В автобусі сидять двоє. Він п’яний і смєлий. Вона світла і велика. Напроти сидить жінка з літнім сарафанним бюстом.
– диви, яка гарна! – каже смєлий.
– і шо? – каже його подруга – і шо ти з нею гарною можеш зробить, Вадік?

Вадік загрустив і став дивиться у вікно…


Сидимо на вулиці. Вечоріє.
– Господи, Женєчка – каже бабушка – ти така красіва… Чи то я сліпа…


Стою на гілці, їм вишні. Мінівинищувачами літають одинокі мухи. Полудень дзвенить. Спідниця, яку ношу вже років десять (і про яку бабушка щоразу каже – що, отак і підеш?) в краплях вишні.
– вишня, Женя, – починає бабушка – вишня – опасне дерево…
Бабушка виросла в степу, ніякі дерева їй не внушають довіри. Вона стоїть десь далеко внизу біля дерева, маленька і блондинисто сива.
– ось тільки з тих, кого я знаю, п’ятеро упали з вишні..
Я дивлюся донизу.
– ще кілька штук – кажу – і я злізу.
– вишня – крихка – продовжує бабушка.
Стовбур теплий і шершавий.
Мухи дзззз.
Лізе мурашка.
Люди у липні падають з вишень.


– ну, додача – каже Марічка – це тіпа як город.. але як наче додатковий.. бонусний…do you know horod word?
– garden? – питає він. Йде третя хвилина пояснень що таке додача.
Був виснажливий день з трьома дітьми.
– з вами рубрика “складні слова, які він ніколи не використовуватиме” – кажу з дивана.
– бач, любий – каже Марічка – от тому я й кажу, що я ніколи не буду твоїм language teacher..
Українською він знає – добрий день, дякую ну от тепер ще додача.
– нє, ну чого – кажу – дивись, май френд, якщо колись вернуться колгоспи і тобі дадуть horod, а потім ти захочеш ще horod і тобі дадуть ще городу і твій уже дорослий син тебе спитає – куди ти йдеш, дедді (з серпом)? А ти йому такий – сенк ю фор аскінг, синку, я йду на додачу.


Я завжди так чекаю приходу газовщиків. Готуюсь тижнями.
Сплю з штанами під подушкою.

А це ні з того ні з сього дзвінок у двері – у скронях кров тидих-тидих, хто це може бути??
Відкриваю – ГАЗОВЩИК!!

А я в піжамних шортах і з вафлею намазаною варенням в руці. А серед коридору у мене валіза з купою нерозібраних речей.

– Ердгаз! – каже він.
Веду його в ванну де котел.
– Нє – каже він – це не то.
Веду його в кухню. – Ось – кажу – посудомийка й електрична плита. Страшно хочеться кудись покласти вафлю й надіти штани, але пальці у вафлю вчепились мертвою хваткою.
– Нє – каже він – у тебе є підвал?
– Нема – кажу.
– А де ж газ?
– Та чорт його зна – кажу. Вафлю тримаю міцно й паралельно землі, щоб варення не лилось. Варення мама купила у вірменина, котрий робить його з горіхів.
Йдем до виходу. Він хоче йти, а я кажу – у мене гараж є.
– Пішли в гараж – каже.
– У мене нема пульта від дверей. Ходім за мною.
Втретє переступаємо через валізу – я з вафлею (та поклади ж її). Газовщик без вафлі. Я в шортах в зірочку. Він у джинсових. Виходим у двір. Я з вафлею, звичайно.

Знайшли газ в гаражі.

Навіть кави не пила сьогодні, хватило психостимуляторів.


– До тебе ввечері поет один зайде, віддаси йому гонорар – сказав якось папі дідусь.

Поет сів на тролейбус і з мікрорайону Вишенька приїхав до папи на інший кінець міста.
Папа поразмисліл логічно – поет, значить із Києва. Де тут у нас в провінції водяться поети?
Проїхавши кілька зупинок на тролейбусі, поет подзвонив папі у двері, котрий активно готувався до візиту приєзжего.
– Заходітє, – сказав папа – я вам уже і ванну набрал.

Поет здивувався, але зайшов.
– Та ні, – каже – дякую. Я цей… мився.
– Ну ви ж с дорогі! Помойтєсь раді бога!
Папа був настойчів.
Що ж це робиться? – думав поет – Може це якийсь намьок?

Невідомо як, але папа упхав поета у ванну.

Поет сидів голий у ванні і думав що це взагалі таке. Він розраховував забрать свій гонорар і звалить додому – натомість сидить купається.

Викупаний поет потім з горя і невизначеності набрався за вечерею і, попри папині обурення “куда ж ви на ночь глядя в дорогу-то?!” уєхал в ночь на тролейбусі номер десять. Може, потім якийсь драматичний вірш про це написав.


У дідуся є бджоли…
Ці странні комахи весь час носять мед. Носять під зав’язку, а потім сердяться, що нема куди складать. Тому його треба забирать (не дають, знов сердяться), складати у штуку схожу на новітню нанорозробку сколково (така іржава залізна хрєнь, яка розкручується і угрожающє колотиться, лякаючи сусідів), а потім цей мед, за переконанням дідуся, треба всім роздавать. Наче як робін гуд – одібрав у злих бджіл і роздав простим пейзанам…
– та й нічо – кажу бабушці – подумаєш, дорого утримувать бджіл… Он якби дідусь увлєкався спортивними автомобілями як Янукович – повір, це набагато, набагато дорожче.
– так бджолам треба куплять цукор і всякі лєкарства – каже бабушка. (Кстаті, абсолютно неясно чого ці бджоли ще й боліють – у них же там апітерапія кругом, люди сплять на вуликах і вилічуються, а вони прям у вулику)
– ба, – відповідаю – ну а як ти думаєш, у віктора андрійовича пасіка дуже прібильна? Теж мабуть усім мед роздає.
Всі жінки сім’ї почергово ведуть з дідусем завуальовані бесіди “нащо нам пасіка?”. Але він ці бесіди січе зразу. Бо у нього є бджоли, а у бджіл є він…


– тридцять градусів жари, а вона все одно лізе і спить під одіялом – каже бабушка – а я читала, що таксам треба спать в прохладі. Їй вредно в жарі, а вона лізе, ще й укривається і замотується. Я кажу їй – куди ти лізеш, спи в прохладі як тобі положено, ти ж собака.. Вона висуне носа з-під одіяла і спить, з утра ще й не добудишся…

Чуча не те що людина, більше – вона близька по духу, прілічна людина. Таких не часто й зустрінеш.


