– прівєт малишка, довго їхать, може познакомимся?
– ну давай
– шо робиш? чим занімаєсся?
– та так оупен дата, фейк-баттл-челлендж, а ти?
– та є парочка проектів – постправда, сівік інґейджмент
Дівчина зневажливо мовчить.
– а до куда їдеш?
– до Котюжан, на тренінг
– ага, то може у переводного пока?
– я вєси, вєси не люблять карти

Мовчать.
За вікном південно-західної залізниці палають поля.

– то ти шо, до Гнівані мовчать будеш, малишка?
– а шо там у Гнівані?
– я вихожу. мені на хакатон
– то й пожалуста. мені то шо.

Мовчать.
За вікном південно-західної залізниці палають поля.

– малишка, а ви фейко-баттлери всі такі дєрзкі, га?
– а якшо й всі, тобі то шо? – дівчина чита гороскоп.

За вікном пролітає станція Гнівань.

– то ти ж казав тобі у Гнівані виходить?
– а шо, якшо я гугл-форму на твій тренінг одправив уже, га?
– там реєстрація кончилась.
– а от і не кончилась.

Дівчина перевертає журнал і дивиться на сканворд із усмішкою. До Котюжан ще є час. За вікном південно-західної залізниці палають поля.


Якось ми з Марічкою знайшли лялечку. Мама подивилась і сказала, що з неї буде метелик.
Ми взяли листочок і поклали лялечку на нього.
Запеленали лялечку. І стали ждать.
Ждали-ждали, сиділи, лежали, бродили попід кущами, попід деревами блукали, ходили до води і за воду, колупались у заростях ялівцю, боялися павуків, тягали котів, шукали в кукурудзі острови із маку, свистіли листочками акацій – хвилин двадцять ждали точно.
А тоді Марічка каже – всьо, я пішла геть, не можу ждать вічність.

А я була терпляча. Я взяла лялечку у долоню і почала ждать з новою силою.
Я бродила попід березами, дивилась на чиюсь корову. Дивилась на верби, яким віти наче попідстригали. Розвернула листочок із лялечкою і вона упала у якесь гівно.
Я взяла дві палички і як суші з вугрем і авокадо звідти її виколупала.
Поклала під якийсь кущ і забула навіки.
Тому що ніхто не підписувався дивитись на те, як метелик вилітає з гівна.

Через чергову вічність, хвилин через десять, коли Марічка з’їла всі цукерки в хаті, а більше там робити нічого, вона вийшла.

Я драматично сиділа на погрібі. Вітер ворушив розпатлане волосся.
– де лялечка? – спитала Марічка.
– полетіла, – сказала я.

І я була впевнена, що цю таємницю заберу із собою в могилу. А тепер сиджу і пишу на весь світ.


Зайшла, наділа купальник – чорний в горошок. Підтягнула шлейки.

Нікого нема.
У віддаленій залі за склом скаче півсотні жінок на пілатесі.
Я туди не ходжу. Мені таке страшно.
Синхроністка з мене ні к чорту.

У басейні немає нікого.
Заходжу мокрими після душу ногами. Ляп, ляп по кахлю.

Пусто. Прекрасно.
Аж тут зі стільця на тому боці басейну встає рятувальник. У нього через плече якесь рятувальне приладдя. У нього червоні шорти і жовта футболка.

– ола! – каже він мені з усмішкою.
Махаю йому з того боку. З хати, що сховалась у зелений бір.

Гребу. Фффир. Ффир.
Рятувальник ходить навколо басейну і жде, поки я, єдина його клієнтка і єдина надія, почну топиться.

А я держусь. Фффир. Фффир.

Часом наші маршрути перетинаються. Я допливаю до берега, а він саме минає той беріг. Тут ми обмінюємось кивками ввічливості. Він радісно махає мені – держишся ще, мовляв?
Я посміхаюсь у відповідь – тодо б‘єн! Перфекто!

Відштовхуюсь як жаба від латаття і пливу на той бік.
А він іде зі мною синхронно і знов мені на тому боці махає своєю професійною рятувальницькою рукою, перевіряючи, чи я не топлюсь. Я бовтаюсь, він мотає кола, а вірніше прямокутники, навколо басейну. Ляп-ляп. Бовть-бовть. Топ-топ. Я більше не хочу плавати. Не хочу. Мені стрьомно, я втомилась, у мене болять руки, я взагалі воду не люблю, але чомусь як бачу його посмішку і ввічливий кивок, знову відштовхуюсь і знову пливу на той бік. Не хочу, не можу, але пливу.

І коли ситуація вже починала виходити з-під контролю і мене вже накривала панічна атака, раптом у воду шубовснув поважний сеньйор років ста з лишком.

Рятувальник розподілив увагу на нас двох. І я змогла вибратись з-під його гніту і вилізти з басейну.

Більше я туди не приходила.


Аргентинець сидить на дивані у шортах серед геометричних барселонських кварталів і каже у трубку: мамо, я не хочу купувати квартиру у вашому сраному Буенос-Айресі, я знаю, що зараз дешево і шо? Та я на ці гроші краще у Японію полечу…
Він відкидається на спинку дивану, закочує очі: нічого не робитиму там! там унітази знаєш які? Ага, не такі як в Буенос-Айресі, я знаю, знаю… Дітей? Які діти, мамо? Не треба батькові трубку, я передзвоню.

Він кладе трубку і каже: нема у світі більше ніде такого, щоб батьки отак мучили своїх дітей.

