Тут зібрані мої бложеські історії без жодного сенсу й впорядкованості.

Колись у мене поламався зуб. Дантист був молодий та симпатичний. Він мені запам’ятався тим, що крісло ставив практично горизонтально і влягався зверху на пацієнта. Так він і працював, колупався в зубах. Жінки йдучи до нього фарбували очі (це єдина приваблива зона коли ти у дантиста). Так ось лежимо ми якось в його кабінеті. Я кліпаю, а він нарощує мені зуб.
– Це ж цей зуб буде тепер наполовину не мій. Які будуть відчуття? – цікавлюсь я.
– Скажіть, ви мацали колись силіконові груди? – раптом питає дантист.
– Не доводилось…
– Ніякої різниці. Повірте, ніякої різниці у відчуттях. – відповідає він і знову лягає.
Тоді я якось прийшла в клініку і хотіла записатись до нього, а велика товста тітка на рецепції сказала, що Максим Тарасович тут більше не працює. І його координати це – комерційна таємниця. І позбавила з десяток жінок приводу фарбувати очі.
А інший дантист був іспанцем. Він казав:
– Повірте, укол анестезії не завдасть вам болю!
А я відповідала:
– Вас звуть Ісус Марія, ну як я можу вам не вірити?
Так мої відносини із дантистами еволюціонували від гріховних до небесних.

У нас з сестрою було вісім ляльок і ми страшно мріяли про Кена. Написали діду Морозу листа “Хочемо чоловіка для наших ляльок”. Дома з листа сміялись, а ми думали, а що тут такого…

Ну Дід Мороз поржав і зжалився, приніс таки Кена. Одного. На вісім ляльок, блін. Другого прийшлось робити із совєтскої ляльки Лариси. Ми обстригли її руді кудрі під йожик і пошили їй штани. Вийшов такий обабілий жопастий мужик (по типажу близький до П’єра Бєзухова). Ларису перейменували на Шарля. Тканина на штани до речі була тільки “під зебру”, а сорочку пошити не вдалось, тому пошили тільки жилетку. Лариса (Шарль)-трансгендер ходив з голим торсом в жилетці і в смугастих штанах під зебру… А тоді ж навіть гей-парадів не показували. То з восьми ляльок нормальний чоловік був тіки в однієї, ще в однієї був Шарль-трансгендер, а інші шість робили вигляд, що це не головне…

Якось я прийшла в гості в гуртожиток київського політєха. Треба сказати, що я жила в мажорному гуртожитку і не знала справжнього общажного життя. Наприклад, кухня у нас завжди була пуста. Тільки іноді там якийсь чувак собі розморожував борщ. Да, йому мама привозила борщ в брикетах… Мабуть, зараз десь консулом працює в Швейцарії і теж іноді розморожує борщ, який мама йому так само морозить…

Ну, а в гуртожитку київського політєха там було все інакше. Там на кухню була черга. І ті, хто не в черзі завістліво дивились на тих, хто чекав. Якщо чекають – значить у них є певні перспективи похавать сьогодні.

Ті чуваки до яких я в гості прийшла вже готували. Готували вони капусту.

Потім всім роздали капусти. Звичайно, пару чуваків просто примазалось… типу – поділіться, га..?
Так от один з таких сидить на підлозі в кімнаті, взгляд у нього затуманений, на гострих худих колінах балансує тарілка з капустою. Ну, і в якийсь момент вона падає.

Так от чувак цей… Він навіть не встиг сказати “от, бля” як з-під ліжка раптом виліз смугастий худий кіт і зжер капусту.
Це все, що я хотіла сказати про рівень життя студентів в двотисячних.

Ми коли в дитинстві вирушали на море, в ту єдину велику подорож у році, виїжджали ще вночі, нас з сестрою наспіх одягнених, сонних, нещасних виносили і складали в машину і ми там спали поки їхали через дощ і ніч. Потім прокидались десь в дорозі і на заправці чули голоси. Цей східняцький суржик це було всеодно що для Лукаша тепер французька, чи італійська – мова країв, які асоціюються з дорогою, морем, піском і галькою. Я обожнюю цей акцент і ці русизми, цю нашу східняцьку українську. По дорозі на море ми завжди заїждажи в Кривий Ріг до родичів. Там живе бабуся, яка виросла на Уралі. Вона по-криворізькі не говорила. Зате всі на вулиці, де ми грались – говорили.

