Сидимо якось з Лукашем в ресторані.
Він в бірюзовій сорочці, синіх вельветових брюках, з зачесаним чубом. Сидить чемно (в кої-то вєкі), намагається ножем різати свої млинці на яких фігурно намальований геометричний узор.
Я причесана (в кої-то вєкі), в довгій сукні у квітах, ігріво поблискую туфлями, напарфумилась шанель, кліпаю, п’ю каву по-віденські. Грає тиха музика (фортепіано). Білі скатерки, мереживні серветки. За сусіднім столиком побачення, хлопець несміливо бере дівчину за руку, позаду – ділова зустріч, воркочуть бізнесмени.
Лукаш: Мама…
Я (посміхаюсь, відкидаю пасмо волосся за вухо) – Що, сонце?
Лукаш (голосно і внятно): А ПАМ’ЯТАЄШ ЯК У МЕНЕ БУЛИ ВОШІ???


– Може голову мені помиєм, да, Жень?
– А чого?
– Та може пора вже…
– Ні, вчора мили.
– Та мабуть знову пора…
– Чого?
– Та я по голові бананом вазякав…

 

– Жень, як космос зробився?
– Е-е..
– Шо, дуже важко розказать? Ну, полежи, бідненька. Подумай.


– Що це за дурниці кажуть, що сонце може пропасти? – каже Лукаш в планетарії.
– Та поки воно пропаде ми всі помрем. – заспокоїла турботлива мамочка.

Сьогодні Лукаш дивиться у вікно і каже: Пішли, Женєчка, погуляєм. Поки сонце не пропало. І поки ми ще живі.


– в Хорватії мені сподобалось – каже Лукаш – дуже хороша країна.
– А що саме тобі сподобалось? Море?
– Там шо, МОРЕ БУЛО?!


– ооо! Женя приїхала!!! – вибігає, бере моє обличчя в долоні і шепоче – Ну, сідай. Розкажи казку про кажана.


– хочу, щоб святий Миколай приніс мені санку.
– санки?
– та ні. санку.
– ок, напишем, щоб приніс тобі санки.
– Женя, я не знаю скільки раз тобі повторить, що мені не треба дві санки.


– Перед тим як я засну – каже Лукаш – Скажи, як зробились картон і курки?
Ну ці. Кури. І картон.
Як це все зробилось?
Підкажіть мені хтось. І погладьте мені пузко. Тільки спочатку підкажіть, як зробились курки. І картон. Розкажіть.
Бо я ж не знаю нічого.


– Ну що, Лукаше, розказав тобі папа як зробились курки?
– Ага.
– Ну і як? З яєчка?
– З динозаврів.


Лукаш придумав обєзоруживающу штуку.
Отак кажеш йому:
– Хто? Хто це все порозкидав?
– Та я просто…
– Хто облив собаку?
Піднімає футболку і серйозно так:
– Погладь мені пузко.


Теперішня погода одним реченням. Лукаш: в моєму спальнику можна спати і зимою, і літом і оцим оце шо тепер…


Лукаш після комерційно-передріздвяного Львову.
– Женя, а чого нічого не продають … бесплатного?


– А чи буває коза мужчина? А бувають вагітні кури?

Лукаш в пошуках гендерних ідентичностей.


Вчу читать Лукаша.
– Ну давай прочитаєм як звать цього хлопчика.
– Сі… мон…
– То як його звуть?
– РАМОН!!!

– Давай почитаємо що це за місто.
– Ма..д..рі..д…
Дивлюсь на нього з підкресленим дружелюбієм.. ну?
– Барселона?


За столом.
Діти: аааа, аааа, аааа стриб скок аааа скок стриб аааа.
Доведений до відчаю батько: біжіть бігом на кухню там такса цуценят зараз народить

Діти: урааааа

Зникають.

І так щодві хвилини.
А ви там як, нєбось, сидите тримаєте вишукано келих вина з томним поглядом?