Я колочу чай з якоїсь трави і киваю.

– а шо, погано в Аргентині?
– Аргентина – суперкраїна, ну зарплати такі собі, але решта!!!! – він схоплюється на ноги і входить в раж – Аргентина прекрасна!! От Мессі, Мессі…. ти чула про Мессі?
– ага
– знаєш, звідки він???
Я не встигаю відкрити рота, як він каже: думаєш він іспанець, ага?!! А він аргентинець, чуєш, чуєш???
– А знаєш, хто такий Гоголь? га? – кажу – думаєш руский, да? А він наш, наш полтовський!

А він про Гоголя і не думав.
Та і я про Мессі не думала.

Та й Мессі не думав про Гоголя, а Гоголь – про Мессі. І ми з аргентинцем не думали одне про одного. Тільки він думав про Мессі, а я – про Гоголя. І думки ці ніде не перетинались


Якось навпроти у потязі сиділа пишногруда вона, у кофтинці із блискучим камінням і в джинсах. У неї було відкрите дитяче обличчя і руки, як в арфістки. Коло неї сидів він – худий як тріска, блідий, з білими бровами і таким голим обличчям, що ставало незручно за ті рідкі волосинки, хаотично розкидані коло вуха, під носом і на правій стороні підборіддя.

Він був у чорних спортивних штанях і білій футболці з довгим рукавом. З-під футболки виглядав золотий ланцюжок. Губи його були чогось весь час мокрі від слини.

– Дєнь, – сказала вона, – хочеш кофійку?

Дєня уставився одразу на мене і я зрозуміла, що за найближчі три години він розраховує розказать мені за жизнь.

Зайшла провідниця і принесла нескафійок. Він чорною жижею бовтався у склянці.

– Ліля, – сказав він, – мені ж нільзя.
– Я попрошу розвести кіпятком, – сказала Ліля. І подивилась на Дєню з обожанієм.
– У мене ж язва, – сказав Дєня гордо.

– Боже, він ще й больний, – подумала я.

Потім Дєня три години і двадцять хвилин розказував, як “суки врачі” лічили йому язву. А оказалось, що треба було лічить алкоголізм. Ліля при цьому кивала, дивилась йому в очі, гладила руку і тримала розведений водичкою нескафійок у перервах між його сьорбанням.

І якби прибульці попросили б мене описати “кохання”, я б розказала їм за Лілю і її любов до Дєні.


Снилося, що коло вокзалу чувак продає лаваші.
Зважує мені і каже – сто сорок гривень.
– Еплпей, – кажу, – є?
– пейпас-термінал отам за мішками, – відповідає.
Ну я включила еплпей, руку тягну, протискаюсь між мішками, лізу, лізу, тягнуся до священного пейпасу…

Блін, така целєустрємльонна увісні

Ото б так по кар’єрній драбині дерлась, як за лавашами


Ще до речі згадала одну ситуацію з двотисячних.

У Дніпрі, здається, було оголошення, що треба люди, які розмішуватимуть регулярно крем за гроші – треба було прийти у представницто б’юті-фірми, взять банку, лишить заставу у пару сотень гривень і кожен день протягом місяця мішати якусь субстанцію у банці.

Через місяць положено було вернуть ретельно вимішану і настояну банку і отримать кілька тисяч гривень.

Люди добросовісно мішали, а коли прийшли здавати банки, б’юті фірми вже не було.

І черга за цими банками якось ніколи не іссякає, що не роби

І мішають добросовісно, не придерешся.


На базарі усі зосереджені.
Купують ошийок, вирізку, ребра і трохи курячого фаршу.
– Жіночко, нашо вам курячий фарш? – взбодрилась свянячо-орієнтована черга.
– Дуже харашо домішувать у рулєт, – каже жіночка серйозно.
– боже, треба й собі, – вертається навантажена як фура пані, яка упорно добивалась, коли буде кишка на ковбасу.
– ось твоя редька, доцю, – каже вусатий продавець і дуже причитає з приводу моєї п‘ятисотки, яка йому ні в тин, ні в ворота.

У перукарні, куди я намагалась пристроїть Лукаша, сидять вісім щокатих серйозних чоловіків у розквіті сорока.

До неділі скроні мають бути порівняні, щоки виголені, лисини наполіровані.

– золотістим мені по кайомочці, – просить дівчина на манікюрі по сусідству.

Ножку на холодець рубає чорнява дівчина з каре і віями на півметра.
– хотіла в суботу зробити вії, – каже колезі із телячою печінкою в двох пакетиках, – прийшлось вчора, все занято, Віка мені вже після семи зробила.

А уявіть воскресає такий Христос, а ми всі без золотістої кайомочки на нігтях, без вій півметрових, без рулєта і кишок.

А так Ісус нами буде гордиться, ми молодці


Колись на стіні на кухні в селі висів годинник. Сидячи за столом, треба було повернути голову праворуч і глянути, котра година.

Потім він почав нещадно відставати, аж поки не спинився зовсім і його не зняли.

Я досі повертаю голову праворуч, сидячи за столом і дивлюсь на пусту стіну.

І жоден годинник не показав би так плинність часу, як пуста стіна, на якій колись висів годинник.


– мені просто руки привести в порадок, – каже замахана жінка в перукарні.
– вам шеллак, гєль чи чисточку?
– я не знаю, я такого не роблю, мені на весілля.
– треба гєль, – чітко ставить діагноз шикарна женщіна-вамп на рісепшені, важко піднімаючи вії.

