили і вони вийшли до нього і обняли його. і знаєш що?
– що?
– вони йому тоді нічого не дали.
– і що?
– якщо так колись буде, що ми житимем на вулиці, по якій ми будемо йти класом, і ви до мене вийдете, то я хотів би, щоб мені дали хоч пів печеньки.