Дитинство все-таки неймовірна штука. Ось ти показуєш мамі, як там нетфлікс підключається, робиш собі яєшню і каву без кофеїну, їздиш на велосипеді, пояснюєш іноземцям, як пройти у кафе, будуєш із леґо винищувач і складаєш рейтинг прочитаних книжок
І водночас вважаєш, що всіх курок, включно із тими, що у вигляді ніг і крил продаються у супермаркетах, случайно убив орел
– Втомилась, кажеш? – питає Лукаш – а сердиться на мене сили є??
– з чим у тебе йогурт?
– з ванильом – каже Лукаш.
Ой ми з Васильом, з Васильом
Їли йогурт з ванильом, ванильом
Лукаш завів із батьком на айпаді ферму.
Із хазяйства у нього там собака…
Щоб поповнювалась енергія він ходить селом і їсть квіти з клумб. Іноді із жалості білка йому дає жолудь.
– Їсти тут не головне – каже фермер – для енергії треба в основному спать…
Спить. Намагався купити насіння пшениці – посіяв – поки спав, всохло. Вічне безгрошів’я. Поки назбирав грошей на насіння помідорів, настала осінь й посохнуть же.
Виростив дерево коло хати – зрубав зразу на дрова.
Корчує якісь пеньки. Лазить по селу в лаптях, шукає на кому жениться..
Реалізує свою частину кцпських генів, коротше.
Якась лєдєняща душу симуляція.
– Полюбляєш солодощі? – питає у Лукаша стоматолог для підтримання бесіди.
– Позавчора з’їв марципан – каже Лукаш – вчора йогурт їв, а там теж є цукор. У вівсянку зранку цукор не клав. Але поклав трошки варення…
В общєм, висповідався і пішов у світ далі грішить.
– як почуваєшся? – питає Лукаш явно з натяком на млинці на вечерю – тобі краще?
– не знаю…
– ну, кашляєш точно краще
– мама, давай пройдеш тест отут у мене в книжці
– давай
– питання один: що ти робиш на вихідних?
– на вихі…
– давай напишу: їм?
– ее…ну пиши…
– питання два: чи часто ти виходиш гуляти із своїми друзями? – дивиться на мене з жалостю – а хочеш я напишу для тебе – іноді…?
Як казали у нас в школі – манала я такі тести
– мама, а це літак пасажирний?
– ні, сонечко, до різдвяних канікул – літаки в Україну пасажирські, а от ті, що везтимуть усіх із різдвядних канікул… оті вже пасажирні
– Ліандер обманює і каже, що у нього зріст три кілометра – скаржиться Лукаш на ніч.
– а ти що?
– а я сказав, що у мене – два
Коли Лукаш бере участь у шкільних битвах, кусає там когось за ноги чи доведе фрау Бекер до трясучки, то вдома хоч до рани прикладай.
– Хоч бери тебе і на якусь педагогічну виставку веди – кажу йому, коли він пропонує скласти посуд і сидить розсудливо читає по дві години.
А от якщо приходить і зразу вдома починається рознос і все не так, я обіймаю його міцно, він вищить, видираючись, а я кажу йому на вушко:
– моя маленька цюцюпочка гарно поводилась у школі, да?
Ну бо ж ресурс у всіх обмежений.
Тому не треба ображатись, якщо кондукторка, наприклад, злобна. Зате вона вдома нікого не ображає.
– як тобі нова вчителька? – питаю.
– на голові мало волосся і любить грати на укулеле
По-моєму, норм
Зранку, коли я ледь жива, Лукаш стоїть наді мною і змушує писати записку, що він не буде бігати на фізкультурі.
– давай диктуй – кажу.
– шановна пані Шмітц…
– угу
– Мій любий Лукаш…
– так і писати “мій любий”??
– а чого нє?
Дійсно. Чого нє?
Обнімашечки перед сном.
– мам, твоя щічка така як моє пузко
– даа?
– ну, трошечки менша
Лягла на міні-сієсту. Лукаш моститься поруч.
– Лукаше – кажу – давай так, якщо будеш спати, то лягай, а якщо корячитись – то геть
– от чорт – встає – я збирався корячитись
Коли Лукаш говорив іспано-українським суржиком, це було прекрасно.
– я рекохаю листочки – казав – мамі, моя керіда, любиш, коли я тебе бесандо?