І це теж моє літнє місто, де всі “балакають” і у них мало “времені”. І мелодику цього суржика я люблю давно і ніжно. Там же не тільки слова, там мелодія, звуки. Ми колись так з сестрою ще в школі купували кавуни і стояли як заворожені слухали водія фури набитої кавунами. Він говорив цією мовою подорожі. І ми спитали – а звідки ви? А він – та звідки я, із Кривого Рогу.
А потім, коли перші снаряди почали падати на Донбас і з’явились оці відео очевидців, де просто якісь мужики сидять у себе в дворах і обговорюють як і де гупнуло і стовби диму підіймаються десь у полі, а потім ближче, ближче…
– Вони ж говорять нашою мовою літа. Ти чуєш? – казала сестра.

Я чую. Чую…

Буває їдеш додому і бачиш когось на узбіччі і хоча вже темно зупиняєшся. Не може ж він тут стояти просто так, на повороті який ти завжди пропускаєш і потім безкінечно довго вертаєшся по трасі на якій розворот заборонено. Коли зачиняються двері машин, квартир, під’їздів і ти раптом опиняєшся з людиною сам на сам, стає тісно. Але ти думаєш, що ти – майстер демонструвати власну незворушність і впевненість, що цей темний під’їзд, чи ця закрита машина не змушує тебе ніяковіти, не порушує твого простору.

Відкриваєш вікна і звідти різким поривом заходить холодне і мокре від зустрічних машин повітря. Думаєш як же це тупо і намацуєш в темряві ці бісові кнопки, щоб закрити вікна. Натомість відкриваєш задні вікна, звідти реве вантажівка і нарешті всі шибки слухняно закриваються. Тихо.

– У вас там зима безкінечна?

Чомусь вони всі думають, що у нас там, рівно за Краковом, за останнім європейським рубежем вічні мінус сорок аж до червня, а потім теплішає і нарешті стає мінус двадцять. Підтверджуючи стереотипи про вічну мерзлоту я розказую як каталась на ковзанах по Дніпру. А потім два місяці лікувалась від запалення легень. Було вітряно і мінус п’ятнадцять (майже як в червні). Там можна кататись під мостом метро.

– Як в Стокгольмі.

Куди там Стокгольму. І вмикаєш музику. Жіночий голос співає про паризький ресторан. Він каже декілька фраз французькою і ти стараєшся не слухати, бо це вже занадто.

В останні дні листопада весь час іде дощ і ти весь час їздиш із своїм осіннім подорожнім. Він тебе питає чи правда, що там у вас можна зліпити сніговика, а ти йому – про те як листя вмерзає в калюжі. Та чи знає він що таке калюжі? Ні, не оці сантиметрові недоліки будівництва через які перекладають плитку на тротуарах, а справжні калюжі. Куди може вмерзнути не те що листя, а ціла деревина. Туди може вмерзнути навіть цілий ліс. І тоді ти ковзаєш до школи. Підвозить тебе дід, що перевозить через калюжу зайців.

– Масай – слухняно повторює за тобою.

Хай буде Масай. Ти просто плетеш якусь дурницю, бо як зупиняєшся, хочеться відкрити вікна, а там – вантажівки і дощ. А він тобі – про каштани, і про весілля якихось родичів, які всі ревіли у церкві як наречена співала. Така у них тут любов, до сліз, до ненависті, до криків від верхніх сусідів. – А у нас любов це коли машину тобі зранку прогріли. Зразу після того як знайшли її за антеною, що стирчить із горба снігу. Думаю чи програти сюжет до кінця, до палички яка виявилась церковним хрестом, до коня якого припнули до нього. Навряд чи він читав про барона.

– У вас там мабуть можна ялинки прикрашати прямо в лісі?