PS такса не вагітна єслішо


– Женя, а ти будеш женицця коли виростеш? – питає Лукаш.
– Та я вже женилась.
– З ким???!!
– З татом твоїм.
– А ще з кимсь будеш женицця? Ну якщо дітей ще захочеш.
– А чого ти питаєш?
– Я просто не хочу нам більше дітей, то і питаю чи женицця будеш як виростеш. Шоб знать.

І тут я відкрила дитині голу правду жизні: щоб мати дітей необов’язково кожен раз заново (і взагалі) женицця.

Тепер буде ждать подвоха і дітей в любу секунду.
Без фати і маршу.


– ayyy, salsa tonta de piratas – сипле лукаш піратськими прокляттями.
– це що? – каже сусідський хлопчик.
– українською це буде “ойойой”.


З Лукашевої кімнати доноситься: я дуже хочу з кимсь обніматись… заєчка моя, сонечко моє хороше, Женєчка, йди сюди, хоч на трошки пообнімайся…

І от до мене дійшло, що немовлята, коли пронзітєльно кричать зі спальні ВЕЕЕ-ВЕЕЕ-ВЕЕЕ – вони ж мають на увазі точно те ж саме.


Читаю Лукашу проповідь про ввічливе приймання подарунків.
– Треба подякувати, обійняти.
– угу
– от як Таня тобі браслет подарувала треба було погодитись поміряти…
– угу
– а вже потім сказати мені – мама, мені не подобається, носити, мабуть, не хочу
– ТАК Я ЇЙ ТАК І СКАЗАВ!!


– я нікуди не піду сам – каже Лукаш – бо мене може хтось забрать.
– чого?
– ну бо я класний. І дуже гарний. Я дуже гарна і класна дитинка. Хтось може захотіть собі таку дитинку. Я красивіший за всіх.
– точно?
– пф. Я ж в дзеркало дивлюсь!
– а я гарна?
– дуже
– то і мене може хтось забрать? Давай нікуди не виходити вдвох, бо ми дуже красіві
– ти сильна дівчинка, Женя. Дай сюди руку і гладь мені пузко. І скажи з яких матеріалів роблять прикраси на шкаф і скажи чи миші живуть зимою дома.


Назар готовий завжди переступити через страх. Двіж, пригоди, оце все. Лукаш – ніколи. Тільки раціо. Тільки обережність.

В ліфті.

Лукаш (озадачено): якщо на верхньому поверсі натиснути “нагору” ліфт полетить у космос.
Назар (радісно): УРАА! Хочу в космос!!
Лукаш (насторожено): там нема повітря, дурачок.


І от коли Лукаш за день усіх задовбав, його нарешті запхали в ванну, висушили його самого і всіх його озброєних черепах, жаб і роботів, перевдягли і загнали у ліжко і навіть здалось, що дихання його наче вирівнюється, він ще півгодини випитує ЧИ ЧЕШЕЦЦЯ СЛОНАМ КОЛИ ЇХ КУСАЮТЬ КОМАРІ.

І чи кусають комарі мух.

Ну і чи мухам чешецця. Мухам чешецця??


– А у папи буде як це.. – каже Лукаш – ну оце для нової роботи… як це, забув…спіздесіда?


Сьогодні здолала наступну сходинку материнства. Випхали з Марічкою дітей на вулицю – ну хто знає, той знає. Оці збори де моє шо, стусани між ними в процесі. Нарешті катаються з гори. Періодично приходять скігліті з якогось приводу.

Так от приходять в черговий раз. Шось там на мігах показують у вікно типу “а він мене, а я його”. Я через скло виглядаю і показую – не можу двері відкрить, замок заїв, вибачайте, чуваки! Артистично трясу ручкою.

Постояли, поштовхались, взяли санки і звалили назад на гору.
Ахаха!