Але коли настав німецький суржик…
– береш оце шпітц, і дрюкен його осюди.
Господи, дайте десь лінгвістичного притулку.
Постригла Лукашу чуба криво.
І жалко його стало.
За що ж я його так – совість стала мене мучити.
Що ж я за мама така, отак із своєю дитиною. Може це його бігом повести до перукаря на екстренну корекцію?
А тоді як згадала, як йому було три і я його із садка забирала, а він вищав, чого не тато за ним прийшов і не хотів йти, на всю вулицю ревів, а жили ми на горі і я під гору його двадцятикілограмового тягла, ледь не надірвалась, мокра вся прийшла
та й думаю – нічо-нічо, хай так ходить
– …і там подавали оленятину…
– нащо оленятину їсти? – питає Лукаш – оленятина народжує, годує молоком, а олень – це просто м’ясо. Краще оленя.
– чому Миколай тільки до дітей ходить?
– та й до мене якось ходив..
– і ти бачила справжнього Миколая?
– ну да
– і як він? реально святий??
Реально. Атвєчаю.
– Жень, я загадав слово. Одгадуй.
– це жіночий рід?
– еее..
– чоловічий?
– звідки я можу знать???!! – репетує – по-українськи нема артиклів!!!
Пояснила, як в українській можна знать рід. Дай відповідь на питання вона чи він, блаблабла.
– добре, зрозумів. це середній рід
Відгадувала-відгадувала, чуть не лопнула.
Слово виявилось “картина”.
– Лукаше! який же це середній рід??
– ну як? – Відповідає ж на питання “воно”!! Що воно таке? – Картина.
– мене в школі б’ють
– боже, да? – кидаюсь обіймать.
– угу..
– а чому?
– та просто
– хто?
– та гендрік, леон…
– удвох?
– та ні, по одному…
– хочеш, щоб я поговорила із вчителькою?
– ну, можна
– можна ще, щоб тато пізніше поговорив
– добре
(пауза)
– жень
– що?
– хотів тобі сказать…
– що, сонечко?
– я їх теж б’ю
Лукаш пише Миколаю список власних хороших і поганих справ.
Сидить зосереджено шепоче: б’юсь, обзиваюсь, кидаюсь…- Жень, у тебе є ще ідеї?
Та думаю і так норм
Лукаш був нечемний. Миколай приніс йому виховного листа, де йшлось переважно про владнання питання обзивань ближніх дупою усіма мовами. При цьому Миколай посилався на власного ж листа дворічної давності, що свідчить про його фіговаті успіхи.
І в назіданіє замість іграшок Лукаш отримав сорочку.
Був дуже довольний, зразу надів, побіг у ній в школу і кричав по дорозі, що це в сто раз краще, ніж іграшки.
Повний педагогічний провал.
– а Санта Клаус тоді – це хто?
– розумієш, Лукашику, Санта Клаус, Ніколаус, Папа Ноель – це якби все святий Миколай.
– усе – святий Миколай??? І навіть … я святий Миколай??
І навіть трохи я.
– Було би класно, якби у Чучі були діти… – каже Лукаш – ми б могли їх продать…
– Жень, давай у слова пограєм
– не хочу
– а за гроші?
Лукаш у школі усе бився з Ліандером. Вчителька провела з обома натхненну виховну бесіду. Вони помирилися і в той же день удвох набили Леона…
Якби я викладала політологію, то пояснювала б на цьому прикладі формування парламентської коаліції
Зранку Лукаш ліниво вдягається до сніданку і бурмоче: Назар казав, що дупу зробила людина, але це ж неправда, бо дупу створив бог!
Славімо його
– Лукаше, от нащо ти це робиш? – вигукую, зайшовши на кухню і побачивши, що Лукаш б‘є горіхи і шкарлупки розлітаються на всі сторони. – А хоча – додаю, змирившись – як хочеш.
– мам, ти права – каже Лукаш, раптом лишивши горіх у спокої. – ти права. Як хочу! – і наносить горіху контрольний удар.
Уміє визнать правоту матері
Лукаш однією ногою стоїть на підлозі, а іншу поставив на стіл. Він ворушить пальцями тієї ноги, що на столі. А ту, що на підлозі мені не видно. Однією рукою він пише, а іншою шкребе яскравий малюнок малини на скатерці. До малини пристало вишневе варення. Головою він думає скільки буде 67 мінус 25. Щоб думалось краще він весь час повторює мантру – «всі дураки».
