– Якщо ти зараз вип’єш третю, це буде вигодно Путіну, Коля. – каже чоловік в магазині. На ньому чорна куртка, чорні штани, чорні кросівки і сині носки з жовтими смугами. Біля прилавка – столик. В магазині пахне копченостями, алкоголем і пісочним печивом. Зверху на прилавку лежить пофасований у прозорі пакетики лежалий зефір. Рожевий, красивий, фігурний. Небесними хмаринками левітує над темно-червоними ковбасами, печальними оселедцями, сиром. Літає перед підведеними чорним олівцем очима продавщиці-барменші.

– Путіну вигідно, коли ти бухаєш. – Вони стоять за столиком. Позаду зефір, попереду вітрини. За вітринами рання осінь, пізній вечір.

– Я думаю, Вовчику, Путіну насрать чи я бухаю. – відказує Коля – хто я йому? Він шо, ночами про мене думає?
– Путін, Коля, це всьо равно, шо дьявол – віповідає Вовчик – от ти бухаєш, йому це вигодно, а як воздєржуєся – він аж пищить такий недовольний.
– Ти оце так кажеш як отой Владіслав – Коля наливає третю – Вовчику, ти помниш Владіслава? Отой, шо в цеху робив, а потім йобнувся?
– Шо ноги мив по суботах?
– Ага. А потім нарядився у біле і поліз в ставок.

Я купую три кілограми баклажанів. Вони чорні, блискучі, гладенькі. Сідаю в машину і тримаю їх на колінах – гладжу, на них зблискують зустрічні фари. Ми виїхали на трасу. З нас прямо зараз можна зробити реаліті шоу і назвати «Машина повна лузерів». Ми дивимось у вікна, я тримаю три кілограми баклажанів і думаю: скільки їх тут – сорок? сорок два, бо це відповідь на всі питання? Я ніколи не думала, що на три кілограми мені дадуть цілий мішок цих божественних створінь.

Так от, ми – лузери. Ми бачили півствіту, у нас діти живуть на різних континентах. Хтось з нас був в конвоях в Афганістані, хтось сім років писав те, що ніхто не прочитає, хтось кинув все і став дальнобійником з розширеними обов’язками. Ніхто не знає що далі. У когось мотоцикл їхав з Шотландії в Кейптаун на пароплаві, а тепер раптом виявилось, що йому треба плисти назад. Вплав на мотоциклі, через континети.

– Путіну вигідно, коли ми – лузери – кажу.
– Хіба Путіну не всеодно хто ми? – питає той, хто віз мотоцикл з Едінбурга в Кейптаун. Він ще не в курсі як тут у нас все влаштовано. Путіну вигідно, коли ми лузери і коли Коля бухає.

Червоний захід сонця. Це означає, що завтра ще буде літо.
Ми їдем через вечір, компанія лузерів з баклажанами, дітьми по всьому світу і невизначеним майбутнім.

Рано чи пізно нам стане всеодно. Ми перестанем почуватись лузерами, Коля перестане бухать, Вовчик питиме по дві, а, можливо, стане мити по суботам ноги воім’я спасителя, тоді передягнеться в біле в полізе в ставок чи заснує нову церкву, де диявол воплотиться в Путіна. Вовчик стане проповідувать по магазинам на районі, де зефір левітує над золотистими копченими оселедцями. Нова віра подолає алкголізм і лузерів від тридцяти до сорока, які не знають що робити далі.