Розказуватимемо онукам про тяжке життя на зламі тисячоліть…

– встаю якось зранку, щітка зубна розрядилась. а що робить? беру та й отак і чищу…
– бабо, ви що? прямо рукою рухали?
– а що було робити, внучику… я до телефона, а там десять процентів, то я павербанк беру
– а шо то павербанк?
– а така кірпічина, яка телефон заряджа
– ото прямо з собою і носили?
– носили, внучику, куди ділись би… сідаю в машину, солярка на нулі, їду на заправку. у пульті від гаража батарейки кончились, встаю і руками одкриваю…
– бабусю, як та солярка в машину попадала?
– а отак рукою шланг беру й пхну прямо в бік машині… руки мерзнуть, солярка капа. морози саме вдарили крепкі – градуса два, а то й три…


Боліла голова. Ходила шукала в магазині цукор.
Як завжди усе попереставляли, на місці цукру тепер піраміда з бобів. Ледь не звихнулась, поки знайшла цукор між пампухами й журналами з голими жінками.

На касі переді мною жінка. А коли болить голова, нагадаю, толерантність до світу нульова.

Жінка при цьому неймовірно довго й повільно однією рукою пхне у свою мініторбу максі яблука. При цьому обіймає вазон із зеленою цибулею.
Постав ти цей вазон, – думаю я.
Вона ставить. Платить, рахує копійки.
Йде.

Мені пробивають мій злощасний цукор.

Я бачу, що довбаний цибулевий вазон лишився на касі.

Касирка дивиться на мене поглядом: ти така молода, біжи дожени
Оказалось, що жінка тільки на касі повільна, а в житті вже заперлась хтозна куди. Біжу, по цибулі вітер віє. Почуваюсь дураком.

Віддала.
Вертаюсь.

Касирка до мого цукру, за який я не встигла заплатити, пробила покупки якогось мужика.

Ждемо начальника зміни.

Мужик дивиться на мене поглядом “нема чого з цибулею бігати”
Я дивлюсь на нього поглядом “знаєш шо?”
Касирка дивиться на нас поглядом “як ви задрали”

Зате власниця вазону вже мабуть виїхала на трасу. Їдуть там з цибулею, співають пісень.

Цибуля ще не знає, що їй кінець.


Якось у мене з’явилась дивна тяга до аристократичних видів спорту.

Я була молода й нерозважна, ходила в смугастій спідниці і мокасинах і подзвонила в тенісний клуб.
Та кого я дурю, написала я туди, звісно. Що в мене рук нема звонить, чи що.

З тенісного клубу мені відповіли з підозрілою привітністю.
– Звичайно!! – писали вони з двома знаками оклику. Діло було в Іспанії, тому знаків оклику було аж чотири – два спереду і два ззаду. – Приходь! (і ще один знак оклику спереду). Ми тебе познайомимо з усіма членами клубу!! (і спереду два) Лиши нам номер телефону!!

Знайомитись? З усіма членами клубу? Телефон?
Я охайненько внесла їх у чорний список і нікуди, звісно, не пішла.

Але на цьому моя тяга до аристократичного спорту не завершилась і я написала у школу верхової їзди.

Звідти писали без знаків оклику, без ком і без крапок (ймовірно, копитом)

– приходь, – писали вони, – ми тебе познайомимо з конем

Ну чи не фак?
І тут знайомство.

А потім я знайшла собі спорт за рівнем власної аристократичності – посадила помідори і лізу на грядки через вікно, щоб не бачитись з сусідами


Коли ми переїхали у квартиру із терасою і садком, я думала втілити усі амбіції подільської селянки: насадити там помідорів, кропу і баклажанів.

Ніхто мене не попередив, що ділянка вже зайнята.
Там жили слимаки.

Слизні, слизні
Лізли, лізли

Я спершу поводилась агресивно. Викидала їх за паркан.
Потім пішла у магазин і кажу: дайте щось од слимаків
Продавець тоді якось так глянув на мене і каже: треба їх злякать
– вискочить з-за угла, чи що?
– та візьми оцю сіль, може злякаються

Я тоді прийняла устрашающий вид, вискочила надвір і насипала солі.

Слимаки солі не злякались. Вони жили своїм слимачим життям – з прекрасним лібідо любились, як востаннє, лежали під сонцем. Cиділи попід парканом – про щось своє гомоніли. Лишали на плитці мокрі сліди. Я змирилась зрештою. Викинула ту сіль. Почала з ними балакати.

– ну шо там? – казала я, вийшовши надвір, – як діла? лізете?
– ліземо… – казали слимаки.