Читала з Лукашем про чорні діри, не знала відповідей на всі питання.
– Не переживай – каже – це нічо страшного. Приїде Сашко, він все розкаже. Це нічо такого. Просто він дуже розумний… А ти дуже хароша, красіва… *гладить* і грудь у тебе є…


Бабушка устроїла Лукашу тролінг-допит.
– а з ким ти більше любиш гуляти?
– з папойом
– а з ким ти більше любиш гратись?
– з папойом
– а з ким ти більше любиш малювати?
– з папойом
– ну а кого ти більше любиш?
– маму, канєшно!!


– а тепер – кажу – намалюй пірату брови
Лукаш старанно виводить вуса.
– так а де брови? – питаю.
– ти шо, не знаєш? У деяких людей бровас ростуть і над очима, і над ротом…

Бровас це нові вуса.


– Лукаше, у мене дуже стирчить волосся?
– чого б це воно стирчало, Женєчка? на землі ж гравітація.


Прокинулась, стала біля дзеркала.
Лукаш (ще лежить в ліжку): ти дуже часто це робиш. Я хочу, щоб ти дивилась у дзеркало раз на рік. Як в Єгипті дощ іде…


Шукаємо ввечері з Лукашем вдвох моє дзеркальце, яке я ось-ось тримала і пропало.

– Розумієш, Женєчка – назідатєльно каже Лукаш, заглядаючи під диван – треба думать не про життя, не про битви в твоїй голові, а просто думать куди ти кладеш свої речі…


Лукаш перед сном шепоче натхненно у темряві: завтра буде новий день…
– так, сонце, новий чудовий день…
– пострижеш мені нігті…

Завжди треба вміти знаходити причини з натхненням чекати нового дня.


– Женя, Чуча дуже гарна
– А я?
– І ти теж гарна
– а чого Чуча гарна?
– у неї сіськи як кнопки

Прийшлось срочно закінчити розмову.


– мені не подобається твоє apellido женя-кузніцова… – каже Лукаш.
– а яке треба прізвище? таке як в тебе?
– та нє, це наше з папойом, а ти собі якесь друге вибери. ти ж дєвочка.


Лукашу міньйон зранку приніс родзинок.
– який класний міньйон! – каже Лукаш – такий молодець!
– да! – кажу.
– я тепер замовив йому ікри, риби, кокос і морозива.


Лукаш говорив з татом і товкся на спинці дивану. Айпад завалився під диван. ГЕП.
– Шо там сталось, Лукаше? – умільно каже мужній голос з-під дивану.
Лукаш сидить на спинці, винувато дивиться на мене: – Нічого.
– Так що там, Лукашику, як справи? – чутно з-під дивану.
– Все нормально. Перезвони мені потом.
– А що таке? – піддивання не здається.
– Пока – каже Лукаш. Знедолено дивиться за диван, зітхає – Ти клади трубку.


Кажуть, дуже корисна взаємодія дітей і собак. Діти вчаться емпатії. Кажуть, стають добрішими, розвивають інтелект. І ви знаєте, правда. Помітний ефект.

Наприклад, Лукаш носить іграшки в зубах.


– Жень, як садять кавуни?
– Беруть здоровий кавун, викопують яму посередині ділянки, закопують кавун, він з часом вибухає, кісточки розлітаються і проростають кавуни…
– vale, mami – каже Лукаш – пойняв.


– у квочки сімнадцять своїх курчат і десять прийомних
– а ті що прийомні теж смокчуть квочкине молоко?

В мірє животних від Лукаша.


– Женєчка, а може сьогодні спатимеш зі мною? – каже Лукаш, стоячи переді мною в смугастих штанах і з голим пузом – полежимо разом… пообнімаємось…пограємо в симулятор кози…

Вмовив, хитрун.