Якось отримала в подарунок сертифікат в круту перукарню. Настала пора постригтись, пішла.
Спочатку мили волосся мені півгодини. Ну я сижу – думаю, ок, може тут так прийнято. Потім включили музику. І я така – фак. Зараз щось буде.
Почався якийсь ритуал з моєю головою – масаж пальчиками, якісь ритуальні омовєнія волосся водами талих лєдніков.
– Дівчата, – кажу – що це ви робите?
– Масаж – шепочуть німфи.
– Давайте скіпанем цей пункт програми. – пропоную.
– У вас же все включєно! – каже одна (темношкіра красуня).
– Твоя голова – каже інша – сповнена напружених думок. Дихай! Я прям відчуваю під пальцями твою напряжонность. (як можна розслабити череп??)
Чорт-чорт-чорт – думаю я. Дихаю.
– Дівчата – кажу – я серйозно. Просто візьміть і пострижіть мене.
– В сучасному світі – заводить темношкіра німфа – ми всі живем у стресі.
Да, бля. У стресі.
При чому мій стрес наростає.
Дістали олійку і почали мазать скроні. А я ненавиджу, коли мене торкаються поза певними контекстами.
– Що це за звук? – питає одна.
– Це я зубами скрегочу – кажу.

Тоді я так заностальгувала за перукарнею на районє, куди я ходила школяркою. “Я сама знаю як тобі лучче!!” – гаркала там перукарка і стригла за 10 хвилин. Порядок був.


На день незалежності хтось копав картоплю. Хтось бадилля палив. Хтось відсипався до полудня, бо вихідний. Комусь казали: хватить вже пить, ще навіть сонце не сіло. А він кричав – маю право! І мав. Хтось сидів під під’їздом і співав радянських пісень про то, чєго не вєрнуть. Хтось діставав із папки вирізку з газети за дев’яносто перший. На чорно-білому знімку не було видно кольору прапору, але всі знали, що то вже наш. А під під’їздом співали, щоб взвілісь кострамі сініє ночі. А вони не взвівалісь. Ізвівалісь і гасли. Натомість взвівалісь кострамі багаття бадилля, бо ж три вихідних, а потім коли вже? Там дощ вже і зранку мерзнуть, колотяться пальці. Хтось вперше поїхав у Київ і дивився на голі дівочі пупи і трошки на танки. Ну а на що ще дивитись в сімнадцять? Хтось прислухався – чи будуть сьогодні гатить? Чи будуть вітати сусіди? Хтось плакав, як плаче вже три роки поспіль. Хтось під пішохідним мостом танцював на палубі без босоніжок під «бєлиє рози». Хтось йшов вздовж трамвайних колій, шукаючи прихистку на ніч. Хтось засинав просто неба і чув, що тягне димком. То догорає бадилля.


Якось в селі прийшов малий років трьох. В майці, без трусів. З рівномірним загаром. І каже:
– позичте кошу.
Ну ми такі – шо? яку кошу?
– та покошить треба. – каже малий.
Аж тут здалеку чуть: ану йди додому!!!

Малий подивився на нас з осудом і каже: Всьо. Піздєц. Треба йти.

Так ото я бува сижу на якійсь зустрічі. Чи на лекції. Та чи навіть на побаченні. І в якийсь момент мені виринає отой малий у пам’яті і каже: Всьо. Піздєц. Треба йти.


Короче, заходим ми якось років десять назад з кузеном у “два гуся” на Хрещатику… Кузен приїхав з Торонта, набрав собі всяких голубців, котлєт по-київськи, вареників, сметани. І я не відставала. Підходим ми з оцими підносами (як весільний стіл) до казанів з борщем. Мій борщ мені віддали і вже взялась своє нести до каси.

А кузен якимось загадковим чином свій піднос поставив мімо підставки… Я настільки офігіла від цього видовища фонтануючої сметани з голубцями, що отак, як стояла так і впустила свій піднос (пока, борщ). В знак солідарності, мабуть.

Стоїмо ми такі як після великого космічного вибуху. По кісточки в жижі з котлєт і борщу.

Касирка не розгубилась. Підійшла і стала діловито дивиться в жижу… Типу як гадання на кавовій гущі. Все їй ясно як божий день, записує: “котлєта по-київські, дві штуки”. Вареники пощитала ловко. “Капусти тушеної ви дві порції брали? чи одну?” – таки підвів її глазомєр.

Ми ж стоїмо, дивимось одне на одного. Але тишу перервала дівчина, яка розливає борщ:

– Так вам борщ наливать чи нє?
– Дякую – спокійно сказав кузен – поки не треба.

Коротше, якщо ви колись бачили двох людей, які доволі равнодушно стоять в жижі з їжі у двох гусях, то були ми з кузеном.


Послав Господь диню. Розрізали – пахне на всю хату.
– як мед! – каже бабушка – Женя, ти любиш дині?
– та не дуже.
– Погано. І я не люблю. Йди запропонуй дідусю!

Дідусь не хоче. Бабушка піарить диню весь день. Я з’їла скільки змогла (а змогла небагато, бо не люблю).

– Женя, йди ще раз запропонуй дідусю.
– Ти будеш диню, дідусю?
– Та ні, не хочеться.

– Така ж диня! Як золото! Ось понюхай! – продовжує бабушка.
– Да, ба, офігєнна диня. Тільки ніхто не любить.
– Запропонуй дідусю.

Короче цілий день я в ролі свідєтєля-дині.

Ізвінітє, нє хотітє лі ви поговоріть о спасітєле нашєм, динє?


Пам’ятаю прийшов, з морозу (щоки червоні) й замовив собі збірну солянку. Сметани туди. Взяв хліба. Цмакав. Куточки рота витирав серветкою.
– ти шото будеш? – питає.
– ні – кажу – не…
– а я візьму ще собі м’яса.
І взяв. Вимокував жир хлібом. Облизував з вилки сметану. Мукав, мугикав, сопів, важко дихав.
М’ясо зникало у роті. Гризлось. Жувалось.
Грибочок вимакувався у соус і пропихався до рота хлібом.
Сиділа, дивилась.
Не знала що і сказать.
“А тепер отако іще хлібчиком” – підбирав нижньою губою жир із тарілки. Цмокав. Жував.
– ти шото будеш? – питав.
– та я… – не знала що і казати.
Тарілка блищала. Губи блищали. Очі посоловіли.
– провести тебе до зупинки? – спитав.
– та ще не пізно – кажу.
Вийшла – мороз, небо як темне чорнило. Люди з ноги на ногу скачуть додому.
Яке дивне побачення – думала я.

Про нього може вже пишуть в газетах “схиляв молодих жінок до споглядання власних трапез”.

Може він вже сидить.