Та можна, можна звичайно. Ми отак, беремось всім селом за руки і прикрашаємо в лісі все до чого можемо дотягнутись. А потім палимо це все, щоб зігрітись. Мінус сорок, все-таки. А він мені про те як проводку закоротило від дощу, бо вони прикрасили надворі ялинку. Та яка там проводка, ми просто прикрашаємо яблуками які потім зразу їмо. Іноді навіть до того як прикрашати. Щоб не померзли. По радіо грає реклама різдвяного розпродажу, він каже, що вже дістали різдвяні передачі, хоча ще навіть не грудень. Які там передачі, ми замість телевізора малими дивились на іній на вікнах. Дуже гарно. Не можу дочекатись, щоб подивитись знову. Продюсер-зима не міняє традицій.

Врешті так все і є – ноуленд за Карпатами з вічною мерзлотою, завалений снігом. А у снігах застрягають танки і замерзають солдати. Від цього ще холодніше.
– Страшно вам там, з цією війною…
Да, кажу, дуже у нас холодно буває. Дуже. В останній день осені, висаджуючи його на повороті, я кричу у відкриті двері – у нас цього літа з’явився 3G! Він сміється. Тільки не завжди і не всюди працює – додаю вже сама до себе. Просто холодно дуже.

Понеділок атмосферний день в нашій кембрідж академії. В понеділок всі вчать малих. Тому приходиш в офіс, а там всі сидять і самозабвєнно клеять, малюють, вирізають.
– Так вчора набрався, ледь додому приліз… – каже Чарлі, у нього плюшева мавпа на шиї.
– З ким же ти бухав? – питає Мет, він вирізає хелоуінські гарбузи.
– Та з мєсним перукарем.. Класний мужик до речі – каже Адам, обхоплюючи голову мавп’ячими лапами.
– А тут десь взагалі наливають нормальний джин тонік? – питає Алекс, вона робить чарівну паличку з трубочок для пиття.
– Та тут вином треба заливатись – каже Мет, вирізаючи кажанів.
– Холі шит, це хоч трохи схоже на мавпу? – питаю я.

Я вирішила з малими зробити мавпу з пластиліну. Після того як вони мені здали свої творіння, я в лєдєнящєм душу ужасє швидко скинула мавп в коробку, закрила шухляду і перехрестилась.

Сьогодні дощ, а це значить, що можна буде зайти в офіс і з порогу так:
– Ну як вам дощ?

І ти отримаєш детальний звіт від кожного який це дощ, яка густота крапель, звідки вітер, який прогноз на завтра, які в кого відчуття стосовно сьогоднішнього дощу, потирання рук, театральне виглядання у вікно, відкривання дверей, щоб подивитись як там дощ і коментування будь-яких змін з дощем.
– Здається дощить трохи слабше
– Взагалі?
– Ні, я маю на увазі поточну інтенсивність

Поточна. інтенсивність. дощу.

Коли батьки моєї колеги, Дж. (мама ірландка, а тато швед) одружились, кожен хотів жити в своїй країні.
– Там факін фрізін в твоїй швеції – казала мама.
– Там всюди бухають ірландці – казав тато.
Тому вони поїхали жити в Люксембург.

Вже там вони народили п’ять дочок. Між кожною з них різниця в півтора-два роки. Кожного літа вони їздили на канікули до батьків тата в швецію. Машиною. Їхати два дні. Треба зупинятись десь на ніч.
І тут моя колега каже “тато з нами їздив один”.
А тепер уявили всі: ти їдеш адскіх двадцять з чимось годин з п’ятьма дочками, яким від двох до десяти. У кожної баул з ляльками, вони весь щас щипаються, хватають одна одну за коси, вищать і сваряться чию касету будуть слухати. І ти їдеш. Один суворий швед, нахмурив брови і преш через всю європу. Коли я розказала Дж. жарт, про десять секунд свободи (це коли ти всадив дітей в машину, захлопнув двері і обходиш машину, щоб сісти за кермо) вона сміялась півгодини поки ми їхали і не могла зупинитись ще півночі
Так от я думала – оце так тато герой. Його можна зразу в спецпідрозділ якийсь брати, винослівость там зашкалює.
А потім я спитала – а чого мама з вами не їздила?
– Вона летіла літаком – каже Дж.

І тут я зрозуміла хто герой.
Просто сказати – щось я не в настрої, я полечу.
Благословити дітей і через півтори години бути на місці.