Лукаша весь день нудить. Читаю йому про сольдадіто де пломо, трагічну історію кохання між балериною і одноногим солдатом…
Читаю натхненно, інтонуючи трагічні моменти..
– ла байларіна ера блаблабла – наростає напруження перед кульмінацією..зараз солдат згорить від жару власного серця.
– Женєчка, почекай секунду – каже схвильовано.
– Що, сонечко?
– А мухи вмирають з голоду?


Лежу у ванній. Лукаш сидить поруч на підлозі (треба ж тільки зі мною, бо як надворі темно, то атака бабайки мінімізується тільки біля мами). Уєдінєніє, коли є діти, воно таке.
– хочу буть продавцем – каже Лукаш.
– чудова робота – кажу з закритими очима – щоб бути продавцем, треба гарно говорити з людьми і рахувати.
– тобто гарно говорити? – питає Лукаш – не соромитись?
– угу
– з усіма?
– угу
– посміхатись?
– ага
– і не злитись?
– да
– і не кидатись табуретками?
– угу
– важка робота.


Сьогодні сама хвора, закручена, навкруги всі хворі і я о четвертій усвідомила, що Лукаша цілий день ніхто не годував.
– боже – кажу – Лукаше, ти що, нічого не їв?
– та молоко собі наливав – відповідає – пряник знайшов…

Це так десь через кілька днів як Лукаш народився ми пішли гуляти. Гуляли, валялись на сонці, їли, знову гуляли, знову їли…
А потім Лукаш почав плакати.
Ну ми його дістали, давай сюсюкать. Плаче.
Ми його на рученьки.
Плаче.

– Що ж таке? – стоїмо обоє, не знаєм що робить.
І тут я відчула, що у мене по животу вже біжить молоко.


Лукаш за іспанською традицією каже всім на “ти”.
– Лукаше, – кажу – як приїде дядько Сергій, ти йому, будь ласка, “ви” кажи…
– спочатку, Женя, треба казать добрий день


Буває так, що хворієш. Що бісить кожен звук – як Чуча лапами по підлозі, як хтось ложечкою об чашечку цокає, але з тобою ще дітьо.
І воно щохвилини шось від тебе хоче.
Ну, не щохвилини, окей.
Щодесять секунд.
Хто куркин папа, як корова спить, як по-українські арко іріс, де росте кава, хто на кому женився, де береться ікра, як родяться діти, чи високі на місяці гори, чи можуть кліщі хропіти, чи у всіх собак по шість сісьок, чи мікробам холодно, чи у риб є вуха. Крім цього дітьо ще співає, свистить, пищить і кидає через тебе іграшки, за якими стрибає собака.
І тобі себе раптом жаалко так. Бідненька я – думаєш. Хто ж знав, хто ж знав. І ти думаєш, що гірше вже нічого не може буть. Але може.
Тобі раптом приносять піввідра живих карасів.
І тобі абсолютно нікуди дітись – ти їх чистиш. Ріжеш їм голови, по лікоть в крові, тобі їх жаалко, вони б’ють хвостами, голова у тебе рівномірно тидих, тидих, а під руками у тебе воно. Дітьо твоє – а риби чують, а голосові зв’язки у них є, а як вони кохаються, а як вони народжуються, а яка ікра, а це у них шерсть, це ти їм шерсть скубеш, а у собак теж луска?
Лишаєш карасів, виходиш надвір, ховаєшся в сутінках, відкриваєш телефон і дивишся на авіаквиточки. І на підтвердження його місця в садочку. Ще думаєш, що як добре, що людина розмножується парно. І що ще хтось ділить з тобою це прекрасне створіння.
Ну і я сподіваюсь, таки відкриють колись rehab для батьків. Якесь місце, де у тебе ніхто не спитає чи луска це рибина шерсть.