– всі дураки – каже він. Рука пише, пальці ноги ворушаться, інша рука шкребе малину, а я вишиваю хрестиком.
– дураки – доноситься до мене.
Лукаш намагається мене вибісити всіма відомими йому способами.
Поки способи вичерпуються ногою на столі, шкряботінням скатерті і мантрою про дураків.
Але я в домікє.
Я вишиваю, а коли я вишиваю, то вибісити мене неможливо – ця суперсила хрестика з‘ясувалась ось на канікулах, коли я побачила у магазині жирну піксельну синицю і відчула непереборне бажання вишивати.
– оці нитки не повинні линять – сказала мені продавщиця і не усвідомлюючи сама цього факту, продала мені дао за триста вісім гривень. Шлях до просвітлення.
– ду-ра-ки – каже Лукаш. А я дуже переживаю.
Тривожусь.
Я пройшла один рядок до кінця в один стібок – зліва направо. А тепер страшно переживаю, чи вистачить мені нитки, щоб пройти його справа наліво.
І нехай всі дураки зачекають.
У Лукаша є щоденник, де на кожен день є питання. На 23 січня було “чи віриш ти у прибульців?”
– Ні – виводить Лукаш.
– а чому? – питаю.
– бо вони далеко
Нема ще ресторану “У далеких родичів”
Концепт такий. Заходите, а вас зустрічає кельнерка із бейджиком “тьотя Люба” і зразу кидається причитать: ой боже! а де ж я вас посаджу! ой боже! а чим же я вас угощатиму! І кричить в глибину залу – Толя, йди стіл поможи оддвинуть. Зі столу прибирає лушпиння, кастрюлі, зі стільців замотане щось у кожух. Мокрою ганчіркою витирає клейонку у троянди.
Далі виявляється, що у тьоті Люби є меню на тридцять сторінок.
Потім ніхто не слухає ваші замовлення.
Ну от ви кажете: мені чай зелений, будь ласка
А офіціантка вам: та шо ж той чай?
І насипає капусняк на поверхні якого самовдоволено плавають шматочки сала.
От тільки проблема з розрахунком завжди.
Валюта “поможіть достать вісім листків шиферу” вже не ходить, здається.
– Я за кожну ніч росту на два міліметри – гордо заявляє Лукаш – а ти вже не ростеш, бо Бог якось подивився і сказав: всьо, Женєчка вже достатньо здорова
Йдемо з Лукашем.
Нас обганяє бігун із шикарними кучерями у хвостику.
– диви – кажу Лукашу – яке волосся в чувака круте
– то ж мабуть жінка!
– та ні, чоловік
– ого, Женєчка, ти умієш відрізнять чоловіків по заду
Я у ванній.
Через стінку душу розмито бачу, як у двері просовується дуло пістолета і робить загрозливе “клац!”
– Лукаше, шо ти хочеш?
– стріляти хочу.
Отак дитина класіку не читала, а душею відчуває.
Лукаш їсть торт. Відколупує зверху крем, кладе в рот, жує, відколупує бісквіт, кладе в рот, жує.
Я сиджу навпроти і кажу:
– Якщо від десяти відняти два двадцять… – вказую своєю вилкою на чек.
– Женєчка, ти молодець, що стараєшся, але я не зрозумів, – кладе в рот ще бісквіту, зверху домазує кремом.
Хочеться купить цукерок фрау Боссе, яка якимось чином його таки вчить.
– Ну дивись… – тикаю вилкою на чек.
– Же-е-ень, такої цифри “двадвацять” нема, ти забула? Нічо страшного, – посміхається мені отєчєскі, – з’їж тортіка, – посуває до мене тарілку, перекидає чай мені на ноги.
Сиджу мокра. Цифри двадвадцять нема.
– ну та давай уже, я ж тебе пропускаю, альоо – кажу чуваку у червоній фабії, котрий намагається виїхати на трасу в потік
Лукаш ззаду обережно: Жееень
– га?
– ну ти ж знаєш, що він тебе не чує?
Перед сном я Лукашу зазвичай кажу, що дуже його люблю.