І лізли собі. Ніякого стресу, поспіху, гарячки.

– Євгеніє, як вам вдається бути такою врівноваженою? – спитали мене якось в уявному інтерв’ю.
– я два роки жила зі слимаками, – відповіла я.


Купила собі коробку пташиного молока. Поклала на саму верхню поличку у шафці, щоб не з‘їсти одразу все.

Щоб дістати одиницю пташого млєчка, треба було підставити табуреточку, залізти на неї, стати навшпиньки й дістати цукерку. Потім злізти і сісти пити каву.

За другою цукеркою я зрозуміла, що процес відлагоджений не оптимально і краще одну з‘їсти ще на табуреточці, а другу вже з кавою.

Але після рядочка цукерок цей лайфхак уже не знадобився, бо я, взрощена на пташиному молоці, раптом на табуреточку почала випорхувати, як пташечка і задорно крутити головою

А на початку другого рядочка я початьох-віть-віть-тьох-тьох


Давно помітила, що на передній план людина, зазвичай, виставляє те, що прихрамує, наче самопроголошенням хоче виправити ситуацію.

Так, привокзальне кафе “Затишок” ніколи не буває затишним – там будуть прокурені штори й пітьма.

В придорожному ресторані “У тьоті Ліди” якийсь мрачний неголений хмирь смажить шашлики з цигаркою в роті

– а де тьотя Ліда? – спитаєш.
– одійшла, – гаркне він…

В іспанському селі на центральній площі був бар “Молодьож” із середнім віком клієнтів років дев’яносто два…

Як, хоч раз побувавши у привокзальному кафе “Затишок”, продовжувати вірити самопроголошеним рисам людей, я не знаю.

– у меня великолепное чувство юмора, – казав один знайомий і дивився з прищуром.
– замєтно… – казала я.

Хотіла запросить його у ресторан “У тьоті Ліди” і сказать “бачиш тьотю Ліду?”
– да где же она? – сказав би він возмущонно.
– там, де твоє чувство юмора, – сказала б я.


Цікаво, чи є люди, які, стоячи в черзі, наприклад, за кавою думають про роботу там, чи про шось лічне, а не безкінечно повторюють текст замовлення в голові

“дві кави, будь ласка, одну нормальну, іншу без кофеїну і булочку з корицею. о, ще переді мною дві людини, нє, не так – булочку з корицею, а до неї дві кави – одну нормальну, зараз оцей мужик а тоді я, … нє, не так одну звичайну каву, а іншу без кофеїну і до неї булочку з корицею чи краще і булочку з корицею на двох, не розрізайте чи краще спершу булочку з корицею”

і тут до тебе проривається настирний голос: добрий день! замовляйте!

блін, як той мужик так швидко купив усе, ааа, ааа, я забула текст

– кави, будь ласка
– одну
– да (мені ж дві)
– щось до кави?
– ні (та біс з тою булочкою)

– Євгеніє, – спитають мене в уявному інтерв’ю, – як вам вдається триматись у формі?
– довго розказувать…


Дзвонять у двері. Страшно.
Стоїть мужчина у формі DHL
В руках – коробка. В коробці – моя помада і ще блискітки для очей.
Бігом підписалась, навазякала “кузнєцова” на його тачскріні новітньою ручкою без чорнил.
Ґречно вклонилась, подякувала і хочу закрити двері.
А він стоїть і дивиться жалібно.
Я подякувала наполегливіше з ледь помітною ноткою “звалюйте звідси”
А він так і стоїть і махає рукою в повітрі, наче щось підписує.
Мужчина, що вам нада, я все підписала, коробку забрала, “гарного дня”, – кажу і нотка “звалюйте звідси” звучить уже як струна.
Він чорні брови звів і дивиться так, наче щось йому таки треба, але він не знає, як це сказать.
Я бачу на його формі написано “Ахмед” і, можливо, його німецька гірша, як моя.
– чим я можу вам допомогти? – спитала я в Ахмеда.
А він каже: віддайте мені, будь ласка, назад мою ручку

Ну окей, віддала.


Взагалі зараз нецікаво. Тицьнув термометра до лоба і через секунду результат. Тиць – і нуль.

А раніше ртутний термометр треба було збивать.

Іноді всією родиною збивали. Пам’ятаю, один у нас був упорний градусник, що, збиваючи його, плече можна було вивихнути.

– если градусник разбить, – педагогічно казав папа, – надо тогда квартиру бросать и уезжать в другое место
– і котів тоже бросать?
– а что ж поделать?

Видно, вважав, що це одіб‘є охоту лізти до термометра і розвине у дітей нормальне, невротичне почуття відповідальності.