– Іра, а воно тобі до весілля не облізе?, – визирає з-за плеча чоловік.

І мені стало шкода її, що оце він нею помикає, жосткий диви який, поради тут роздає.

– Валік, – каже Іра, – якщо ти за ті три роки, що ми встрічались, не обліз, то і гєль не облізе.

Нє, показалось.
Іра в порадку.


Господь наділив пересічного українця даром таємних знань. Разом із журбою українець увібрав із молоком матері властивість знати трошки більше очевидного. Українець бачить, що за кожною новиною криється щось більше.

На будь-яке енциклопедичне знання українець ласкаво усміхнеться і скаже: ну, там є свої нюанси…

Поки звичайні люди вдовольняються верхівкою айсберга, українець бачить усю товщу льоду під водою. Він уважно вивчає додаткові джерела: розмови в автобусах, свідчення троюрідного брата, який сам бачив, спостереження за тенденціями світової історії і циклічністю розвитку людства. Українець знає, що влада завжди перебуває у змові, що насправді все було не так, що війна вигідна не тим, хто її розпочав, що покійний сват троюрідного брата сам лікував Меркель від алкоголізму, а ринок землі в Україні лобіюють імперіалісти під прикриттям.

Завтра – важливий день для держави. Відбуватиметься масовий обмін інформацією за пасками і яйцями на гробках. Завтра кожен українець поповнить свою базу даних новими свідченнями і дивитиметься на світ із новою, оновленою версією операційної системи, що працює на паливі цинізму і недовіри.


Дорослість підкрадається навшпиньках.

Спочатку грає музика на всю вулицю, а ти спиш.

Потім грає музика і вона тебе бісить. Ти накриваєш вухо подушкою, чуєш через неї баси і не можеш заснуть.

А зранку виходиш на вулицю у піжамних штанах розвішувати білизну, а шкарпетки натягнуті трохи на штани, бо піддуває.

Бачиш сусідів і просиш їх не шуміти в два ночі. Виправдовуєшся, що в тебе мала дитина, але очевидно, хто тут в піжамних штанах і з колами під очима. Блондинка-сусідка в червоній помаді, декольте і з бочками над поясом джинсів, вибачається.

Оце так і приходить дорослість – у штанах із натягнутими на них шкарпетками, а пишна юність просить її пробачити.

Але ти її не пробачиш. Ич, прастітутка.


Травень має бути мокрим. Яблуневий цвіт осипається в калюжі, пальці несміливі в босоніжках, перші жаркі “не тулися до мене”, але це все добро має бути щедро пересипане дощем.
– чвакає вже, як виходять на поріг? – питає грізно господь.
– перестало!! – відказують янголи в образі котів, що кричать вам під вікнами всю ніч.
– тоді ще сипону, – відповідає творець і ллє, ллє, поки жінки вже не можуть дійти до зупинки без ляпок на світлих штанах.
– чвакає?
– чвакає, – кажуть янголи в котячій подобі.
– сипону тоді, як ітимуть діти зі школи.
І діти біжать, розлітається цвіт абрикосів у мокрій траві, а воно ллє і ллє, аж поки вся земля не перетворюється на таку круглу мохнату рослину, що плаває в акваріумі. Тоді розчиняються в повітрі коти, затихають, а господь бере оцю щедро порослу озиминою і бур’янами кульку, гарненько її відтискає і каже: ну все, до десятого серпня тепер ні краплі.


І от стоїмо ми з сестрою на порозі – малі, перелякані і нас збираються вчить математики.

Я багато чого запам’ятала – на поличці над столом спершу стояло повне зібрання творів Буніна, зелененьке. Потім Блок – зелений теж. Тургєнєв жовтий, дворянское гнездо. Потім кільки книг про Великую Отечественную 1941-1945, при тому що всі ми знаємо, коли почалася друга світова війна (што?).

Місіс Косинус і її чоловік інженер фанатіли від Баскова.
– Цветут ли цветы запоздаааалые! – доносилось з кухні, де чоловік чистив над відром картоплю.
– Боже, Коля такой умница! Ну такой умница!
Коля Басков був умница, а я не була. Математичка виходила на кухню «все таааак же играет шармаааанкааа», а я Марічці казала: дай я у тебе перепишу бігом.
– Постав руку з годинником, щоб я бачила – казала Марічка з очима повними мольби.

Я там взагалі опинилась случайно, бо грошей з нас двох брали, як за одну. І я виправдовувала цю щедру знижку на всі сто – не задавала зайвих питань і взагалі через мощну броню не дала пробитись жодному синусу.

– В Парииииже она чужестранка!
– Ох, мы прям наслушаться не можем!! – казав містер Косинус, стоячи у дверях. Сорочка його була заправлена у спортивні штани. Обличчя мав світле, добре й незносне, як усі позитивні персонажі радянських фільмів.

Місіс Косинус давала нам по дві вправи і йшла на кухню перекусить. З кухні пахло супом і кропом.
– Какой молодец! Умничка! – доносився через приспів голос містера Косинуса.

А то ось на паску цю повимикали світло і лежимо з Марічкою. Вона – у спальні, а я на дивані.
– Жеееня! – гукає пошепки, щоб не розбудить дітей – йди сюди! Йди!!
Я встаю в піжамній футболці і підходжу до дверей.
– Що?
– А пам’ятаєш оте косинус…синус…
– ну?
– а що там ще було? Якось танг…
– Танґенс і стрінґенс, – кажу я і, засинаючи, не можу вимкнути в голові умнічку Баскова.