Це відзивається в мені вібраними ще в дитинстві романами, де дітей к матєрі заводят на благословєніє. Ти цілуєш їх золотисті маківки і як тільки вони смикнуть тебе за мереживний рукав, кажеш – ступайтє-ка к Дунє і проводжаєш їх умільонним взглядом. Поді ж ти, как вираслі. Береш вишивання і замовляєш квиток на літак.

Буває, що йдеш вулицею і навкруги пусто якось. Наприклад, сієста. І всі сплять, а хто не спить – той, прикидається, що спить. Але на цій же стороні якою ти йдеш раптом стоїть дід. Ти вперше його бачиш, та і він тебе теж. Але раптом так сталось, що він не спить і ти не спиш. Ти наближаєшся і думаєш треба хоч буенос діас сказати, але сумніваєшся тихим сумнівом міського жителя, який живе у своїй капсулі. Поки ти рефлексуєш,дід тобі вже за кілька метрів кричить: ХОЛОДНА ВУЛИЦЯ, ДА???
– Прошу?
– Вулиця кажу холодна така тут. Диви вся в тіні, вже майже травень, а тут холодно пздц!! (да, так і каже)
Я кажу да – холодно, просто тут протяг на цій вулиці.
– Путамадре, каже, холодно тут пздц як.
– Да – кажу – тінь!
– Хорошого тобі дня! Не мерзни!
– І вам тепла!! – кричу, обертаючись.

А я сумнівалась чи поздороватись.

Придумала перформанс.

В залі за столом сидить тьотка – завивка, трикотажна кофточка в обліпку, спідниця за коліно, туфлі. Окуляри на ланцюжку. На столі стоси паперів, в ящиках стола коньяк, канфєти стріла і кава нескафе голд. Тьотка дуже недовольно дивиться на відвідувачів, періодично гавкає: ви шо, не знали куди йшли? я вам шо, ручку должна шукать? у вас круглої печатки нема! йдіть в прийомну! вийдіть і зайдіть коли вас позвуть!
Періодично тьотка хапає когось випадкового за рукав і каже “ну давайте я вже гляну ваш паспорт”. Камери, фоткають, всі сміються. Коли відвідувач дає їй паспорт, камери пропадають, а вона каже “мужчіна, підождіть сєкунду” і звалює повільною ходою качки разом з його паспортом.
Ну відвідувач спочатку сміється, потім робить вигляд, що розслабився, потім підходить до наглядача в залі, той каже що у нього нема її лічного телефона, потім відвідувач починає шукать куратора виставки, а у неї обід якраз, звонить на гарячу лінію мистецького центру, а там неприйомні години, потім йде до охранніка, той коротко його посилає на три букви. Бідолашний переминається з ноги на ногу, микається, завтра рейс на літак, стукає в закриті двері, потім виходить якась жінка з паспортом (не його) в руках і каже – ну ви б хоть шоколадку принесли, як наче з луни впали їй богу, а охраннік каже “от вам телефон влдмра нклаіча, може він поможе порєшать…”

– Егегей! – кричить дід на вулиці – Маріо!!!
Маріо, з пірсінгом в брові і шапкою кучерявого волосся, йде через дорогу.
– Маріо!! – кричить дід – Ну шо?? Ну шо, Маріо?? ЖЕНИВСЯ ВЖЕ??!!
Маріо (не обертаючись) – NO! – і зникає десь поміж машинами.
Дід гигоче, гепає палицею об тротуар – не женився каже, хахаха, от сучий син, не женився…

Круто бути дідом.

Хоча пам’ятаю до нас в гості зайшов якийсь чувак, бабушка його кавою поїла. І він такий сидить, пєчєньку до рота підносить, а бабушка йому в лоб: Сєрьожа! А чо ти не женишся?!

Я потім кажу – бабушка, що це було таке? А вона – так, слухай, після 80 вже все можна.

Треба зробити ребрендінг старості, часу вседозволеності і свободи.