Я тоді думала – нащо тоді держать цю атомну бомбу в хаті, лучче вмерти від температури, ніж кидать хату і котів.

Тому коли ми з Марічкою у сьомому класі таки роздовбали градусник і склали шаріки ртуті на газетку, я першим ділом подумала:

– ну, слава богу, що це не в селі, де рідна хата і коти, а в квартирі. Кому вона нужна…


Сама підла рослина – кріп.

Це як ото дівчата люблять поганих хлопців, так я люблю кріп.

В Іспанії кріп не продавався.
І я подумала – то треба посадить, бо як жить?
Марічка привезла із села мені торбинку з кропом. На митниці її конфіскували, продержали Марічку час за підозрою в контрабанді якогось неопознаного насіння і відпустили.
Кріп у торбинці нагло сміявся…
Через два тижні мені написав баскський ботанічний відділ контрабанди: ми проаналізували ваше насіння, загрози не становить, приїжджайте заберіть.

Я купила білет, сіла в автобус і годину їхала за кропом.
Кріп мене ждав.

– Кесесто? – спитала мене лаборантка, яка віддавала кріп, – що це?
– знаєте, як ото молода картопля з’являється, яку треба шкребти?
– тобто? – спитала вона.
– неважно, – сказала я.

Я посадила кріп на колінця і повезла додому.

Дома я купила йому білосніжну кадку, причепила на балконі з прекрасним видом на море і взялась ждать.

Спершу він довго не сходив, а потім зійшов ріденько, як чуб лисого чоловіка, коли було ще прийнято не голити голову, а лишать, що є..

Потім на нього насрали чайки. І як наче цього мало – накидали ще якоїсь тухлятини на балкон.

Кріп засміявся й зачах.

Згодом я якось йшла понад морем і побачила, що прямо серед каміння й інжиру росте кріп.
Я підбігла, понюхала його і не могла повірити своєму щастю.

– шо робиш? – спитав якийсь дід.
(Іспанські діди дуже балакучі і завжди матеріалізуються нізвідки)
– та ось рву кріп, – кажу.
– моя покійна жінка тоже таке їла, – сказав дід і якось глянув на мене із співчуттям.

Підлий кріп виглядав як кріп і пах як кріп, а смакував як лобода.

Залишивши безкропні землі, я купила вже тут насіння петрушки і кропу. Петрушка вся зійшла, а кріп, звичайно, ні.
Сидить там у горщику.
Хіхікає.


В дитинстві я серед іншого боялась гусей і вулканів.
Якось почула слово “вулкан” і спитала в папи, що це.

– Вулкан, Женечка, – сказав папа, – это такая гора, которая в один прекрасный момент взрывается и из нее вытекает кипящая жижа, уничтожая всё на своём пути.
– а як узнать вулкан?
– надо присматриваться, – сказав папа.

Ну і я почала прісматріваться.
Особливо підозрілими здавались горбки в яблуневому саду. Наче й маленькі, но як прісмотрішся…

І погріб, з якого ми любили скочуватись по траві, не викликав уже ніякої довіри.

Хто б сказав мені, що треба було не вулканів боятись, а пмс


Колись в Іспанії стояла на зупинці, бодро підійшов дідок.

– дрсьтє, – кажу.
– привіт, доця, – каже, – ну шо?
– та нічо, стою оце жду автобус.
– от погодка, ага?
– сонячно.
– а знаєш чого?
– чого?
– бо я нині їду на свято.
– на яке?
– у сина ювілей.
– ого, вітаннячка. Скіки ж йому?
– восімдесят


Треба зізнатись, що у мене абсолютно атрофована здатність танцювати.

Будь-які танцювальні рухи викликають у мене цілковите зависання системи. Я намагалась йти проти природи й інсталювати танцювальні навички, але прогнозовано нічого не вийшло. На тих кількох заняттях тренерка дивилась на мене й розгублено питала: “Женя, что вы делаете?”

А я ж танцювала.

Можливо, це спадкове. В кінці сорокових у щоденнику дідусь писав: “треба хоч якось навчитись дригати ногами”
Без цього шанси на ринку наречених були мізерні. Мені, видно, дістались дідусеві танцювальні навички і його високий лоб.

Як добре, що часи міняються.

А в останній місяць можна навіть не бути високою і довгоногою. Можна просто писати.

Букви – це нові ноги.


Влітку під яблунею стояла дідусева машина і ми малими іноді випрошували туди залізти і кудись поїхати без дорослих.

Іноді брали з собою в машину котів і ляльок.
І сиділи там годинами, їхали і їхали полями, лісами. Іноді їздили на море, іноді до річки. А кілька разів навіть перетинали кордон.