Колись довелось їхати у сільському автобусі в Карпатах. Людей було багато і один пасажир істочав жахливий сморід. Був він безпросвітно п’яний, але у стадії примирення, а не епатажу. Дивився печально навколо і казав:

– ну так, панове, я всрався. Але до Франківська мусіме з вами доїхати.

У будь-якій кризовій ситуації треба спершу визнати помилку, потім попросити розуміння і тоді гарантувати, що ситуація невдовзі виправиться. Чомусь піарникам ця схема дається дуже важко.

Ніколи не знаєш, де зустрінеш генія кризових комунікацій.


– Да я в Праге этой был. Ну что там делать? – на грудях червоний светр, на скронях – сивина. – Ну, Карлов этот. Колено, это самое. Князи.
Я сиджу коло ілюмінатора – там хмарки біжать.
Навушники, де навушники. Згубила зранку у темному коридорі. Нема.
– А в Париже бывали? – каже його співрозмовниця.
– Ой, да был. Что там делать?
Вона років сорока п’яти, манікюр – нюд. На джинсах камінчики зблискують.
– Да-а-а… Париж какой-то безликий… – продовжує вона.
– Серо… что там смотреть? – зітхає він.
– это, наверно, раньше там поэты вот эти все, а сейчас? – вона відкидає волосся за вухо. Стрижка середньої довжини.
– Все как ненормальные на кладбище идут – каже він – как вроде у нас в Воронеже нет своих кладбищ.
– Ну это как парк – каже вона – пройтись. Но какой смысл? Там же абсолютно все мертвые.
– А ви круассаны пробовали в Париже? – питає він. Привстає, щоб светра натягнуть понижче на пузо.
– На Елисейских полях? – вона нігтем чистить плямку на власному рукаві.
– Ну вот там в центре, где черные продают эйфелевы башни, – він заглядає їй в лице і чорних показує, розтираючи обличчям уявний дьоготь.
– Да пробовала – відповідає жінка і морщиться, уявляючи чорних – ничего особенного.
– Булка как булка за три евро.
– От кофе ихнего меня вообщє трясет – вона показує, як дрижить її рука після паризької кави.
– А все говорят – Париж…
– Лучше ехать туда, где море.
– Если б только эти продавцы всего на свете не приставали.
– Да пройти же невозможно – він струшує крихти від бутерброда в себе з живота.
– Лезут и лезут эти торгаши.

Ви прослухали стислий путівник країнами світу.
Издательство Это Же Наша История, 2019 год.


Стою отже на вулиці, жду знайому.
І тут виходить з дверей станції і йде прямо до мене гарний, у небесно блакитній сорочці, оця неголеність рекламна, вигорілий на сонці чуб – як серфер тільки одягнений.
І прямо до мене йде і посміхається.
Я приосанилась. От, думаю, не зря вирішила погладить на сорочці принаймні кармани нагрудні, зразу увага, все-таки ногами не дарма крутила педалі і засмага велосипедна роблять своє діло, ну й ці шорти, як перед ними встоїш
А він уже прям в очі дивиться і широко всміхається
Боже, який дєрзкий, думаю я
А він такий: пробачте, ви на мій вєлік сперлись, можна я заберу?

Та забирай свій сучий вєлік, радібога


Літо тебе роздягає, змушує мліти від спеки. Як стемніє лежиш, віддаєш тепло в атмосферу усією поверхнею тіла, щоки блистять, витираєш вогкі під очима кола, читаєш, стараєшся не торкатись руками власних ребер, тримаючи книжку.

А тобі у темне вікно, прагнучи світла лампи, летить метелик. Він у шубі!

Так дивно, боже!

У нього хутряний комір і пухнаста шикарна шубка.

Якщо еволюція таки виявиться господом і мені скажуть, що я маю право на одне питання, я спитаю: нащо ти, боже, зробив так, щоб спекотна жирна комаха стукалась до мене в шубі?


Марічка каже: ти з цими сільськими опусами обережно, бо так скотишся в агрожанр і втратиш інтелектуальну кондицію.

Ну я така думаю – точно, блін, вже скоро три неділі деградації, треба якось працювати над ментальним розвитком.

Це я думала, поки лежала у ванній. А Лукаш весь час прибігав і жалівся мені через шторку: Назар цілує телевізор! А потім прибігав Назар і казав: Лукаш бив мене яблуками!

– Не чіпайте мене, – кажу, – я восполняюсь інтелектом, – От що ви думаєте про те, що ліволіберальні медіа радикалізують суспільство?

Стали дивляться.
Назар якось так обнадійливо звів брови, а тоді каже: хочу їсти.

Нагодувала, полягали.

Сама сіла на кухні. За вікном стало темно, кавуни почали мерзнути в боки, починався дощ.

До мене на світло почали злітатись комашки. Спершу прилетіло таке кругле, а ніс здоровий. На боках по чорній плямі. Потім прилетів жирний метелик із шерстяними лапами. На вид – інтелектуал. Далі прийшло, прямо пішки, якесь коротконоге довге створіння схоже на комашину версію такси. Чорне, блискуче. А далі – довгоноге якесь прискакало. Саме худе, а ноги довгі. Я їх усіх розсадила і прочитала лекцію про вимерлі мови і про відмінності статусу каталонської та ґалісійської мови часів Франко. Покивали, подзижчали і розлетілись. Навіть те, що пішки прийшло, полетіло.