Якщо п’ять з половиною годин безперервно говориш, то вже дорогою додому впадаєш в транс мовчання. Важко коли когось везеш і треба підтримати світську бесіду. Легше, коли хтось поруч з тобою останні п’ять годин також говорив.
– Уггм – кажу я, киваючи підборіддям на обочину.
– Осел… – каже моя колега Дж.
Проходить п’ять довгих хвилин змученої паузи. В голові скачуть букви, речення і граматичині конструкції.
– Дерево – каже Дж. – махає кудись рукою.
Що сказать? Що сказать?
– Весна… – соображаю я через десять хвилин.
– Ем. – кажу я, показуючи кивком на небо.
Мовчання.
– Сансет. – каже Дж.
– Да-а… – протяжно відповідаю.
Коли висаджую її з машини обидві впадаємо в гарячку ввічливості: гарного вечора! щасливо! до завтра! побачимось скоро! – щебечемо наперебій.
Двері хлопнули.
І їдеш потім, пустий погляд поперед себе.

Ввечері сидиш з відкритим вікном і в темряві періодично якась птаха каже: Охо-о!
Сидиш. Гортаєш.
Охо-о!
Перебираєш листи, книжки, п’єш какао (грєя зябкіє пальци, дада), тупиш в фб.
Охо-о!
В голові шістдесят облич і імен і ти їм щось кажеш, кажеш, кажеш.
Охо-о!
Думаєш – що не так, чому я не можу нікуди звідси піти.
І розумієш, що сусідка зверху ще не намастила п’яти кремом і не покликала – Papá, a la cama!

Купили палатку..
час розкладання – 2 секунди – написано великими буквами на чохлі.
Відкрили чохол – звідти як джин вистрибнула палатка і стала посеред кімнати.
Лукаш посидів всередині, полежали всередині, уявили, що в лісі…
Час сборки палатки виробники хитренько не сказали.
На відео інструкції якийсь улибающійся ідіот її складає в круги і вісімки, щось витягує, застібає по кольорам.
Я два рази не могла вибратись зсередини, мене туди якось засмоктало, коли я намагалась імітувати дії улибающєгося ідіота з відео.
Склали в якийсь проміжний стан, запхали копняками в іншу кімнату – вона там зразу рєзво розкалалась і стала. Почувається як вдома, факін бітч.

– Сіньйоріта, шо ви хотіли? – питає чувак понад трасою.
– Помодоро, куанто? – я посміхаюсь, щоб підкріпити імідж заєзжего дебіла.
– Чінкве – каже.
– Карро – кажу очима – карро преццо! – моя одна обгорівша нога зі слідами долоні на ній неоднозначно підказує, що я заєзжий лох. Це я просто намастила щоки кремом, а потім потрималась рукою в кремі за свою ж ногу.
– За десять віддам ящик.
– Нінада – кажу – Оці – показую – оці п’ять штук мені дайте.
За стійкою стоїть ще один чувак з чорними очима і чорними волохатими руками.
– Бери диню – каже.
– Но, граци!
– За п’ять усю.
– Но!
Над цим стендом над дорогою величезний надпис червоним балончиком – СИЦИЛІЯ. Це мені мало щось підказати.
– Давай -каже чувак, що дає мені помідори – давай візьмеш оцей ящик черешень.
– Я не хочу – кажу.
– Оцю зв’язку салатів.
– Но, граци.
– Оцей мішок перців і можеш йти.
– Сіньйоре, помодоро і тутто! – Треба сказать, що в італійській я як собачка. Все розумію, сказать нічо не можу, але моє розуміння дає волю сицилійцями впарювати далі. Почергово, весь асортимент. Но, граци. Но, граци. Вагон персиків? Мішок мандаринів? Оберемок салату?
Врешті, насипають мені півкіло фігових черешень і помідорів. Не важать. Скільки там в тебе? – дивляться в долоню. Чотири євро? – нормально, давай сюди і йди вже, ладно…
Потім їду вже і думаю – все-таки трохи дивно, що я поки ще не стала членом якоїсь секти. Така сговорчіва.

В Італії бачила магазин жіночої білизни з гнучкою системою знижок.
Третій розмір – 30%
Четвертий – 40%
І п’ятий – за півціни.