Пам’ятаю в дитинстві обламатись в дорозі було невід’ємним досвідом користування автомобілем. На море їхали по дві доби, починало щось стукати, двигкотіти. Всі вилізали з машини, діти розбігались полями, лісами і гнали дивитись на величезні поливалки на херсонських полях. Кукурудза хлестала по щокам, пшениця колола литки, у гречці путались ноги, буряками було бігти легко й приємно.
Діставали бутерброди, пахло огірками, вареними яйцями і домашнім паштетом.
Хтось звично лежав під машиною і совав ногами.
Гірше, якщо ламалось щось вночі – тоді треба було сидіти в машині і страшно було ходити в туалет.
Якісь темні силуети з мішками виходили з сутінок і крали колгоспне добро.
Водій ішов в найближче село, щоб щось заварить, припаять чи розгепать, але в селі найчастіше усі були п’яні.
Зупинялись рейсові автобуси заповнені засмаглими шахтарями, щось наливали у пляшку водієві.
Водієм буть було почесно і недосяжно.
Діти лежали одне на одному і ставили босі ноги на скло.
Переїзд машиною був непередбачуваним, інтригуючим з високим рівнем невизначеності.

Зараз Сірічка каже, що приїдеш за три години і шість хвилин. П’єш каву на стерильно чистих заправках. Сидиш у сяючому макдо і кажеш “Раніше їздить в далеку дорогу на машині було не так”.
– А як? – питає тебе дитина, миючи руки у блискучому туалеті.

А ти не знаєш з чого й почать.
І починаєш з рейсових автобусів з шахтарями.


Бабушкин колега, серйозний вчитель німецької, записав у щоденник учню зауваження «сміявся на німецькій».

На що бабушка сказала – Віктор Демидович, ну а на якій ви хотіли, щоб він смівся..?


Коли серед зими ставало раптом тепло, всі казали: хіба ти не знаєш хто це? Це він, це вітер з Сахари! Прийшов. Казали, він приходить вночі, куртку тримає в руках, а шарф в рукаві. І не робить нічого – ти сама роздягаєшся. Знімаєш светр, штани, лишаєшся в майці. А він стоїть на порозі. Два дні обіймає, а потім зникає. «Так що ти хотіла?» – всі кажуть – «Це ж вітер з Сахари, два дні і адьйос!» Вдячна й на цьому. Погрілась два дні, походила з плечима на вітрі, а тоді вже аста ла віста, мі амор, мій африканський вітер з пустелі.

Як тільки він йде, вже важко повірить, що колись він тут був – натягуєш светр, дістаєш всі шарфи з рукавів, застібаєш куртку до підборіддя.

Ми так давно з ним не бачились, що я майже забула, який він. Аж тут їду в листопаді не над морем, – над річкою. Кручу педалі. І раптом захотілося зняти куртку. Я впізнала тебе, вітер з Сахари. Подивилась в аплікейшн погоди – справді, два дні і піде. Ти дуже змінився, поки йшов через всю Францію, але як я могла тебе не пізнати. Це ж ти – мій африканський пустельний вітер.


Оці злиття свят, коли Геловін раптом стає Різдвом, а потім Валентином, коли вже плутаєш, коли й що нагадує мені, як одна бабушкина подруга завжди вітала її з днем народження, 22 червня:
– З днем народження, Раєчко… В такий день ви, звичайно, народилися, хай Господь милує… Будьте здоровенькі… Страшний день в історії, чорна дата… Щастячка вам, дорогенька… Хай ніколи більш не повториться…


– бачу – каже бабушка – коло машини у дворі шапка лежить – як з жуліка якогось здерта. Підняла, понюхала – пахне Женєю…

Така ваша мода – отдай триста гривень за шапку, а вияснить, чи то фешн, чи бомж загубив, можна тільки по запаху


Запросили на три вечірки.

Це як бабушка розказувала, що в універі треба було або на курси по ізучєнію марксізма ходить, або на хор. Вони з подругою на марксизмі казали, що на хор ходять, а на хорі, що на марксизм. А самі ходили в баню.

Так і я буду – всі думатимуть, що я обрала іншу опцію з трьох, а я сидітиму вдома.


Родич один служив десь там на совєцко-японському прикордонні, приїхав, казав японки дуже красиві. Привіз фотографію – сидить вся як лялька порцелянова, очки вузенькі, ручки маленькі, пальчики тоненькі, плечики, як зі снігу зліплені, такі білі. Сидить, спинку держить рівно.
– красіва, да? – питав.
Родичі всі (з них я застала тільки трьох, двох вже нема) схилялись над фотографією, брали дивиться.
Дівчина з парасолькою.
На звороті були ієрогліфи.
– шо там написано? – питали.
– пише, що любить. – казав – влюбилась …
Кивали. Дивились на світло. А вона ж сама світиться.
Кохаю тебе – написано.

Зараз би що, спитали б в гугла, виявили б, що там, наприклад, написано – рускій, ґоу хоум.
А так – влюбилась.
Порцелянова японка.


Принцеса восьми років от роду з золотим волоссям до пояса сидить на дивані і уважно дивиться тєлік. Там йде кліп: вся зимова романтіка, вечір в заміському будинку, камін, поцілунки, потім розхристані коханці вибігають надвір, качаються в снігу, ллється романтична пісня.
– Женя – повертається до мене принцеса – а ти знала, шо якшо так бігать, то можна заболіть?


– женя, ану йди поможи перерубать свиняче ребро – каже бабушка.

Прийшла. Взялась.

– як ти рубаєш? Непохоже на тебе

Цікаво, як треба було рубать, щоб було на мене похоже. Особливо беручи до уваги, що це вперше.

Коли, здавалось би, всі тести вже є, але все одно бракує «який ви рубальник свинячих ребер?»


За прилавком в пекарні стоїть дівчина з тілом як у м‘якої, пухкої, божественної, білої булочки: такі печуть тільки на великі свята, весілля, хрестини, родини і, можливо, на довгоочікувані розлучення. Плечі м‘які, повні, круглі, жодної тобі ямки, жодного горбочка – як сніг вкриває ранком садок і ти забуваєш про всі нерівності під ним. Плечі її простягаються від пончиків на кислому молоці обсипаних пудрою аж до хлібців з насінням гарбуза.
Я хочу спитати: які булочки тут найбільше схожі на ваше недоречно прикрите фартуком декольте?
Хочу сказати: ходім жити зі мною, буду дивиться за сніданком, забезпечу, працюватиму на двох роботах.

Натомість кажу: два претцелі, будь ласка.

– гарного дня! – каже вона.
І голос її мені ріже слух.

Могла б просто посміхнутись, думаю я і відкриваю двері, за якими ще досі триває безкінечний січень, поки в пекарні вєчний май.