Допишу до викладацького досвіду пункт про lecturing insects under stressful circumstances.


Я ходжу по хаті, а за мною ходить Ніколетта.

Вона Ніколетта, бо народилася на Миколая.

Її повне ім’я – Ніколетта Пепіта Марія.

У неї біла шия, чорна спина і біла дупця. Вона висока і грізна.

Ніколетта Пепіта Марія ходить мені за ногами і як тільки я на неї дивлюсь, кладе мені коло ніг м’ячик і каже: ну кинь. Ніколетта вільно розуміє німецьку, але як будь-яка пристойна собака надає перевагу іспанській.

Я кажу: ну на. Toma.
Ніколетта ловить м’ячик на льоту і каже: ну ще.
Я кажу: ну ок. Vale.
А вона: ну ще один разечок.

Я беру слинявий м’ячик в руки і кажу: Ніколетта, ходи осюди до мене, я тобі щось розкажу.

Ніколетта Пепіта Марія приходить і каже: ну кинь.
Я кажу: ні, послухай.
Вона каже: ну ок. Vale.

І я кажу, що далеко-далеко, за три тисячі з лишнім кілометрів, на землі, що зветься Поділлям живе Чученька, а якщо по-твоєму, то Чучіта.

Так ось Чучіта спить до одинадцяти.
А потім снідає і знову спить. Ніякі м’ячики її не цікавлять.
Вона дивиться на небко, гуляє у високій траві, бо їй уся трава висока, обідає, спить на сонечку, потім гуляє і роздивляється яблуні і вишні, потім проситься на ручки, а там уже і спатки пора.

– Хочеш мене на ручки? – питає Ніколетта Пепіта Марія і суворо дивиться своїми темними очима, готова залізти усією вагою мені на ручки.

А я знала, що оця мораль в кінці історій ніколи не працює.


Снилося наче стою в черзі за булками, а тут підходить якесь сімейство і лізе поперед мене, а я їм так високопарно як сказала про справедливість, мораль, рівне бажання булок серед народу, що вони аж остовпіли і приголомшено стали в чергу.

В реальності йду до каси супермаркету і бачу, що за такої швидкості випереджу мужика, що рухається до каси по правому флангу.

Зупиняюсь і роздивляюсь лимон, щоб він мене обійшов.
Тоді про всяк випадок ще на комікси подивилась, щоб він уже розрахувався і я не завдала йому своїм чеканням незручностей.

Тоді визираю з-за стійки з бобами і йду.

А могла б ще почекати, поки касирка з колегою добалакає. Але зухвалість взяла своє


Ще про зухвалість і черги.

Якось стояла в черзі на паспортний контроль у Франкфурті і тут прикордонник починає кричати: увага! хто говорить німецькою і українською? треба перекладач!
Я озирнулась – думаю, тут такі всі.
Але нє.

Поозиралась – бачу, нікого.
Ну ми з Лукашем підійшли. Я поперекладала, а тоді давай сунуть назад в кінець черги.

Прикордонник: я не пойняв, а ви куди?
– так я ж отам стояла

А він тоді глянув на мене так, оцінив моє психічне здоров’я і каже: паспорти давайте

А міг і на експертизу якусь відправить. Спасибі добрій людині


Сучасна людина опинилась під тягарем постійного вибору.
– каву, будь ласка.
– маленьку чи велику? з пінкою чи без? із звичайним молоком чи безлактозним? із соєвим чи мигдалевим?

Шампунь. Що краще? Щоб не ламкі коси? Щоб блискучі? Чи здорові й міцні? Наче усе нужне.

Береш посилку, тебе питають – як ви хочете підписатись? Ручкою чи електронно?

Та я не знаю. Я вже сьогодні гарбузи вибирала. Вам японський з присолодом? Чи звичайний, але насиченіший смак?

Я не знаю. Я хочу і того, і того.

Постійно живеш у стресі виявитись лошком.

Щоб купити собі під дупу на стілець подушку, читаєш кількадесят відгуків на амазоні. Оця твердувата, а ця для постави краща, а тут колір. Та мені сидіти на ній, а я вже півдня вгробила на цей вибір.

Крем вибрати взагалі нереально – свіжість чи молодість? легкість чи ноу зморшок? та біс його зна.

Щоб вибрати взуття, треба мати вищу освіту із підбору взуття. Інакше почуваєшся просто дикуном: вам який супінатор? щооо?

А тоді ми чекаємо, що люди прийдуть і виберуть нормальних місцевих депутатів. Після підбору пластівців, чобіт на зиму і пустушки дитині тупо нема сил на це.

Ніхто нас не попередив, як важко жити в добу достатку.


Гарно, коли в місті є лівий берег і правий берег.

Або просто – той беріг і цей беріг.

– Ти куди?
– Та на той беріг.
– Ну як на цьому будеш, то заходь.

Добре коли берегів багато. І тягнуться вони через усе місто. Береги – діло нужне і богоугодне.

Буває так, що думають, ніби беріг один, але насправді їх все одно як мінімум два. А на тому боці – Гамерицький край (або живе Марічка).

Погано, коли місто не має води. Без берегів жити складно.

Ходиш тими вуличками, плутаєшся межи будинками, розглядаєш ті вітрини із спіднім і нема як пуститися берега.


Хотіла у магазині поміряти сорочку.