Замість комах на бампері збирали на даху яблуневий цвіт.

Дуже гарні були подорожі з купою вражень і пригод.
Потім таких уже не було.
І не буде.


Коли перебувати у замкненому просторі з іншими людьми ще не вважалось безумством, я любила підвозити людей. Якось під Коломиєю довелось підвезти жіночку.

Вона тільки сіла в машину, так зразу і представилась, що двадцять три роки працює медсестрою в уролога.
І без зайвих вступних промов попередила: “зараз навчу вас пісяти”

Заняття були, слава богу, не практичні, але детальні й образні. Лекція обірвалась на повороті у її село, коли їй довелось вийти.

Отак їдеш дорогою життя і ніколи не знаєш, де почерпнеш базові життєві навички.

Правда, вона, виходячи, сказала: “ну, ще не все вам розказала, но мушу йти”

І мучить ця недосказаність.
Кілька разів на день.


Пам‘ятаю на паску ми валялись малими на горбі. У траві розпускались кульбаби, повз церкву був трафік бабуньок, яким ми тричі казали «христос воскрес». На перший вони відповідали: «га?» а потім уже «воістіну, воістіну…» і давали саморобних білих цукерок. Цукерок був він, ніхто такого як «цукерка» не знав і не казав. Цікаво, що канхвет теж був він. Тотальна кондитерська маскулінізація. Які там фемінітиви…
У траві лазили жуки, на ставку кричали гуси, вже пахло літом і свободою від колгот.

І про цю паску якось згадаємо – зібрались у зумі, насміялись, а телефон у мене був ще сьомий айфон такий невеличкий і чехольчик червоний і лайків помню у той день багато сипнули… й сердечка були…
– ой, бабцю, харош уже за свою молодість розказувать
– та підожди, Коля, у яком году я на восьмий айфон перейшла? в дівятнадцятому?
– та я не помню
– ну а як тебе фейс айді перестав узнавать зранку?
– то то вже айфон ікс був
– агага…значить то раніш було…восімнадцатий
– точно до двадцятого. ми ж тоді айфони попродали і вложились у гречку…
– кстаті, хтось гречаники буде?


Найчастіші мої інтеракції із зовнішнім світом – це питання “не підкажете, де”. Обідно, що я ніколи не знаю, де.
Як я можу знати, де, якщо я далі ста метрів від дому без гугл мепс не ходжу.
А люди чогось звертаються тільки з цим.
– не підкажете, де вулиця хирхирхир
Я тоді роблю вираз обличчя, як ото тварини, які вдають параліч.
Людина тоді дивиться на мене з жалістю, хоче мені помогти виплутатись із цієї ситуації і так співчутливо: не знаєте?
Таке питання вже дає змогу просто помотилять головою, посмикати плечима і зробить вираз обличчя “хто його зна”
Якось я намагалась виглядать адекватніше і сказала “та я сама тут вперше”
А потім той чоловік побачив, як я через сто метрів відкриваю ключем двері.

А це ось місяць жодних інтеракцій, а тут раптом у магазині чоловік питає: ви не знаєте, де манка?
А я знаю!
Знаю!
Я так зраділа, що того нещасного аж перелякала. Показала йому три види манки і пояснила різницю, аж поки він не утік.

Це був такий тріумф, що я з радості забула за чим прийшла, взяла чогось буряків і пішла додому.
Потім згадала, що ходила за варенням.


Тепер, коли походи у магазін на вагу золота, і треба кожен із них продумувать, я умудрилась забути окуляри.

Шукала консервований томат, орієнтуючись на плями червоного кольору.
Спочатку знайшла малину.
Потім шоколадки.
Потім якісь червоні каструлі.
Потім пральний порошок.

Це так Хесус прибирає.
Суне кудись упевнено, а тоді такий – ой, нє, тут холодильник, розворот

Я наближалась до мети кілька разів. Ось стояли вже банки з якимось консервованим рагу, ось боби, але потім усе пропадало і починався якогось біса чорнослив.

Я впала у відчай.

Аж тут підійшов якийсь хлопець і своєю триметровою рукою дістав із нетрів найвищої полиці заповітну баночку. Туди мені було не дістать ні поглядом, ні руками.

– синок, – сказала я, – дістань і мені

Він благодушно вручив мені баночку і пішов.
Придивившись ближче я побачила, що у мене в руці знаменитий винахід німецького харчопрому – консервовані сосиски.

Потім довелось ховатись у бананах, поки хлопець заплате й піде, щоб він не побачив, що сосиски я не взяла, щоб він не подумав, що то я хотіла познайомиться.