Колись було нам з Марічкою років по 13-14 і у нас була почесна сімейна місія – ми були вперше самі в іншому місті і нам треба було відвідати всіма улюбленого родича похилого віку, котрому було уже під дев’яносто.

Спочатку ми півтори години їхали на тролєйбусі (да, в Кривому Розі є такі маршрути). А потім, коли нарешті доїхали, зайшли в магазин купить родичу гостинець.

Грошей, звісно, в обрєз. І от стоїмо ми перед прилавком із солодощами. За прилавком класична тьотя. Думаєм, думаєм і тут в Марічки загорілись очі і вона така: ООО!
А давай йому купим КОЗИНАКІВ???

То оце буває зберуться солідні люди в галстуках і як озвучить хтось якусь геніальну ідею, то я вголос рідко щось кажу, а про себе думаю: ага, давай купим йому козинаків.


В загоні мінізоопарку стоїть товста конкретно замахана свиня.

Поруч з нею бігають шестеро пацяточок.
Свиня не в дусі.
Пацятка бігають і пищать.

За цим умільонно спостерігає замахана жінка, а поруч з нею двоє малесеньких дівчаток.

Пацятка пищать і починають лізти до свинячої цицьки. Свиня тікає.
Вони лізуть і пищать. Вона їх відшвирює рилом. Ногами. Рилом. Ногами. Поросятка пролітають по пару метрів, шмякаються об землю і лізуть знов до цицьки.

Знову – віііі – швирь – шмяк – вііі – швирь – шмяк.

Дівчинка, відліпившись від паркану: мамо, дивись, вона їх учить літать


Якщо дідусь щось робив, то робив це масштабно. По роботі він звик до масштабів міста і йому й досі важко уміститись на шестидесяти сотках.

Якщо він будував навіси, то навісів було одинадцять. І ми росли серед них, як діти індійських нетрів – серед цвяхів, проводки і проволоки. Навіси з’являлись, розбирались, будувались заново. Вони росли як гриби і зникали, як сніг навесні. Ще ввечері наче ось був, а зранку – лишився вже тільки ящик з якимись пожитками. Шифер складався за гаражем і з нього весь час виростали навіси. Ми, малими дівчатами, самі гралися в навіси і дідусь нам помагав їх будувать. Ми складали їх з якихось дверей, листків фанери і дощечок.

Якщо він садив дуби, то казав нам садити їх шістдесят одиниць і ми весь день до пізнього вечора носили воду, копали дубки і садили їх сотні, поки він не вийде і не скаже: ну, поки що хватить. Нехай, може хоч два приживуться… (не приживсь ні один).

Якщо він робив сигналізації, то робив їх усюди. На сигналізації у нас були хвіртки в дворі, гараж, насос у криниці і навіть човен на ставку. А коли в хаті дзвонив телефон, то на стіні надворі калатав великий шкільний дзвінок у вигляді жіночого бюсту, щоб було чути на всі шістдесят соток. Якщо хтось необачно торкався воріт, усе починало дзижчать, калатать, біля гаража вмикався ліхтар і вила сирена у хаті. Коти умирали від інфарктів і сичали на перехожих. Ми намагались продертись якось у двір, не торкаючись хвірток. Ніхто не лягав спати із спокійним серцем – вночі воно обов’язково завиє.

Нам було десять і дев’ять і ми копали траншеї під проводи для чергової сигналізації.
– Послухай, вони маленькі, і крім того дівчата. Вони не можуть копати траншеї.
– Рая, ці траншеї неглибокі – це ж просто проводка.

Ми длубались у дворі і шукали червоні камінчики в щебні. Ну, і копали траншею. Щоб потім пролазить у двір, не торкаючись хвірток.

Напередодні свого вісімдесят восьмого дня народження він казав: мені треба нова бензопила. І металорізка.

А якщо він нас уже любить, то любить масштабно. Не тільки на шістдесят соток, і не тільки на все місто, а в масштабах планети. Хай господь усім діткам посилає таких дідусів. За такі масштаби любові навіть можна покопати траншеї і збирати все літо яблука, включно з гнилими.


– Іра – каже хлопець в електричці до дівчини, котра сидить в капюшоні, отороченому пухнастим хутром.
– Іра
Мовчить.
– Іра
– шо?
– Скажи чєсно, я тебя бєшу, потому что я стрєлєц?


Стосунки з дощем у жителів сіл і міст відрізняються кардинально. Якщо перші ждуть дощу, моляться за дощ, чи кажуть «скільки ж можна» і дивляться чи не надто сильний, чи не слабкий і підводять підсумки «добрий дощ пройшов», або «хіба то дощ?», то містяни до дощу ставляться індиферентно. Вони просто кажуть: «от, сука, дощ пішов! А мені ж до метро!»

Селяни цікавляться розміром крапель, їх густотою та силою. Коли вони дивляться на хороший літній дощ з ідеальною частотою, помірністю та тривалістю, їм перехоплює дух так, як вам, коли бачите в MANGO ідеальні штани з 70% знижкою.

– Боже, вже два місяці дощу нема…
– Так а я вчора з роботи йшла під дощ попала, змокла вся.
– Хіба то дощ?

Селяни можуть їхати на велосипеді п’ятнадцять кілометрів у зливу і радіти дощику, як діти. Можуть йти з сумками в обох руках, дощ заливатиме очі так, що кліпнути нема як, а вони блаженно думатимуть: от добрий дощ пішов!

Але все не так просто, бо з дощем у селянина не пряма і рівна як німецький автобан, любов. Це стосунки лав-хейт, це коливання емоцій. Бо озимина любить, а кавуни не люблять, картопля любить, але не так, а на помідори вже не треба. Тому бідний дощ не знає, коли йти, коли не йти, коли йти, але не так, бо ніколи не може вгодити цьому аб’юзеру-партнеру-селянину в котрого завжди міняються вимоги. Тому часом не стримується і ллє тижнями, або сипле градом і не подивиться, що помідорчики тільки зав’язались.

Але коли йдете на побачення, а дощ змиває вашу туш і ліпить до тіла плаття, підкреслюючи те, що воно мало елегантно приховувать, подумайте про те, що десь зразу за об’їздною хтось йому радіє, як ви радієте PS4.


Колись таксист з вінницького вокзалу до мами додому намагався з мене взять 100 гривень (а там 15 хв ходу, просто я дівчинка і боюсь вночі ходить сама нашим сонцесяйним райончиком)
І коли я висловила своє здивування ціною, таксист (а йому було десь під 50) зробив хід конем.
Просто подивився на мене і сказав: Я СИРОТА


Колись у черзі на літак візейр якась жінка наділа на себе два пальто і стояла розгублено з двома сумками, хоча можна було тільки одну, а якщо дві, то 60 євро штрафу і вона панікувала. І майже плакала.