– міряйте тут
– так люди ходять, якось незручно
– госссподи, дєвушка, роздівайтесь тут, кому ви нужна

Та да, в общєм
Глянемо правді в очі


Останнім часом помічаю, що деякі люди у спілкуванні нещадно пиряться співрозмовнику (тойсть мені) в очі.
Якісь ігри у витрішки, аж поки я не відвожу погляд.

У мене теж наче нема звички дивитись повз співрозмовника, але ці пронікновєнні тривалі відкриті погляди просто незносні.

Підозрюю, що це наслідок якоїсь одухотвореної мотиваційної літератури чи тренінгів, де людей вчать домінувати поглядом чи показувати так свою відкритість.

Типу як оте «людині подобається, коли її називають на ім‘я» і кожен довбаний колцентр хоче в кожному реченні називати тебе Євгєнія.

Такі погляди пасують лише одному створінню.

Це такса Чуча.


– ба, – кажу, – ми магнолію посадили…
– а нащо вона нужна?
– цвіте гарно
– а чимось родить? – питає бабушка з надією.

Летіло листя, облітав жовтень, йшло бабине літо…

– як будем гарно глядіти, то помідорами…

крупними, як волове серце


Коли кажуть «це для твого ж блага, от будеш мені потім ще дякувати, це все заради тебе ж, потерпи», хочеться відповісти, що я теж буваю така ж милосердна. Наприклад, перед тим, як почистити рибу, відрізаю спершу їй голову.


Не знаю, чи доводилось вам сидіти в осінній халабуді з кукурудзиння.

Його ставлять у купки і якщо тобі вісім, ти не боїшся бедриків і шарудливих монстрів, то можеш пролізти у темну невідомість кукурудзяної халабуди. Там суха пітьма, таємниче шарудіння і смужечки неба.

Ти потім ходиш від халабуди до халабуди, залазиш у них, ріжучи щоки сухим листям, і дивуєшся, що в кожній із халабуд прекрасно.

Нічого не бракує. Нічого зайвого.
Нічого не треба міняти під себе. Усе зразу чудово.

Потім через двадцять років ти опиняєшся на якійсь психотерапевтичній сесії і присутнім кажуть: візуалізуйте райське місце. Острови, білий пісок, пальми, коктейль, шезлонг.

І всі сидять напружено, бровами смикають, нігті деруть.

І тільки ти, чітерка, вже давно у нірвані, уявивши задимлену кукурудзяну халабуду.
І бедриків.


Мій прапрадід, коли йому вже було за дев‘яносто, бува ночував у літній кухні.

І якось серед ночі до нього зайшов якийсь мужик і каже: дєд, подвінься.

Прапрадід був людиною сердобольною – ну мало чого, може людина йде куди, треба заночувать. Взяв, та й подвинувся.

Мужик ліг.

Так мало того, що ліг і забрав собі більшу половину ліжка, так під ранок ще й перетяг на себе всю ковдру.

Тут прапрадід уже змерз, не витримав і прогнав мужика.

Отак воно, рано чи пізно українцям таки уривається терпець.


Раньше от такого не було. Щоб костюми гарбуза і кукурудзи по шістсот гривень у прокаті.

От у нас в школі теж було свято урожаю. Кожен клас витягував один овоч, щоб придумати з нього композицію. Джекпотом вважалась квасоля – з неї можна було робити мозаїку. Нам дісталась морква.

Морква того року не вродила.

У класі нас було п’ятеро і майже весь клас (троє) зібрався на брейнстормінг.

Нас було троє дівчат у ніжному віці і єдине, що хотілось робити будь з чого (в тому числі з моркви) – це женіха і нєвєсту.

Женіх був кривенький і підгнив. Нєвєста була примучена з набряклими ногами як буває на останніх термінах вагітності. В ролі рук у них були сірники. В ролі очей теж. В ролі рота – не приховуватиму, теж сірники.

Ми хотіли їм ще зробити весільний лімузін, але ж кажу – моркви був неврожай.

Тому вони були просто удвох. Женіх і нєвєста.

У нєвєсти була фата. І це було саме главне.

А тепер костюм баклажана за шістсот гривень.


Якось зайшла у хіпстерський столичний бар і попросила американо з молоком.

а хлопчик в сорочечці картатій глянув на мене так зневажливо і каже з легким відтінком співчуття до неповносправної:

– амєрікааано? давайте лучше фильтр-кофе
– а чо? – спитала я.
– ну так реально вкуснеееее.

Він тоді десь з-під стійки вийняв якийсь кувшин як в американських фільмах і налив мені відро чорної рідини.

І так у мене весь час – дєвушка, ну нашо вам оце так рівно коси стригти, давайте трохи лєсєнку чи чолочку

і я така – тааа якщо так воно лучче

у дев’ятому класі перукарка сказала, що в моєму віці волосся до плеч взагалі не годиться і постригла мене, як працівницю жеку з височками і начосіком. коротенько і вдобно

а я така наступні 15 років веду з усими цими людьми уявні зухвалі діалоги

так ви питаєте, чого я з хати не виходжу.
тупо нема коли


Іноді на мене нападає печерний оптимізм.

– дивись, – кажу я собі – яка красива куртка.

– якщо, – мислю я далі, – у цій куртці красиво оцій двометровій худій жінці, то, мабуть, буде красиво і тобі

– чим ти так прямо відрізняєшся? – питаю я в себе – усі рівні, усім гарно в красивих куртках.