А то якось просто розцілувала з голови до п‘ят, а що дуже люблю не сказала.
Встала йти, а він:
– жень
– а
– ти мене дуже шо?
Підсмажили тости, порізали помідори, фету, посмажили яєшню, наварили кави, Лукаш сервірував стіл, я прибігла нарешті зі своєю кавою, сіла. Сидимо, мовчимо.
– Ее – кажу я, думаючи над темою для розмови.
– Ее – відповідає.
– Угуу… – мугикаю.
– Жень – озаряє Лукаша.
– га? – оживляюсь я.
– розкажи, шо там Порошенко.
– Жеень
– а
– мааам
– а
– йди до мене
– та не хочу, засинай
– Жеень
– а
– ну йди
– та спи
– йди полежи зі мною
– не хо
– ну прийди. можеш навіть всяку свою дурню побалакать
– ну як з татом було?
– засинав погано
– а чого? тато тебе не цілував??
– цілував, але не виціловував
– Мамочко, дивися, таке зоннечко, наче ми в зоммері!
– ага – кажу понуро – диви, он хто на доріжці сидить.
– шметтерлінґ – уміляється дитинка – який гарний!
Приходить. Очі на мокрому місці.
– Що? Що сталося?
Стоїть, плаче. Ображають? Не подобається більше школа? Пакувати валізи і шукати іншу?
– Що таке?
– Парасольку загубив.
– Таа! Вони ж зроблені, аби їх губити.
– Хіба, Жень, хіба?
– Забув, скільки їх коло океану завжди валялось? То вони загублені туди летять.
– Хіба?
А раніше вірив без хіба.
– Жень-жень-жень, у нас в школі є бандит.
Я їду на самокаті, а Лукаш біжить поруч.
– хто? – зупиняюсь.
– дитина-бандит
– бандит?
– з третього ґлазу
– і чому він бандит?
– коли було різдво, він заходив у магазин і отак двома пальцями душив шоколадних святих ніколаусів і зайців
– Жень, вилки й ложки треба сортувати, коли розкладаєш з посудомийки
– так я сортую, Лукаше.
– не сортуєш – дивиться на мене з учительським терпінням – але ти стараєшся.
Дивимось з Лукашем ютубчик. Там щось чувак по-англійськи триндить. Каже “it is made of foam…”
Я на автоматі: do you know what “foam” is?
Лукаш: знаю!! говори українською!!
Я: ок
Лукаш: то він отак nimmt оцю піну із Flasсhe, а потім робить вигляд, наче це Eis??
типовий борець за чистоту мови
Взяла Лукашу в бібліотеці мультики про Дональда Дака іспанською. Думаю, ну ладно, буду дивиться з ним, щоб дитині було з ким розділити враження. Налаштувалась. Поставили диск, я взяла плєдік, вмостилась дивитись і Лукаш каже:
– ну, ти подивись, а я піду до себе почитаю
Лукаш приніс додому записку від учительки, де чемно і красивими фразами написано “батьків у школу!!”
– Лууукаше, – кажу, – ну блін, шо там таке…
– ой, та нічого страшного, Жень
– та я так не хочу йти…
– Женєчка, ну глянь, он же ж написано, що можна прийти аж четвертого квітня
– і що?
– настроїшся, підготуєшся
І хароший такий. Тулиться. Щасливий.
Точно когось набив
– поїхали на машині, – кажу.
– поїхали на велику, – каже Лукаш.
– давай на машині.
– на велику буде краще для природи
– та природа і так гарна
– і для твоїх ніг
Поїхали на велику.
Шельма.
Лукаш так рідко щось просить у магазинах, що наші діалоги виглядають так:
– дивись, Жень, – показує на пачку зефірок для какао.
– хочеш? хочеш таких зефірок?
– та ні, я просто показав
– та якщо хочеш давай візьмем, це ж можна іноді
– та ні, пішли звідси
– Лукаше, ну це можна іноді!
– ну візьми
– оці?
– та ні, давай оті. рожеві.
Купили. Несе від каси, потім суне мені в руки: на, хай люди думають, що ти це собі купила
– Лукашику, так люблю з тобою їздити, коли ти не пищиш і не лютуєш
– харашо-харашо, концентруйся на дорозі, а не своїх почуттях
Вітер надворі.
На почуттях не концентруюсь.