– Женя, скажи якось дядьку Сергію, котрий до нас збирається їхати, що тут є дитина… і їй треба подарунок…
Пауза, далі роздратовано: і не забудь йому повідомить, що БРАСЛЕТ У МЕНЕ ВЖЕ Є


 

Карабкаюсь безбар’єрним середовищем на вокзалі – валіза, рюкзак і ще один рюкзак, котрий видає страшні звуки, бо весь його об’єм займає велика жовта коробка лего. За мене весь час хапається Лукаш, тьма людей. Я прошу Лукаша мене принаймні не тягти вниз, а просто триматись. Важкі двері при виході з платформи гепають занадто неуважних та занадто завантажених. Лукаш затримується біля дверей, зупиняється, я обертаюсь, вільних рук, щоб його схопити, нема. Він серед натовпу дивиться на мене десь внизу і кричить: ЖЕНЬЧИК!! А ХРУЩІ ЛЕТЯТЬ В АФРИКУ?!!


Снідаємо з Лукашем. Говоримо про харчові звички. Особливо Лукаша цікавлять падальщики. Чи лишають вони кістки, наприклад.
– Слухай – кажу я, відсьорбуючи каву, – давай про падальщиків хоча б після сніданку…
– добре, ще одне питання, Женьчик – каже Лукаш – як народжуються черв’яки?


– а шо, – каже Лукаш – діти виростають з батьками, а потім роз’їжджаються?
– ага – відповідаю.
– то я з кимось із вас поїду, vale?


Лукаш про манікюр: чогось вона не стриже нігті… може часу нема, занята дуже…


Два дні не спала і переживала за Лукашеву школу. Як він піде? Що там буде? Що ж буде??
Напідписувала бумажок, що я згодна на все. На нещасні випадки, фотозйомку і вигнання з садка за поведінку. Відчувала гостре бажання позвонити іспанській вчительці і плакати в трубку.
Але потім мене повели у двір.
Двір-садок величезний. Виховательки тусять на шезлонгах.
Поруч з ними лазять брудні діти.
– Це Емма – каже вихователька – Еммо, скажи тьоті прівєт.
Емма натягує на голову сарафан. Погляду відкривається пузо в піску.
Даніель їде на тракторі.
Кілька дітей валяються на підлозі.
Трошки попустило.
– Ну як тобі? – питаю в Лукаша.
– Скільки раз тут годують?


Я в душі, а Лукаш сидить під кабінкою і підтримує неформальну бесіду. Вода шумить, тому доводиться її перекрикувати.
– Харашо, що у такси Чученьки є чоловік!!
– а? – кричу з душу – який чоловік?
– Кубік!
– аа… ну да.
– харашо, що вона встигла поженицця.
– угу.
– от якби Чучін папа знав, що вона жениця, то приїхав би на весілля… або не приїхав би.
– а чого?
– може він не був би радий, бо Кубік старий. А Чуча молода.

*

– ну як ви тут були без мене, Лукашику?
– папа гарно поводився. Витирав весь час все, що я блював


– страшно! Блискавка!
– Лукаше, припини, поруч церква.
Ого – думаю, – нарешті від батька набожне виховання.
– Церква висока. Якщо довбане, то в церкву.


Кожного разу, коли я з валізами і серед натовпу намагаюсь Лукаша упхати в потяг, він чомусь вирішує зі мною вести бесіди про довбаних жуків.
– вони de vacacciones? – кричить коли ми спускаємось отією клоакою із чугунними дверима вкінці, яка як чистилище веде на перон.
– так – шиплю – люди їдуть у відпустку.
– не люди! Жуки!!
– які жуки?!! – тримаючи валізу, я проклинаю кожен марципан і кожного міньйона, подорож яких я не прєдотвратіла раніше.
– жуки яких ми бачили в києві, вони приїхали з села на vacacciones???

Да. Жуки он векейшн.


Лукаш вмазав Назару по носі палкою (благо, м’якою).
– я хотів забрать у нього іграшку – каже. Стоїть в кущах насуплений.
– Лукаше, треба попросити. Поторгуватись. Запропонувати йому щось інше.
– Я ЦЕ ВСЕ ПРОБУВАВ.