– воно як вєщь, – просипається у мені образ успішної бізнесвумен з базару, – то видно зразу.

Тоді я оцими самими руками беру і ввожу номер картки і адресу.

Кльоц!

І красива куртка вже їде до мене.

Тоді я стою у куртці перед зеркалом. Над курткою, як сонце над горою Арарат, сходить моє не менш кругленьке ясне личко.

Біля курткових низин дві мацюцінькі нозі.

Плечі у мене як в гусара. Ота сцена “вы женщина??” була б тут неможлива – настільки я переконливо гусарської статури в плечах.

– Нічого, – кажу я куртці, – покаталась і їдь назад.

Оплачую їй квиток на море.

Цікаво, що чомусь усі куртки приїздять з Берліна, а їдуть назад у Гамбург.


Якось в Іспанії я згаслим поглядом дивилась на весь цей сир, хамон, чорісо і хотіла квашеної капусти.
Тоді до мене саме прийшло усвідомлення, що кулінарно я всесильна, якщо чітко слідувати інструкціям.
Я купила капустину.
І банку.
В рецепті було сказано, що зверху треба гніт.
У горлечко банки не пролазило нічого важкого.

Але в цій історії зараз знайдеться місце для Ісуса.

В кожній іспанській хаті є статуетка Ісуса. Важкенька така.

Три дні і три ночі Ісус на мене питально визирав із банки.

І з тих пір я ніколи не сумнівалась у господній суті речей.

Бо капуста вийшла божественна.


Я от абсолютно байдужа до хутра, діамантів, брендового взуття, сумок і бізнес-класу.

І думаю – от якби всі навкруги знали, яка я не меркантильна женщіна, то прям би отбою не було б від захвату від навколишніх, що яка неймовірна жінка. А так виходить мою головну чесноту й не видно.

А тоді стою така у валянках в черзі за різдвяними пампухами, грію в руцях два євро і так глянула на себе збоку і думаю – та нє, воно видно, навєрно…


Пишуть, щоб почуватись комфортно в мороз, треба мати відповідного статусу речі. Кашемірова шапка. Натуральні брюки, термобілизна. Носки з вовни меріно. Легкий і якісний верхній одяг.

Пам’ятаю, у мене років у дев’ять були сірі мохнаті вовняні штани грубої в’язки, до яких я так і не доросла. Під ними були колготи, які весь час злазили. На штани налипав сніг і висів на них сіро-білими льодяними бурулями, подзенькуючи.

Комфортна була річ…
Ніяких нарікань.

Я б так переписала ту статтю про комфортні речі взимку: “щоб почуватись комфортно в мороз вам має бути три-дванадцять років”

Якщо вам більше – просто ждіть весни і по можливості не виходьте з хати…


Йду через величезну залу для отримання багажу. Десь далеко позаду біжить чувак.
І кричить: міс! міс!!!
Обертаюсь.
Біжить, тримає щось у руці.

Підбігає, розпашілий увесь і протягує мені одну паперову гривню.

– Ви загубили, – каже.

Я спершу глянула так на нього і думала сказати: чувак, це три центи.

А потім дивлюсь – він захеканий увесь, червоний. Та ще й з гривні Володимир Великий так на мене глянув якось жалісно.

То я притисла гривню до серця і кажу: бережи вас боже.

Кажуть добро вертається троєкратно, то помолюся за нього, хай якось йому за іншими тарифами перещитається


Колись ми жили на горі.
Внизу була Атлантинка, а дім – на горі. В гору треба було тулить хвилин п’ятнадцять.

Спершу минаєш фруктову лавку, пекарню. Потім рибарню, потім реберню. Потім бар Ель Рінкон. Потім Мурос.

В гору йти важко, особливо, якщо ти по дорозі зайшов у всі ці заклади.

Останні сто метрів гора була найкрутіша і вони завжди давались найважче. І саме тоді я чомусь завжди згадувала холодець.

І бриз із моря, і вином пахне й вівці дзвенять на горі, а я йду, хекаю і думаю про холодець – ось вона свиняча нога і півник. І бульйон і липкі пальці після хрящиків.

Холодець завжди мене доганяв саме в останню стометрівку і я не могла зрозуміти, чому саме зараз. Чому холодець сидить смирно на тлі дитячих спогадів десь там, де козенята, яких я годувала із пляшечки, але саме тут в останні сто метрів він раптом виринає на поверхню пам’яті і трясе своїм желейним тілом?

І от коли мене в черговий раз наздогнало холодцеве марево за сто метрів від дому, я зупинилась.
Віяв вітер. Дзвеніли вівці. Хтось кричав на балконі.
Я подивилась навколо.

Вщипнула листочок кущів, що росли вздовж дороги.
То були лаврові кущі, які безбожно пахли холодцем.


Відкрила б ресторан домашньої кухні із форматом «різдвяна вечеря», де б до клієнта з кухні виходила б кухарка і казала: боже, яке худе

Яке худе!

Куди ти годне

Хто тебе заміж возьме

Як ти робить шось годен?

Боже, самі кості

Ти хоть шось там у себе їси?

Господи

А потім би виносила б дванадцять страв і заставляла з‘їсти усе.

А коли б клієнт уже з мутними очима повз би до виходу, то доганяла б і казала: куди? Ще холодець

Ну то возьми із собою, нещасне.

І дивилась би услід клієнтам і цокала б.
І хрестила б таксі, яке викликали до ресторану.