От я не знаю, нащо людям якісь інтриги, екстрім, банджо джампінг. Можна просто ходить у магазін.

Мені фатає.


– ба, я там відео тобі скинула, ти там нажми, подивись, чи попроси Марічку хай тобі нажме
– ти думаєш я не розрізняю відео і фотографію? і не вмію відео нажимать?

оцифрувалась геть, навіть каже: найлучче у нас прокоментувать уміє Іра!

На будь-які покупки бабушка сердиться. І всі витрати міряє квартірами.

– от для чого ти халви цієї купила? лучче б квартіру собі купили..

Але коли привезли більший планшет, якось навіть не вийшло посердиться:

– краще тобі на цьому видно?
– та краще, хай буде..

За свою залежність на десятому десятку бабушка старається не сильно розказувать:
– ой, та ви знаєте, цього року районку не виписувала..я її читать не бачу, то почитаю там вже що є у себе..

Та всяке там – бібісі, тиждень, колонки, фейсбук-срачі..

– но я собі думаю, – каже, – що районку треба виписать
– для чого?
– ну, так положено.

Ну то випишем.


Пам‘ятаю у певний момент мама переживала, що мені бракує жіночності і дівочої вдачі.

– а от дочка моєї знайомої, – казала вона, – сорок раз на ніч розчесує волосся. Сорок раз!

А ти, мовляв, на себе подивись.

А тоді та дочка-маминої-подруги завагітніла в сімнадцять.

То мама більш не казала нічого про сорок раз. Видно подумала: та хай ходе, як є, ладно


З усіх місяців найпрекрасніший, очевидно, травень. Але за нього трохи незручно, як буває незручно за вродливе, розцяцьковане і надто юне дівча.

Воно вирядилось у все біле з червоною помадою і ти розумієш, що всі навколо не заслужили це бачити. І думаєш – та якось би одяглась скромніше, як он березень чи хоча б липень.

А вона нє, вона ходить, усипана цвітом, пружна і свіжа, шістнадцятилітня, злочинно красива.

Настільки красива, що оштрафувати б її на сімнадцять тисяч.
Просто, щоб стало легше.


Стою на лінійці, в руках півонії. Півонії хороші квіти. Не липнуть, не коляться. В колготах жарко, чухаються ноги. Туфлі на той рік треба буде нові.

Попереду – вічність, ціле літо.

Тисячу разів умиратимеш, воскресатимеш, втрачатимеш друзів, ламатимеш руки, виростиш два покоління котів, вилікуєш сотню курчат, капаючи їм в ніздрі антибіотик, проїдеш навколо світу на велосипеді, заблудиш у кукурудзі, збудуєш новий світ і його зруйнуєш.

А тепер що?

Сів увечері на літню терасу, поки вставать – уже вересень.

– якось ногу засиділа, – поділишся враженнями від літа.
– у тебе є щось з собою від голови? – відповість ближній.

“зі мною нічого цікавого не сталось з того часу, як мені було дев’ять” – казав Маркес. Очевидно, при цьому він сидів на літній терасі. Засиджував ногу.


Я стою на колінах перед склом духовки й дивлюсь, як за склом підіймаються булки.

Я стала жінкою з улюбленими пекарями на ютубі.

Підіймаючись, булки скидають із себе кунжут, з яким у них бракувало яєчного зчеплення. Вони доросли вже до впевненого другого розміру і я не заздрю, бо творіння твоє має бути кращим за тебе.

У зачинені двері з темного коридору весь час головою стукається Хесус, а я шикаю на нього – та тихо, тут відбувається диво. Він тоді їде до взуття і тягне за шнурок кросівок назад до кухонних дверей і стукається знов.
Я привідчиняю двері й кажу: заходь, тільки тихо.

Хесус лишає кросівок у коридорі, заїжджає на кухню, минає стілець, з’їдає весь кунжут, що розлетівсь по підлозі і завмирає у себе в порту.

Булки не реагують.
Їм немає коли. Вони підіймаються.


Ви от жалієтесь на стресову роботу, а бабушка розказувала, як вона в інституті вчила французьку

Учителька боліла часто, так замість неї приходив її чоловік. Французької він не знав, боявся разоблаченія, тому поводився тихо і ставив усім на всякий случай четвірки

Майбутні філологині педагога проте розкусили і на іспиті щебетали нісенітниці з французьким прононсом і вимагали п’ятірок

Нещасний сидів, поки кілька десятків юних філологинь його общебечували. Ото стресова робота.

Вже з того часу минуло сімдесят літ, а бабушці досі його жалко