Я ж здала свою валізку в багаж і стояла без нічого.
– Давайте візьму одну вашу сумку – кажу.
– Боже, ви така хароша, як ви мене виручите, у мене грошей з собою немає, а в сумці ж подарки

Ну я взяла сумку і почесала на посадку.

І ось коло трапа, коли я вже вернула їй сумку, не лишивши її внуків без подарків, вона каже:

– Як вас звать?
– Женя – кажу.
– Я буду за вас молиться, Женя.

І подивилась вгору, апелюючи до всевишнього.

І з того часу як поперло мені

Поправилась на два кг її молитвами.


Колись давно, коли інтернет був по телефону (по отому що з дротом) у мене був онлайн-ухажор.
Онлайн-ухажор прислав мені фоточку. Так і написав “сфотографував для тебе”.
Фоточка та важила мегабайта чотири і я час ждала поки вона загрузиться. Коли тобі чотирнадцять, то реально сидиш і ждеш час
Не те що ви тепер – 5 хвилин не пише, всьо в бан його, подлєца. У чотирнадцять ти готова ждать.
Фоточка загружалась дуже повільно, а я думала – що там? романтичне серце у небі?
Квітка? Онлайн откритка з надписом “Ай лав ю”??
Ну і все те, про що думають животрєпєщущі баришні в чотирнадцять.
Фотка загружалась і надії на серце танули.
Він прислав мені чотиримегабайтову БДЖОЛУ.

І це так і лишилось найбільшим любовним розчаруванням мого життя


Моя танцювальна кар’єра почалась із ролі курчатка. Курчатко було максимально наближене до реальності – пухке, неповоротке і ржачне. Особливо печально було вправлятись в ролі курчати під час уроків біології, яку я любила всім серцем (а танцювати – ні). Коли ми нарешті вивчили всі курчачі рухи, нас повезли на сільський конкурс якоїсь там творчості. Там всі все переплутали і опозорились на весь район. Тому коли мене запрошують на танець, я кокєтліво кажу, що не танцюю. (І пропоную у темряві просто побалакать про біологію, можна притулившись, якщо вже така людська потреба)


До сусіда зверху, про котрого відомо лиш те, що вечорами він плещеться в ванній, подовгу набираючи туди воду, а потім чатиться з кимось, кладучи між репліками телефон на підлогу, приїхала мама.
Я вішала надворі білизну, а мама у квітчастій спідниці мила підлогу тераси.
– мию ось – показала вона жестами.
– розвішую ось – показала руками я.
– живе ж як свиня – натякнула вона на власного сина.
– щодня нова футболка і нові штани – показала я на розвішаний одяг.
– моєму двадцять шість – показала вона.
– моєму шість – сказала я.
– жизнь – виразила вона обличчям зітхання.
– даа – кивнула я.

А потім її нарешті осяяло і вона сказала єдину фразу, яку знає німецькою: як справи?
– ґут – сказала я.
– піду готувати обід – вона повернулась до жестів.

За півгодини надворі запахло смаженим.


Сижу якось в закритому просторі з тайкою і росіянкою.
Тайка маленька як дівчинка років дванадцяти, хоча милі зморшки біля очей видають у ній сорокарічну.
– Ти тут замуж? – каже росіянка до неї.
Та посміхається. Німецькою вона знає три слова. Англійською п’ять. У неї волосся нижче пояса – рівне, блискуче і гладеньке.
– Ага – каже вона – і сміється.
– Я тоже – каже росіянка – но мой-то по-русскі умєєт.
– Спросі у нєйо по-англійскі как оні говорят мєжду собой – продовжує росіянка. Вона кругленька, маленька і з рівною фарбованою у біле чолочкою.
Питаю.
Тайка сміється.
Яка різниця, думаю я.
Чувак просто не втримався. Як ми ото, буває, не стримаємось і заберемо з пляжу камінчик, аби нагадував нам про те літо.
А він теж забрав з собою частину екзотичного пейзажу.
Буває, прокинеться – за вікном індустріальна зона коло Рейну, потяги везуть залізяки, мерседес вистрелює нові тачки, як божевільний, крутяться турбіни, ревуть заводи, впахує німецька економіка, йому час надягати краватку, каску і на об’єкт, а тут голову поверне – хоп, Пхукет, екзотіка, коктейлі, містер, твенті доларз фор масаж ол інклудід.
Как оні говорят мєжду собой.
Да какая разніца на каком язикє. Ліш би чєлавєк бил хороший.


Ото було їду. І грає Ійоуке.
Пролітають поля.
Почуваюсь такою фатальною женщіною аж тут узбіччям йде бабка.
Ну я по гальмам.
– вам куди? – питаю.
– you have broken into my heart – каже Ійоуке.
– на Голяки – відказує бабка.
– this time I feel the blues have departed! – затягує Ійоуке.
– я хіба до повороту підвезу – кажу.

Бабка бігом оббігає машину і сідає.

Ійоуке, американка нігерійського походження з величезними накладними віями, викрикує: Nothing can keep me away from this feeling!

– лишила тіліфон на зарадці, так оце вертаюсь, аби встигнути на гавтобус годинадцятичасовий – каже бабка.

Киваю: I know I am simply falling for you!
Летять посіяні соняшники у вікна. Все мокре з нічного дощу.
– наше правітєльство – починає бабка – looking for sunshine – перебиває нігерійка – о, дитинка капчик загубила! – скрикує бабка.

По гальмам. Бабка підбирає капчик: я отдам, знаю чий це.

От вам і початок оповідання: вона жила тут так давно, що на узбіччях доріг впізнавала загублені капці.


Про красивих чоловіків прабабуся казала “гарний, як з холєри”
А бувають же такі, що інакше й не скажеш


Я сиджу з прочиненим вікном уже восьмий день і клацаю на клавіатурі.

Дні мої дуже схожі один на одного.

Відрізняються вони тільки комахами.

Комахи лізуть на мене з прочиненого вікна.

У перший день напали зелені комахи. Вони стрибали моїми коліньми. З колін на плечі. З плечей на стіл. І зграйками бігли кудись. Потім були бедрики. Жовті, червоні і ще якісь монохромні. Вони лазили поспішно, я пускала їх собі на долоні, а потім випускала назад у садок. Коли ефективність роботи упала вже сильно, я почала їх пускать в рукави. І поки не набирався десяток, не вставала із місця. Коли вже набиралася дюжина, я виглядала у вікна, дивилась, чи не ходять сусіди, а потім скидала із себе кофту і струшувала з тіла бедриків, поки не нараховувала принаймні десяток. Третього дня приходили пласкі червоні клопи – вони йшли спокійно і раптом стрибали на стелю. Сиділи там до півночі, а потім кудись зникали. На шостий день пішов дощ і на підвіконні сиділа єдина печальна муха. На восьмий день я почала сумувати за кожною комашкою, що прилітала, пристрибувала і прилазила мене розважать у дні моєї самотності.