– на релігії – каже Лукаш – говорили про смерть.
– ого – кажу – і що ти зрозумів?
– зрозумів, що у людини є вибір.
– який?
– що її або закопають під землю, або спалять
Йдемо по першій весняній траві.
Незвично ногам після цих семи місяців зими.
Шукаємо місце для пікніка, щоб з‘їсти ананас.
– пішли під бузиною сядем, – кажу.
– та дивись отам – (показує метрів за двісті) – хтось велик поставив.
Ок, пішли далі.
– може тут під кленом? – питає.
– та, Лукаше, он якісь два чувака йдуть.
Пішли далі.
– може отут коло річки? – кажу.
– так тут доріжка і хтось може пройти.
Побрели тоді через все поле аж до груші в цвіту.
Йдемо-йдемо, Лукаш бреде позаду і раптом пита:
– Жееень?
– м
– а ти любиш командну роботу?
Абажаю.
Сниться, наче у будинку якомусь коло моря заходжу в душ – наче портал у дев‘яності – плиточка така, шторка з дельфінчиками. Вмикаю воду, а у вентиляційне віконечко просовується рука, стиснута в кулак, кулак розкривається, а на долоні – дві рафаелки…
Усі б кошмари так закінчувались
одили з Лукашем в кіно, спробували конвенційних розваг. Ну там усе стрибало, крісла смикались…
Лукаш сидів як вкопаний і мужньо ждав кінця.
– Жеень, вже можна йти, – прошепотів, як тільки з’явилось на екрані “the end”
Ну ми й пішли.
Я спала дві години потім
А Лукаш заліз під ковдру й три години читав
– Піду – тепер каже – посплю…
Такі з нас кіномани.
Хай, думаю, може в школу завтра не йде
– Лукаше, пішли в магазин
– Та я не хочу, я ж лежу.
– Поможеш мені зайців шоколадних на паску вибрать.
– Женєчка, я абсолютно не розбираюсь в зайцях.
Он яка відповідальна позиція.
А то кругом одні експерти з усіх питань
– а ти чого майку наділа, а штани нє?
– лукаше, це плаття. При чому за коліна.
– ааа, понятно – дивиться уважно – а інші люди тоже знають, що це плаття?
Якось в Лукаша на велику розкрутилося кермо. І ми змушені були йти пішки. Лукаш, звісно, поганив мені настрій – ревів, вищав, пищав, відгавкувася і все таке. І оце я йду, веду свій велик, б’юсь ногами об чортові педалі, Лукашевий велик падає, рулить кудись не туди. Лукаш вищить.
Жарко. Але вітер. Волосся лізе в очі і в рот. Відпльовуюсь, тащу ці велики… Лукаш бреде і гарчить.
Ось нарешті міст – а після моста вже гараж обєтованний.
Йдемо ми по цьому мосту. Настрій ні к бісу.
Ззаду їде веселенький чувак і каже: на цьому мосту можна їхати!
Я: ага, пасіба
Поїхав.
Потім ще один: не бійтесь! тут дозволено їхати!
– дада, дякую за заботу
Бабка ще обганяє така вся душиста з завівкою: на цьому мосту не заборонено їхати!
– пасібки
Цілий гурт обганяє – тут можна їхати!! ахахаха!
І так блін жодне не проїхало, щоб не просвітить.
Захотілось навіть додому, де знайома на роботу йшла всю дорогу, а за нею з штанів тягнулась по асфальту колготина на два метри.
І нікому діла не було.
Лукаш втоптав за вечерею тарілку картоплі, обсмоктує куряче стегно.
– як апетит? – питаю.
– та шось не дуже…
Сьогодні з‘їв борщ, рибу і взявся за налисники. Один, другий, третій…
– бачу, апетит сьогодні нічого? – питаю на четвертому налиснику.
– та все поганіший і поганіший…
З кожним налисником гірший
Їхали з Лукашем з базару, говорили про мотокосу, Лукаш потім розказував про Венеру, розказував про артиклі в різних мовах, говорили про раннє виробництво кока-коли і про те, які є методи будівництва будинків…
Проїжджаємо село, на старому дереві гніздяться лелеки.
– Жень, – каже, – а мене ви зробили, а не лелека приніс, бо я важкий?