Сплила тема кусання в садку. Лукаш у свій захист: я кусав тільки тих дітей, які вже вміють ходить і говорить…


я не палкою бив назара! А колесом від тачки!
– та я ж бачила, що ти палкою махав!
– бабушка, я краще знаю. хто бив Назара? Я чи ти?!!


– Господи, Лукаше, не вищи так – каже бабушка.
– папі розказував, що у звуку є швидкість. От я зараз крикну, а ти будеш спать і тоді до тебе дойде!
– не треба – каже бабушка. Вона ліпить вареники. Вечір.
– а знаєш – питає Лукаш – знаєш, як я зрозумів, що ти не стара?
– як? – питає бабушка. Скоро місяць як їй вісімдесят сім.
– у тебе ще нема бороди.


– Женя, а чого Чуча поженилась з Кубіком? – питає Лукаш.
– Ну а шо? Кубік класний парєнь – кажу.
– Ну не знаю. Він надворі живе.


Прийшов знайомий. Я в душі. Чую – говорить з бабушкою.
– а Женя є? – питає.
Лукаш заглядає до мене в душ і кричить: Є!! Гола ще!! Одягається!!


 

Їдемо якось з Лукашем в поїзді. Сусід в купе замовив чай, дістав печеньки і шоколадку.

Лукаш (чітко і внятно, глядя вдаль):
– дааа, Женєчка, могли б і ми шось купить собі в потяг…

Сусід: ти, мабуть, хочеш печеньку? – протягує Лукашу.

Лукаш для прілічія посоромився, взяв, з’їв.
Їдем далі. Сусід їсть шоколадку.

Лукаш (чітко і внятно):
– ти знаєш, мам, я от не люблю їсти печеньку просто так… шоб от без нічого…

Коротше, випросив собі ще шоколадки.
Коли мова заходить про їжу, цей хлопчик забуває, що він сором’язливий дикун.

 


Лукаш у відвертій розмові дорогою з школи зізнався, що побився з дітьми. Згодом виявилось, що він отмєтєліл старших дітей, котрі намагались з нього зняти шорти.

– Я думаю, – каже Лукаш – що тобі варто написати записку фрау Бошерт про битву. Напиши їй, що в мене все добре і про цих дітей. (пауза) тупих.
– Ну давай подумаємо що написати.
– Єдина проблема в тому, Женя, що я не знаю як звати тих дітей, котрих я б’ю. ..


– я не люблю оті уроки, на які нас забирають з класу. І дуже не люблю ту вчительку, що забирає.
– чому?
– вона не buena persona.
– щось сталось? – питаю і думаю – божечки, паніка, мою дитинку ображають, ааа, буліінг, дискримінація, шукати нову школу.
– сталось – каже.
– що? Розкажи мені.
– я не доїв бутерброд, а вона ВЖЕ ПРИЙШЛА ЗА НАМИ.

Найду цю женщіну і отомщу за кровиночку.


– Ти плачеш чи в тебе соплі?

Лукаш самий прямолінійний мужчина.


– де зонтік?
– Женя! який зонтік? як правильно казать? Парасолька! це ж легко – як по іспанськи парасоль, тільки це парагуа, а кажуть чогось парасоль, але ж не зонтік! будеш казать зонтік, з’їм всю твою шоколадку.

Лагідна українізація. Дуже лагідна.
З’їсть всю мою шоколадку.


– мам, давай поп’єм кави. Ми з папойом завжди п’єм зранку.

Боже, дождалась. Дожилась.
Біжу на кухню, до кавоварки, шукаю декафеїнато, грію молоко, капсулки пшшш, кава вжжж. Чашечку біленьку собі. Йому іспанську з улюбленого бару. На тарілочку родзинок, шоколадку. Сиру трошки.

– Лукаше! – кричу – запрошую на каву!