Не ризикнула зайти. Боялась, що мені вхід платний…

Ну я не знаю.
Ну його к бісу таке похідне життя. Чекаєш палаткі костри, а отримуєш п’ятизірковий готель, тільки спиш як дурень в наметі.
Думаєш – ну зараз, по-дикунські, на природі потусім.
А там душі і туалети як в готелі лакшері класу. Дизайнерські, блін. Дзеркала в золотому зістареному обрамленні.
Окрема кімната для немовлят. З ванночкою.
Думаєш, ну щас, відірвусь на природу, виходиш до моря, а там білосніжні скатерки над прірвою, горять свічки і грає Riders on the Storm.

– О! – давай заїдем в оцей кемпінг – диви який він убогий!

Ну ок, дзеркала без золотих рам. Так-так, думаю я, це вже на щось схоже. Сивий дивний голий чувак реєструє, довго записує номери паспортів і місце народження. Думаєш, ну от – убогєнько вже! Ніяких тобі американських посмішок і скляного рісепшну – просто сидиш під лимонним деревом з дивним чуваком.
І от коли ти нарешті вдихаєш повітря убогого кемпінгу і на намет опускається ніч, сивий голий чувак проходить повз тебе і каже – пароль від вай-фаю тен твенті фоті…

Ну і лежиш, читаєш Time.
Добре, що каремат твердий.
І комарі справжні.
Ну хоч щось.

Хоча не здивуюсь, якщо комар підлетить і такий – сорі ту базер ю, я просто подзижчу тут, а кусати нам заборонено правилами кемпінгу.

Бабушка на мойом прікроватном столікє знайшла книжку Полежаки і взялась читать.
– Боже – каже – одні матюки.
– Полежака геній людства – відказую, жуючи сніданок.
– Хочу йому написати де він проходив школу матюкознання.
– Напиши.
– І хто такі книги видає?
– Поціновувачі – кажу – любителі геніїв людства.

За обідом бабушка знову.
– Ну одні ж матюки – каже.
– Ага – кажу, філософськи жуючи. – читала про кацапа в макдонадьдсі?
– Да – сміється.

І знов пішла читать.

– Дочитала? – питаю за вечерею.
– Трошки на завтра лишила – каже – хочу переконатись чи є хоч один вірш без матюків.

Спойлер: нема.
UPD та ладно, ладно. Є.

Бородатий асистент в магазині шукає мені розмір і проводжає в примірочну.
– Шось не підійшло – кажу, вийшовши, і на ходу застібаючи штани.
– До оцього плаття мені не вистачає роботи – продовжую – а ці два задовгі, хоча класні.
Бородань дивиться на мене з цікавістю.
– Так де вам це лишити? – питаю, поправляючи білизну під світером, але він не реагує.
– Візьміть, будь ласка – я підхожу впритул і настирно намагаюсь навісити на нього свої плаття.

– Я нє продавєц. – каже він.

Серед двору бог послав грушу. Наче й не було ніколи, а потім виросла і стала одразу старою і велетенською. Так і починався кожен ранок скільки себе пам’ятаю. Береш відро і йдеш під грушу. Де ці груші брались невідомо, але зранку ще в росі їх було мільйони – серед трави, споришу, наколоті на плетений паркан – тьма, тьма груш, до обрію і за ним. Важкі, липкі, здоровенні. Чому треба було йти під грушу, коли ще не спала роса? Тому що зі сходом сонця там збиралась орда бджіл, ос і джмелів. Вони всі припадали до свіжогепнутих груш і тоді цей грушевий квест перетворювався на небезпечну місію – комахова орда кусалась, захищала липкий сік, дзижчала. Страшно до сліз. Треба було кидати грушу з криком, тікати за двері. Всі ж знають, що бджоли страшно мстиві? Мстивіші за наймстивіших з колишніх коханців. Доженуть, дістануть, заховаються в волоссі і наводитимуть жах.