Оце самий класний вік, коли ти вже непогано розбираєшся у світі, але при цьому абсолютно нормально сприймаєш сумісність альтернативних версій..
Я: діти, треба винести котячий туалет. Дозволяю це зробити Лукашу
Назар: а я??? А я??? (Ридає)
Я: сонечко, кіт ще накакає, не хвилюйся
Лукаш: (гордо) я зараз несу, хахаха!
Назар: я хочу!!! Я!!! (Ридає)
Лукаш: нє! Моя черга!!
Я: так, Лукаш виносить одну какашку на совочку, а Назар другу
(Йдуть ділить какашки)
Отак і відбувається процес взаємодії з дітьми. Шантаж, підкуп і маніпуляції.
– Лукаше, перестань терти об мене курткою, ти струмом мене б’єш!
– ти сама мене б’єш!
– бо ти треш!
(пауза. заглядає мені в очі) – Жень, я – не треш…
– всі робили подарунки мамам до дня матері, а я фрау Босі сказав: та нашо? я мамі камінь на вулиці найду, вона любить
Привела Лукаша на теквондо.
Сиджу із іншими порядними батьками на калідорі. Годинник тік-так, тік-так.
Всі сидять, переглядаються. Шуршур, – хтось цукеркою зашелестів.
Я так ноги поставила, сяк поставила. Дивлюсь – якийсь черевик брудний, я ногу підвернула, щоб не видно.
Тік-так, тік-так.
Кхе-кхе, – закашляв один батько теквондиста. Всі зирк на нього.
Якось мені тоскно на душі. Тіліфона нема і всі якось дивляться на мене.
Обдивилась себе, черевик заховала надійніше. Волосся пригладила непомітно. Губи витерла.
Кхе! – знов той чувак. Зирк на нього всі, а потім наче знову на мене. І ще бісова лавка така незручна – то так сяду, то так і ніяк незручно.
А тоді глядь! Всі сидять на лавках, а я – на тумбі для журналів.
– мама, ти казала, щоб я не робив нові кросівки зразу такими брудними, то я їх чистив сьогодні після кожної перерви пеналом і лінійкою
Мала такий гріх, слухала аудіокнижку російською. Лукаш сидів обідав, слухав, а тоді питає:
– якось я не розумію
– ну так це інша мова. а що тобі неясно?
– от наприклад, шо таке піздєліца?
Ну це така бєздєліца, яка веде до фатальних наслідків – подумала я, а вголос сказала, що воно тобі ненужне, синку
– Жень, а ким ти хотіла б буть?
– професійно?
– тааа нє. Якби ти була тварина
Стоїть у дверях з рюкзаком.
Беру за плечі і кажу: повторюй за мною «я нікого не битиму в школі»
Стоїть, дивиться щиро в очі і каже: «я нікого не битиму в школі». Розвертається і, закриваючи за собою двері, додає: якщо получиться.
– Лукаше, бив когось сьогодні чи пощадив?
– ой та я якось забув
– тобто?
– та не пам‘ятаю
– кажи, як є
– ну можна вважать, що не бив
Збираємось покататись на великах. Стою біля дзеркала.
– Лукаше, ну шо? Так нормально?
– ззаду дуже гарно, а спереду не так гарно
– блін. Передягатись?
– та нє, просто їдь весь час попереду
Коротко про сучасні модні тренди.
Лукаш в крутому фешн-магазині: Женєчка, іди, іди сюди!! Диви, скільки тут можна всього купить нашій бабушці на дев‘яносто!!!
– так, Лукаше, я вже задовбалась тут хлюпатись, хочу проплисти у нормальному басейні. Ти стоїш тут, слідкуєш за мною, у воду не лізеш, якщо щось страшно важливе, клич.
– добре!
Відштовхнулась, вирулила на вільну доріжку, кілька сплесків
З берега лунає: Женя! Женя!!!!
Розвертаюсь, припливаю на стартову точку: що?
– у фрау Босси бойфренд два метри!!
– нууу
– а басейн два двадцять!!
– нууу
– ну якби фрау Боссин бойфренд був два двадцять він міг би тут стояти
Дякую за інфо.
Дитину треба виховувати в строгості.
Натякнула дитина, що хоче вареників з вишнями, як колись у бабусі, то не треба зразу утютю і оце все.