Прийшов.
Спочатку руками лопав і топив молочні бульбашки з криком: рятуууйтесь.
Потім набодяжив в чашку родзинок.
Потім шоколаду.
Потім взяв ложку і почав це все колошматить.
Потім взяв вилку і почав наколювать в чашці родзинки.
Потім почав виловлювать пальцями шоколад.
– чи розтопиться в каві сир? – питав.

Я сиділа в онімінні, не в змозі сказать ні слова.

Попили кави.
Дождалась, господі.

 


– не плач – каже Лукаш – у тебе ж важніше шось є… підкажи, в тебе важніше щось було?

 


 

Виїхали з Лукашем у справах в шостій ранку. Поспав трохи. Відкрив очі. Сидить заспаний. Сидить, сидить. Злиться. Бачу в дзеркало, що недовольний, але не знає чим. Тоді різко:
– ХОЧУ ЩОБ ПАСКА БУЛА!!!
– а?
– ПАСКА!! ЧОГО ПАСКА НЕ ПЕРША??!
– а чому ти хочеш Паску?
– БО НАЗАР ТОДІ ВИБРАВ ЗАМІСТЬ МЕНЕ ЯЙЦЯ!!

І в сльози.

А ви кажете жінки можуть ізощрьонно шукати приводи для поревіть.

 


– а якщо ти раптом народиш ще одну дитину, ти кого будеш любить більше мене, чи ту дитину?
– ну Таня кого більше любить? – мене чи Марічку?
– обох
– ну отож
– хоча, мабуть, тебе, бо Марічка дуже балакуча

 


– Лукаше, ти не знаєш, що це пищить?
– та, мабуть, ота пожежна штука.
Я случайно її розкрутив, вставив батарейку і закрутив

Случайно!

 


– я знаю таких маленьких, але пузатих – каже Лукаш за вечерею.
– ха! – кажу я – я теж знаю. Навіть за цим столом такі є.
– я про дітей, Женєчка.

Сидим. Їмо мовчки.


Грали в лабіринт, Лукаш викаблучувався, балувався, розкидав книжки, кричав, кусався.

Програв.

Тепер сидить під ковдрою, соває ногами і звідти кричить: Я НЕ ОТРИМАВ ЗАДОВОЛЕННЯ!!!

От воно, здорова егоцентрична особистість.

 


– мого одноґлазника – каже Лукаш – забирає з школи його мама і ще якийсь його родич..
– який родич?
– малий, лисий, в колясці…
– так то його брат, мабуть. – кажу.
– може… Знаєш, Жень, в школі у всіх поболіли їхні собаки. А може то їхніх родичів так дивно звать…

 


Сидим з Лукашем обідаєм. На вікні зацвітає нарцис. Увімкнули опалення. Сяє сік. Гармонує з омлетом. Краса. Попереду вікенд.
– мам – каже. Дивиться з усмішкою.
– що, сонце?
– папа каже, що є такі пічки, де можна палить людські кості.

 


– мене сьогодні били. – каже Лукаш.
На губі слід.
Обоже, думаю я, дитину б’ють, що робить?
– як тебе били?
– забирав один у мене м’яч. забирав. копав ногою мій. а в нього свій є. ну і я тоді…


Колись Лукаш в гості пішов до маминої колеги. Сіли вечерять.
– а чого ти квартиру купила на першому поверсі? – питає в хазяйки.
– нуу… – починає мамина колега.
– ааа! – перебиває гість – бо ти стара?


Зранку повертається сьогодні біля воріт школі – заспане, миле – і каже: я в ту п’ятницю розстроївся, що ти мене раніше не забрала, то це неправильно. Забери мене, коли хочеш сьогодні, не треба раніше. Як зручно тобі.

Поскакала забирать раніше, звісно.

Маніпулятор. Крутить мною, як циган сонцем.

 


– що нового, Лукаше?
– бачив святого Миколайоса. У нього велика шапка з плюсом. Мабуть, носить шапку, бо лисий.


Лукаш читає вголос.
Одне речення.
Друге.

