Оповідання

У потяг я взяла із собою жабку.

Жабка була зелена, гладенька і ледь чутно квакала. Вона повільно кліпала жовтими очима у пітьмі моєї сумочки. (…)

Українські районні центри це – вестерн, це одна вулиця вздовж якої летить пил і папірці, вихоплені з рук перехожих. Це вулиця на яку відкриті всі двері магазинів. На фасадах леви, птахи, плитка, фотографії жінок в хутрі і мачо в джинсах. (…)

Одна з найдивніших ситуацій, у яких довелося бувать, це – батут у безлюдному лісі в Хорватії. (…)

Над Вроцлавом на висоті чотири з половиною кілометри по моєму реміню безпеки полізло сонечко. Жовто-гаряче з двома крапочками.
– ітц е баґ! – закричала жінка поруч. (…)

А буває так, що у вікнах навпроти – жінка.
Дуже красива і дуже гола. (…)

Хтось називає це коливаннями настрою, але ж буває, що сидиш – тераса, квіти, оці прекрасні кельнери як ченці всі у чорному. (…)

У ці перші осінні ранки, коли нарешті зранку колотишся під ковдрою, я люблю уявляти, що Фєнєчку пєрєвєлі во флігєльок, а Павєл Пєтровіч туди зайшов і не смущав її довго, а швидко пішов геть. Трошки туману, ледве відчувається прохолода. (…)

– якби не вона, я б не їхав. Нашо мені те море?
Йому трохи за сорок, картаті шорти і куртка, бо вечорами в цих вологих краях холодно. Він підвозить мене до мого дитинства, забравши зі станції, де серед ночі вийшла тільки я. (…)

У потязі жінка сидить біля вікна у домашніх капцях на носок. Жарко, але всім пощастило, бо відкривається вікно. Тріпотить штора. (…)

Адмірал Кузнєцов – великий, залізний, холодний, мокрий йде через Ла-Манш. Безпомічний, розгублений, опльований, Кузнєцов йде туманами, які бувають лише на півночі Франції вкінці січня. (…)

Після двох реплік про погоду, таксист стишує радіо, призакриває вікно і каже: (…)

– Якщо ти зараз вип’єш третю, це буде вигодно Путіну, Коля. – каже чоловік в магазині. (…)

Між нами колишніми і нами теперішними висить шторка з дельфінами. Ми колишні купалися разом. Ми теперішні балакаєм через шторку. (…)