Перепитайте суворо:
– сонечко, ти дійсно хочеш вареників з вишнями?
І вже тоді, коли сонечко гляне печально в очі і кивне, тоді вже час бігом лізти на вишню, дерти там ягоди, вибирати кісточки, місити тісто і варити йому вареників з вишнями.
Без строгості дитина розпуститься і сяде вам на шию.
– Женєчка, а пам’ятаєш як ми на паску фастили на шоколад?
– постили?
– так, не їли шоколад до паски.
– пам’ятаю.
– а фрау Боссе сказала, що ще можна постити на Різдво.
– можна.
– будем постити? – питає мрійливо.
– знову на шоколад?
– ні, до Різдва будемо їсти тільки варення… І кавуни…
– Жень, тато мене ж в ліжко несе…
– ага
– а ти точно не можеш?
– не можу
– і отак на спині якось?
– та не можу
– і якщо я отак тебе обхоплю ногами, щоб тобі легше?
– та не можу, Лукаше, ти вже майже як я
– то давай тоді я отак тебе обійму за талію і ти так іди разом зі мною, а я закрию очі і буду думати, що ти мене несеш
На днях відвідала нас новоспечена родичка. Я попрасувала сорочку і всяко хотіла показати, що у нас пристойна сім‘я. Лукашу наділа сорочку, ретельно помила шию, веліла йому не перебивати дорослих, бути хорошим хлопчиком і балакати про природу.
Я підготувала пікнік, балакала про коней, море і подорожі.
Ми пішли на площу, взяли капучіно з льодом і Лукаш чемно каже:
– let me tell you a story, please.
– yes, of course! – мило посміхнулась родичка.
– once we’ve caught eight mice only while having breakfast!
І це правда.
Якось справді у селі ще турку кави не допили, як піймали на кухні вісім мишей у мишоловку.
Я поспішила уточнити, що миші ловились по черзі. Що не усі вісім разом.
І що то було восени, а восени миші шукають дім.
Але ось ми, снідаємо всією сім‘єю і ловимо мишей. Вісім штук. Велкам ту юкрейніан ріеліті, діар!
– Калинівка – класне місто! – каже Лукаш із подивом визираючи з машини після тижня в сільських кущах.
– чому так думаєш? – питаю.
– диви, яке тут шикарне кладовище.
Діти за день дістають до нервової трясучки.
Але ввечері, коли вже стемніло і на траву опустився дощ і мряка, чутно: сюди! Бігом сюди!! Там таке!!
Виходиш за поріг і Назар: диви, слимаки цілуються.
І справді на дверях прилипли і цілуються слимаки.
Стоять схилилися над ними. Милуються.
Хто б ще тебе покликав подивитись, як цілуються слимаки.
Лукаш підсумував смисл психотерапії.
– ну як? – питаю, – поговорили про школу?
– ага, цікаво було йому розказувати.
– а він тобі щось порадив?
– тааа, – каже, – його слухати то вже не так цікаво.
– хлопці, поможіть Мартину вилизати пузо. Дивіться, яка там шерсть довга у нього, а язик малий.
Стоять, задумались.
– та не хочу, – каже Назар.
– а якщо блоха? – цікавиться передбачливий Лукаш.
– та вигризеш, радібога. Значить тягати його хочете, а помогти ні?
Мотають головами. Пузаті обоє, помиті.
Пішла в душ, прихожу.
Назар: я трошки поміг!
Лукаш: я тільки раз лизнув!
Цікаво, чи будуть вони це пам‘ятати.
І чи будуть мстить.
Розглядаю вітрину спідньої білизни.
– Жень, – втручається у моє споглядання Лукаш, – ну, знаєш, деяке із цього якби не ціле, а просвічується
– і що?
– та нічого, просто хотів, щоб ти знала
Ну да, щоб не надурили, продали ціленьке
– як день у таборі? – питаю.
– та так собі. Загубив нові окуляри й годинник, – каже Лукаш.
– ну, не переживай.
– та я не сильно переживаю. Я ж дещо й знайшов
– що?
– дві камінюки й один цент.
Лукаш дивиться у вікно – засмаглий, волосся просолене. За вікном несеться море, гори, піски і мандарини.
– давай на наступні канікули не будемо їхати в Іспанію, будь ласка, – каже.
– чому?
– та тут гриби не ростуть…