В кінці другого речення:
– я не можу більше.
Дивиться стражденно: я їсти хочу.

 


– Лукашику, давай помєчтаєм, куди поїдем літом
– давай- каже.
Йдем холодними вулицями з школи.
– я б хотіла на Канаріяс, де моречко і острови
– а я нє.
– а куди ти хочеш, зайчику?
– В ЧЕРКАСИ НА МАРШРУТЦІ


Як Лукаш міг не піти в школу, але пішов

Страшна казка на ніч.

Одного разу ввечері пропав інтернет!
А зранку треба вести Лукаша в школу! А це означає, що треба будильник, а будильник я завжди прошу поставити Сірічку.
– сірічка – кажу я – май діар, постав будильник на сім.
А Сірічка працює тільки з інтернетом!
Як же я завтра встану, якщо Сірічка не може поставить будильник?? – ужаснулась я.
Перед очима промайнув маленький китайський будильник, який робить біпіп, біпіп і під який я вставала в школу.
Лежала в ужасє, лупаючи очима у темну стелю, поки згадала, що можна на телефоні самій зайти в будильник і руцями його поставить.

Так Лукаш міг не піти в школу, але пішов.

 


Лукаш жаліється зранку, що якось йому недобре. Вирішує таки йти в школу.
– ну якщо що скажеш – I feel bad…
– feel … – повторює Лукаш.
– філ – кажу – слово починається, як морський свин Філюшка в Черкасах
– філ… це того, що Філюшка здох?


Лукаш насолоджується, що можна з оточуючими говорить українською.
В ресторані приглушене світло.
Лукаш сидить, склавши руці.
Кельнер у білосніжній сорочці.
Прийняв замовлення. Лукаш мовчав-мовчав, а потім раптом:
– перепрошую – каже до офіціанта – я свистіть умію.


Дзвонить телефон.
– Лукаше, біжи візьми трубку
Побіг. Чую з кухні:

– альо!! Ви хочете Женю???


Лежимо з Лукашем і Чучею ввечері. За вікном оця весна серед зими. Чуча поклала мені голову на груди й сопить, а Лукаш роздивляється собацю.
– Дивись – каже – Чучі тільки два роки, а у неї вже є вуса…
– угу – відповідаю – а людям треба ждать і ждать, поки виростуть.
– і це ж Чуча навіть не хлопчик… – каже Лукаш – і вона вже дождалась.
– знаєш, що стрьомно? – питаю.
– що?
– що є женщіни, які теж дождались.

 


– а шо, у всіх різні прізвища? – кричить Лукаш із спальні, засинаючи.
– ні, є популярні прізвища – кричу у відповідь.
– які?
– ну, наприклад Кузнєцових багато – кажу голосно і стиха додаю – як гівна…

 


– Лукаше – каже Віка – чекай, мені треба брату написати.
– брату в смислі сестрі?


– не можна так людині казати
Лукаш на мить задумався, а тоді каже: ти мені не людина, ти мені батько

 


Коли я зранку веду Лукаша в школу я, по-перше, не розчесуюсь. По-друге, натягую штани на піжамні шорти (да, складно), по-третє ніколи не знімаю піжамний верх (це може буть майка, тому вівсянку Лукашу варю вже в куртці, бо холодно).
По дорозі в школу непроглядна тьма, а назад уже світає і я починаю уявлять, що опиняюсь в якійсь надзвичайній ситуації, де мені кажуть – та ви хоч пальто зніміть, а я така нєнєнєнє. І шапку тоже нє.
Нє.

 


Діти і заробіток.
– скільки ця гра коштує?
– 5 євро
– де ж їх взять?
– ну в тебе євро одне було ще те що від зубної феї лишилось, а ще можеш попилососити всюди і я додам ще чотири

Стоїть. Дивиться.

Тоді розвертається і в пустоту: боже, коли ж у мене ще зуби повипадають??!!