Такого чоловіка побачила – сидів у парку на лавочці.
Гарний, харизматичний.
Прям от аль пачіно у молодості. І рухається так красиво і міміка.
Проходжу, прислухаюсь, а він:
– канстітуция? Та мнє пофіг еті укрАінскіє празнікі

Це ото як лелеку в полі побачиш на горизонті – красивий, ужас.
Підійдеш, а він жаб жере.


Після того, як на вікнах всю ніч вітер мотиляв старим виноградом і до ранку ліпив дощ, на районі пропало світло. Я пішла за помідорами у підвальний гастроном мого дитинства. За прилавком три продавчині їли бутерброди. Пахло огірком. У магазині – темрява. Ледь помітно світились тільки пляшки з олією (рафінованою).
– добрий ранок – кажу – а помідори у вас є?
– десь мали буть – відповідає по голосу жінка – ось є, по двадцять п‘ять.
– а хороші?
– хіба ж їх видно? Можеш пощупать.

І ось я стою у підвальній безпроглядній тьмі і щупаю помідори під наглядом трьох силуетів за прилавком.

Є такі ситуації, у яких ти себе уявить не можеш, поки не опинишся в них.


Смерть у маленьких селах – це все одно що життя, тільки таки смерть.

Спочатку, казали, умер Іван і всі думали, що це отой Іван, що отам за ярочком, а тоді виявилось, що то Іван другий, а той, що за ярочком – той живий. І так стало – той Іван, що вмер і той, що не вмер.
– а хто то поїхав?
– та Іван же
– котрий?
– той, що не вмер

А то кажуть ще ота померла, що двоюрідна сестра дядькові
– вона так гарно виглядала
– за кого це ви?
– та за оту, що умерла

Який не який, а комплімент.

Колись балакала з дідом в іспанському селі, а він стояв коло стіни і розглядав оголошення про тих, хто вмер.
– треба ж таке, Пілар умерла – каже він – я думав вона ще торік тойво

Там ще був бар «Молодьож» і катафалк про всяк випадок стояв за рогом


Колись таке було – роздрукувала собі тези спіча перед публічним виступом, вийшла до трибуни, взяла мікрофон, розкрила складений удвоє а4, а там – мій аналіз крові
Ну, почнем з гемоглобіну, подумала я


Пам’ятаю, під вікнами на площі в іспанському містечку їздив на скейті блаженний – він був дуже засмаглий, бо починав ходити топлес ще з березня, і об’єктивно красивий. У нього була велика блідо-руда собака із зайвою вагою. Блаженний відштовхувався ногою від землі, тримав собаку за повідок і чомусь весь час пафосно кричав: Сеґовія! Сеґовія!

Буває, чулась його присутність ще з самого ранку – скейт трохи тарахкотів плиткою і чуть було крики. І він, років сорока восьми, але з прекрасною фігурою (весь день на скейті все ж) із штаньми на стегнах і чорними кучерями трохи нижче вух, здіймав руки вгору на фоні моря і кричав: Сеґовія!

Щось було у цьому дуже життєствердне.
І досі, буває, чомусь радію і стиха кажу: Сеґовія!


І все-таки я чекаю, поки вирощування картоплі стане елітним хоббі і коли в аутдор-магазинах будуть цілі відділи для картоплі.

– дєвушка, не підкажете, де тут все для потейтінга?
– отам між сноубордінгом і яхтінгом.

Приходиш, а там шорти, які виглядають, як наче ти їх хотіла викинуть в десятому класі, але передумала.
І блузочка вкрита бусінками, у якій ти снігурочкою була. І все таке автентичне. За великі гроші можна буде навіть турецького светра з орнаментом там відхватить.
Взуття – кросівки абібас, дев’ятий клас.
Різні шкарпетки.
Відра, у яких відвалюється дно.

Дорого, звичайно, але люди ж платять за емоції.


Якось моя журналістська кар‘єра ледь не накрилась на самому старті.
Я була дуже юна і мені вперше дали писать у газету. Я написала.
Потім редактор подзвонив і дуже старався мені щось сказать.
Старався, але не міг.
Був п‘ятничний вечір… і говорить йому було важко.
– іден – казав він.
Я була юна, але вже з проблєсками зарождающєгося ума. Тому я мовчала. Не тисла, не перепитувала.
– іден – повторював він.
Я мовчала.
– кфц – сказав він.
Читать я навчилась ще раніше, ніж писать у газети, тому з легкістю зліпила іден і кфц і зрозуміла, що йдеться про ідентифікаційний код для отримання гонорару у чотирнадцять гривень.

А могли б двері у журналістику й захлопнуться отак зненацька.


Сидимо якось у вагоні, зиркаєм одна на одну нєрвно. Бо французька залізниця – це завжди нерви. Там завжди щось не туди їде і бастує.
Починає говорить провідник бльобльобльобльольольольбльо.
А вони удвох взяли і дивляться на мене нєрвно, але із домішком надії, бо з нас трьох тільки я потенційно можу розібрать бльбльобльо.
А я нє.
Дивлюсь – о, дід сидить сидить напроти. Нейтів спікер, от де моє спасіння.
Як бльобльо завершилось, я бігом до нього – пардон мсье кескосе бльобльо
А він такий подивився на мене, посміхнувся мило і сказав чистою французькою мовою:
– доця, я вже двадцять літ, як глухий


У мене за комодом миша.
Я їй поставила мишоловку і сир. Сижу.
Миша вже двічі виглядала з-за комода. Чорна така.
Під боком в пуховій хустці спить мисливська собака, притуливши голову мені до стегна.
Собаці на ніс часом сідає муха. Собака тоді вскакує з воплєм “уб’ю, сцуко” й кидається на муху.
Я собаці кажу: ти б на мишу хоч гавкнула б, засранка така.
А вона клацає зубами коло мухи, поки та летить на підвіконня і сидить там – то якесь ритуальне місце, генетична пам’ять про те, як її родичі там у міжвіконнях іще дерев’яних вікон ждали весни.
Вікна давно поміняли і муха там сидить і дивиться на пластикове законопачене з усіх боків вікно, як на гумову женщіну.
Собака лягає.
Миша безцеремонно виглядає.
– Ану мєсто! – кажу я і вона ховається за комод.
Розпоясались тут.