Сядеш, пам’ятаю, на підвіконні і дивишся на садок. Там мокро, паморозь. У малині пташки. Верби хитаються. І сидиш поки не стане нічого видно, а тільки лице твоє відображатиметься у склі.

На тлі говорив телевізор про інфляцію, путчі, катастрофи.

Але то їхній світ, а твій – це ноги на батареї, садок за вікном.

Або літом посеред випуску новин вибіжиш надвір – яблука гупають, пахне вже ніччю, радієш, що темніє аж біля десяти. Піймаєш кицьку, посадиш на яблуню, балакаєш собі із нею.

А за дверима – новини. Все страшніші й страшніші. Чечня, убивства, ракети.

Але це їхні новини. Їхні катастрофи, убивства, інфляції.

А твої – кицька, яблуня, сутінки, літо і до школи ще місяць. Він теж твій.

А катастрофи – їхні.

Тепер вони стали твоїми.

Сподіваюсь, за нашим колишнім світом із котами на яблунях хтось пригляне, поки настала наша черга перейматись інфляцією, убивствами і катастрофами.


Робота-пилососа я назвала Хесус.

Це божественне створіння, зворушливо стукаючись об меблі і стіни, їздить по хаті і як ніщо інше доводить мені, що життя сповнене радості й любові.

На Хесуса я дивлюся з ніжним трепетом. Навіть лишаю йому світло на кухні.

А то буває він пилососить, а я стою щось роблю на кухні, а він до ніг під’їжджає, а тоді давай тікати. Сміємося тоді обоє, а я кажу: ну ходи, ходи сюди. А він під столом сховається і там прибирає. Не хоче мене тривожить.

А то якось сіла, працюю, аж тут на телефон приходить від Хесуса повідомлення з кухні: поможи – пише.

Прихожу – зажував коврик, стоїть безпомічний. Я його на руки – нуну, кажу, зараз тобі поможу, моя киця.

Дістала коврик, він прокашлявся.

– може вже відпочинеш? – питаю.

Але нє, хоче доробить.

Роби-роби, кажу, не мішатиму і тихенько двері так закрила за собою й спиною до них притулилась і серце б’ється від любові.


Наділа у магазині блискуче плаття з голими плечима. Стою, сіяю, аж очки зняла, щоб не так різко. Уявила себе під пальмами десь на Ібіці, вийшла з роздягалки, голову задерла, йду як фатальна жінка.

Дивлюсь – висять вони. Мохнаті плюшеві штани.

Ехх, життя-то одне! – подумала я.

Кинула те плаття, взяла штани

Сиджу ось тепер, гріюсь, балакаю з рибами.
Погладжую штанці.

А то б у платті сиділа, як здрасті.


Нема мені спокою – замовила онлайн плюшеву шубу. “Яку брати”, – питаю в Марічки, – “чорну чи коричневу”. “І так будеш похожа на ведмедя, то бери коричневу, щоб дограти образ до кінця”.

Шуба на світлі виявилась рожевою.
Тепла, приємна, м’яка, сиджу у ній прямо вдома. Дома 16 градусів, а щоб включити опалення треба йти аж до кухні. В коридорі протяг і арктична стужа. Краще в шубі посижу.

Уявляю, якби мені десять років тому зустрівся провидець і я б спитала його: ну як я там у майбутньому? чи вберегла здоровий ґлузд?
Він би сказав: ну да, в тебе все норм
я така: вау, а можна глянуть?
Провидець такий бере кришталеву кулю і каже: на, дивись
я така: так а де я?
– ну та ось, сидиш у ліжку в розовій шубі


Я не люблю желе.

Але не завжди готуєш те, що любиш.

У мене були підозри, що форма для випічки не герметична. Тому я на дно залила їй сметанного желе. Воно стало на дотик як силікон і тоді я зверху залила лимонне желе.

Виявилось, що сметанне желе тільки на дотик як силікон, а фізичні властивості у нього інакші. Воно вступило у складні стосунки взаємопроникнення із лимонним желе.

Поки я сиділа щаслива клацала на компі, стосунки їхні розвивались і ширились.

Відкривши холодильник, я з неабияким подивом констатувала факт, що сметанне желе лишилось на місці, а лимонне, яке мало возлєжать зверху, вилізло з форми, розтеклося по всьому холодильнику і застигло.

Я переймалась, що не застигне, але застигло добротно.

Цікаво, що поставила я його на самий верх, тому його ареал поширення був приблизно всюди.

– бери ложку, – кажу Лукашеві, котрий саме прийшов зі школи, – в холодильнику желе.
– де? – питає Лукаш.
– побачиш, – кажу.

Добуваючи сьогодні зранку цибулю з желе, я раптом зрозуміла, що справа не в тому, що я не люблю желе.

Справа у тому, що желе не любить мене.


Покинули двері у ванну, туди заїхав Хесус, котрий саме прибирав на калідорі.

Зайшов і бачить – ваги. Стройні, скляні.

Під’їхав до них – красівий весь, чорний, блискучий, мигає лампочками.

Заліз на ваги. Як зваживсь, так тоді давай в паніці злазить, воно не злазиться. Він туди, він сюди, ваги держуть, кажуть – не пущу. Він щіточками маха безпомічно. Тоді вспокоївсь, протер ваги, якось колесом зачепився за плитку, зліз, утік назад в коридор, забився під вішалку і написав мені: я доприбирав.

Викину ці ваги к бісу.
Все одно від них сама печаль.