З вами була передача в мірє животних і ми: Женя, муха, собака і миша.


– а він одружений?
– найшли йому дуже хорошу жінку, одвезли його жить до неї, а він узяв і під вечір додому прийшов

Отаке стрімке шлюбне життя.
А ви боїтесь – завжди ж можна під вечір вернутись додому.


В останній день перед від’їздом я поїхала міняти колеса на зимові, бо за оцим нестримним сонцем (ніяк не поїде літо, усе стоїть у тамбурі) неминуче замерзнуть калюжі.

Шиномонтажник довго навприсядки колотив собі нескафе й курив. Я тим часом витягувала з багажника колеса. Дві фіфочки з надутими губами, але спущеним колесом з’їхали з київської траси і на мою підказку, що за кілька кілометрів є ще один шиномонтаж, якщо їм щось термінове, вони просто розвернулись, фиркнувши, й звалили, поглянувши на мене як на гівно. Я стояла із двома колесами в голих руках й брудним від них плащем.

Коли монтажник нарешті докурив й допив нескафе, я пішла у магазин госптоварів через дорогу. Мені треба була скатерка. У госптоварах було темно й нестерпно смерділо бухлом. Подумалось, що треба чорного шоколаду. У продуктовому несло пліснявою. Продавщиця стояла у кожусі й мерзла. Я вийшла на поріг магазину з пустими руками. А перед порогом б’ється у судомах пес.

– Отравлений. Кончається. – сказав за плечем якийсь мужик у шапці, вийшовши з госптоварів.
І пес умер.

Потім я підвозила бабку (вона їхала на поминки, звісно). Я не встигла рушити, як вона вже сказала:
– Бодай Господь мене б скоріше кончив.

(давайте тільки не зараз – подумала я)

І все це на фоні прозорого неба, жовто-гарячого листя, індіанського бабиного літа із павутинками, що чіпляються за рукави.


Ішла рішуче. Чеканила крок. Місяць назад я записала дитину до стоматолога й сплутала дінстаґ і донерстаґ й прийшла у четверг замість вівторка. Клініка була закрита. Місяць відтягувала цей візит. Мучилась кожен будній день і тільки в суботу зітхала з полегшенням (лише на вихідні), поки у понеділок з восьмої години мене знов не починало мучити усвідомлення, що вони там відкрились.

А тепер наважилась. Треба сказати – добрий день, місяць назад.. нє краще так – у вересні я записала до вас сина.. Йду повз сміттєві баки, повз булочну із грудастою продавчинею, повз пожежну станцію…
Отже місяць тому я записала до вас сина. Але переплутала. Нє, не переплутала. Неправильно поставила рімайндер. Нє, краще так – але ми прийшли в четвер. У вересні. У вересні було чотири бісових четверга … Що це за дата?? Четвер у вересні. Так от у вересні я не прийшла у вівторок, переплутала не я, а телефон переплутав дати, я не позвонила і не приходила ще місяць…бо я була хвора, сильно хвора, зайнята і їздила у тривале відрядження.
Проходжу стенд із різвядними вінками. І тепер – кажу собі – я перепрошую за спричинені незручності, але я б хотіла, аби ви мені аусмахен нову зустріч. Данке, ентушульдіґунґ, мід фройндліхен ґрюсен.
Піднімаюся сходами – у четвер у вересні отже мій син був записаний, пробачте, хворіла, зайнята, вівторок, телефон. Аааа.

– Добрий день! – каже мені дівчина на рісепшені.
– Добрий день! – кажу я. (четвер-вівторок-телефон-хворіла-ізвіняюсь). Протягую медкартку Лукаша – Вибачте, він не прийшов.
– Ой, та буває! Записати вас заново?
– Будь ласка.
– Готово.
– Дякую!

Й тепер увесь день літаю на крилах свободи. Я супервумен! Йохооо!


Наснилось, що у магазині якомусь елітному замість купюри у двадцять євро впарила продавцеві хрестового вальта

така дєрзка
хоч уві сні


Варення із шкірки апельсинів ми з бабусею спробували десь в один і той же час із різницею в шістдесят років. Ми з нею були майже однакові – ну, два роки і два сантиметри різниці. Я була на два роки старшою і на два сантиметри вищою. Обоє були світлокосі й обоє вчили французьку. У бабусі, правда, вчителька французької дуже хворіла (і, кажуть, не доїдала), тому замість неї приходив її чоловік і по-французьки не знав жодного слова. Не те що моя пишнощока, довгонога Каролін із альпійьского села.

Бабусі двадцять грам апельсинових шкірок в сиропі, жовто-гарячих серед зими, клали на половинку шматочка сірого хліба кірпічиком. То була гуманітарна допомога від американців, бо після великої перемоги у міських школах були пухлі діти.

Бабусі дістались каліфорнійські помаранчеві шкірки.
А мої були – севільські.

У супермаркеті із двадцяти видами варення із помаранчевих шкірок, я згадувала оту свою рідну ровесницю на два сантиметру нижчу. Колись навіть поміряла двадцять грам. Менше столової ложки. Це варення важке.


Ходите там по вечіркам всяким у відкритих платтях, слухаєте компліменти про витончену лінію спини, про мармурову шкіру, про запах весни, про осяйні очі. Але ніде, ніде вам не зроблять такий мощний комплімент, як за святковим родинним столом:

– боже, як ти похожа на покойного діда Гришу…


А я вам скажу, що найбільше різдвяне диво – це коли бабуся за столом тобі каже:

– бери сало, воно нежирне

І ти береш. І воно справді нежирне.
Такий от парадокс.


– так мело – каже чоловік на нижній полиці. Його втомлене лице видніється у світлі лампи.
– а вчора як мело! – каже його подорожня.
– я як вийшов то отако, отако мело.
– замітало.
– снігу мені ну отак – він викидає уперед ногу і рубає собі по штанині ребром долоні трохи нижче коліна.
– а мені отако – жінка у мохнатій в‘язаній шапці показує вище коліна.
– мело отак аж косо.
– по землі завівало.
– так мело, думав не дойду.
– це ще й як потяг пішов, коли так мело.
Вони змовкають. Дивляться у вікно. Чоловік наче раптом щось згадавши скрикує: о! мете!
– аби не замело – радісно підтримує бесіду жінка. Під її взуттям розтала калюжа.
– ти диви, косо мете – з новою силою починає чоловік, розстібаючи комір.
– отак і вчора мело! – оживає жінка.
– отако! Отако! – чоловік рукою показує, як мело.
– мете! – жваво вигукує жінка, поправляючи шапку.

Де там та вправа з української мови із двадцятьма синонімами хурделиці, їм ще до Черкас разом їхать


П’ятнадцять хвилин вже ходжу із пустим кошиком між полицями. Шукаю тунця. Я півтора роки вчила його ареал проживання. Отут усміхнений свинячий паштет, за поворотом пузаті італійські макарони, а зразу за біо-ковбасою – він, тунець. По євро сорок дев’ять. Завертаю, а там, замість тунця – ліфчики.
Я біля них зирк, за ними, думаю може заплив куди. Отуди за чашечки 110 С. Нема.
Коли я вчилась паркуватись задом, то я так робила – відкрила парковку, заїжджаю, срібляста машина коло мого місця, проїжджаю вперед, паркуюсь. Якщо запаркувалась криво, то я не вирівнювала машину просто проїхавши вперед і здавши назад, бо вона так ніколи не вирівнювалась, а навпаки. Тому я виїжджала з парковки на вулицю і обнуляла ситуацію, зробивши вигляд, що першої спроби не було.
Так і з тунцем. Я дала задню, минула біо-ковбасу, пузаті макарони і усміхнений свинячий паштет. І вирішила пройти шлях до тунця знову, починаючи із стартової точки, а стартова точка – яйця.
Паштет-макарони-ковбаса і ось я знову тут. Але замість ліфчиків – банани. Вірніше, замість тунця були ліфчики, але тепер там банани.
Перед магазином я намазалась кремом від арктичних морозів і вся блищу, як полярнік намазаний жиром тюленя. Мені жарко. Закрила очі, відкрила – ріаліті-чек – банани нікуди не ділись.
– І ізвіняюсь, а ви не бачили тунця? – питаю поглядом у бананів. Вони роблять вигляд, що лежали тут завжди.
Біо-ковбаса-макарони-свинячий паштет і я знову коло яєць. На третій раз на місці ліфчиків і тунця було кіноа.
Нащо воно мені здалось.
Треба було брать банани, поки були.


Якось знімали квартиру по айрбнб. Прийшла хазяйка, красива дама у літах. Балакали іспанською, а тоді вона побачила моє прізвище і каже
– йа тоше могу чьють-чьють по-русски, я родиться в румынии
– і йа могу чьють-чьють – сказала я.
І дивимся одна на одну. І обом якось незручно.
Це як наче обидві були в тюрмі і там віртуозно навчились давить бліх
Наче й корисне вміння, але за нормального життя вже наче й ненужне


А раніше як було? Раніше ніяких святих Валентинів не було. Сидиш у хаті, п’єш кисіль, тюль у дірочку, за тюллю – сіро, вогко, на болоті лежить плямистий сніг.
Ти вже накаталася з погріба, вже ходила шукати мати-й-мачуху, а її ще ніяк немає, хоча у вітрі вже пахло так, наче є.
І нудно. Дуже нудно.
Ти саме дочитала книжку. Потім почитала її догори дриґом, але вже знаєш, що там далі, а нову мама привезе на вихідні.
Потім лежиш з сестрою на дивані і ви обидві човгаєте ногами по стіні. Ну-у-удно.
Надворі смеркає, починає моросити дощ. Всі сніги вже випали, всі Миколаї вже відходили.
Не тьохкало 14 лютого оце “чи напише”, не стукало у скронях від хвилювань якихось.
А просто тихо, сіро, мокро і завтра першим уроком співи.
Велика сферична вчителька співів буде вже пізніше – там, де мати-й-мачуха не росте. Вона співатиме про дороги, пиль да туман. А на літніх канікулах її не стане.

У клас заноситимуть коробку і роздаватимуть валентинки із секретної скриньки, що тиждень висіла коло учительської.
Ти прекрасно знаєш, що тобі буде валентинка від подружки Каті, бо ти не те що б супер.

І жили якось без цього кохання.
І мати-й-мачуху шукали.


Колись у школі було свято культур і всім роздали ролі різних народів. Нам з Марічкою достались ролі руских… Ну, гріх не зробить Кузнєцових рускими.
Ми дуже завідували тим, кому випало буть циганами.
У них були гарні рясні спідниці і багато брязкалець.
Ми ж з Марічкою сиділи на бекґраунді на сцені в кокошніках з фольги і в сарафанах в крупний горох.
Від хвилювання у зв’язку з трансформацією національної ідентичності я весь час запихала в рота свої буси, а мама із глядацького залу намагалась мені подать сигнал очима, як уміють тільки мами, щоб я перестала жерти буси…
Я не перестала і усвідомила, що обсмоктувала буси на сцені на очах у глядачів уже пост-фактум.

Коротше, пробувала я буть руской.
Найгірші десять хвилин мого життя


Попрала якось – дивлюсь – сонце. Можна надворі вивісити, щоб вітром пах мільйон мінішкарпеток і мініфутболок. Зварила собі кави. Сьорб – здійнявся вітер і дощ накрапає. Затягла білизну у гараж під дах. Поки тягла – вже й сонце, давай назад надвір. Потім сьорб – а вже дощ, зняла, склала, давай вдома розвішувать. А потім таке сонце, а воно вдома мучиться … – я його надвір бігом тяптяптяп, сюди мінішкарпетка, туди мініфутболка. А тут дощ – я давай назад тягти, а потім вжарила опалення на 20 градусів і розвісила все на батареях.

А оті американці понакупляли собі сушарок і як дураки
А я завжди при ділі


Погоду у ці дні треба контролювати.
Дивитися за нею, як наче їй п’ять місяців і вона ось-ось навчиться гепатись з дивану.
Я тиждень сиділа і без перерв дивилася у вікно.
На вікні повзала перша весняна муха, за вікном хилитались проліски – такі занудні, завжди чимось нещасні.
Все було нормально.
Камінцями у траві лазив жук.
Кричала якась птаха.
Трава гойдалась.
Я ж у монітор дивлюся, а одним оком на небко, на жука, на муху.
За кавою отак з поворотом у шістдесят градусів – до плити і бігом назад – жук на місці, хмари біжать.
На столі цукерки – три канфєтки в подарок пишуть – то я спершу з’їла одну номер нуль, другу номер нуль і третю номер нуль. І записала в щоденник, що від цукерок за обідом утрималась.
Птаха кричала: а!
Не фіть-віть, не тьох-тьох, а один короткий звук: а!
А то якийсь день сіла і давай читать про опціони на біржі і цілий день так. І поки читала, жук пропав, почалась гроза, а зранку – сніг лежить.
І тепер все заново, а треба ж було просто про опціони трошки лівим оком, а правим, правим треба було хоча б жука втримать.
Гепнулось дитя весни з дивану.
Все спочатку тепер, з першого рівня. Хоча проліски встигли ctrl+s.
Але кому вони нужні.