Ну а зранку можна було побути наодинці з грушами. Ковзатись на їх червоних боках, брати їх за хвости, які обриваються разом з м’якоттю і ці довбані груші гепаються тобі на ноги. Не можна довго спати, бо смугасті комахи вже в дорозі і тоді буде батл за кожну грушу. Це якась карма – думала я – збираючи липкі велетенські груші – я не люблю їх їсти, на них всі ковзаються, їхні оси кусають наших дітей і їх така безпросвітна тьма. Груші лежали до горизонту – червоні, репнуті і мокрі від роси і соку. Бувало, розчищу собі п’ятачок від груш, сяду і думаю – навіщо ти, святе провидіння, послало сюди грушу? Можна ж було в’яз якийсь, берест чи ясен. І ці всі думки під ритмічне «гуп, гуп». Я не казала? Груші падали в режимі нон-стоп.

Сьогодні йду, підіймаю голову пізно ввечері і вони всі висять, чекають серпня, щоб почався цей щоранковий квест. Цікаво чи скінчиться колись ця груша? Чи будуть нащадки мої з ними боротись і ухилятись від постійного «гуп-гуп»? Чи може стане у когось з них духу спиляти цю грушу? Тільки неясно тоді що вони робитимуть серпневими ранками без поля груш до обрію й за ним.

Всі дерева в дворі у бабушки проходять три стадії: 1. Ось подивись як гарно прийнялось 2. Яке ж красиве дерево 3. Буде буря і ця здоровенна деревина впаде і завалить будинок

Сосна коло воріт щойно перейшла у третю, мою улюблену, стадію.

– Треба зрізать – каже бабушка – впаде і завалить будинок.
Висока як мачта, розкидиста – стоїть і погрожує всім своїм виглядом – Упаду! Завалю! Розіб’ю всі вікна!

Люблю войовничі дерева.

Мені було п’ять як була буря, апокаліпсис, відкривались вікна, летіли дошки і на терасу будинку завалилась стара вишня. Зранку я вийшла і потрапила в едемський сад – всі стояли разом, ті, хто жив з нами і ті хто скоро поїхав за океан, ті, хто вже ніколи не приїде сюди, ті, хто був випадковим літнім гостем як це буває в дитинстві, коли ти просто пам’ятаєш калейдоскоп облич, якихось дідусевих колег чи друзів і ще була жива дідусева мама, яку я завжди трохи боялась, і от вони всі, сонні і не дуже, кутались у ранкові светри і об’їдали вишню, яка впала на терасу.

Вночі в кімнату наліз натовп метеликів – жирних, відгодованих. Шарудять, крилами тріпотять. Я увімкнула світло у ванній і відкрила двері.
Вони всі колективно полетіли у ванну.
Сьогодні зрану заходжу у ванну – сидять там всі. Ждуть.
– Зараз я вас всіх врятую, друзі – кажу.
Відкриваю вікно і, приділяючи увагу і ніжність кожному, в порядкє живой очєрєді випускаю їх на свободу.
– Лети – кажу – лети, друже! шонен таг! Давай, малюк з крильцями в крапочку, лети і ти, шонен таг і тобі! дякую, що залетів у гості і ти, жирний мотиль, аллес гут!

І от випускаю останнього і помічаю, що під вікном зібрались шпаки і жеруть метеликів.

– Благодєтєльніца наша! – кажуть, стрибаючи – кре! кре!

Був у нас один викладач. Викладав інформаційні системи. Міжнародні, звичайно. У нього крім всього іншого були дивні стосунки з дверима.

– Я зараз візьму двері і ви підете через них – казав він неслухняним студентам.

Підкреслював елементарність матеріалу він також через метафору дверей: це просто як двері, що в них заходити вправо-вліво.

Я собі досі так кажу у хвилини смятєнья.

Колись у нас на будівництві працювала бригада десь з-під Молдови. І ось на обіді вони сидять усі за дерев’яним столом на вулиці – всі чорняві, з однаковими темними очима і засмаглими обличчями.
– Як же вас звуть, хлопці? – питає бабушка.
– Васил Василович… – каже перший.
– Васил Василович… – каже другий.
– Васил Василович… Васил Василович…Васил Василович… – кажуть всі по черзі.
І тут один каже: – Васил Іванович…
Всі на нього – зирк. Він глянув швидким поглядом з-під лоба і каже: А от син у мене буде… Васил Василович…

Від Чученьки пахне блискучою довгою собаченькою, травою і просто неймовірно тхне болотом і ставком. Чученька розумна -перед сном вона лякає жаб.

Приходив знайомий мисливець, їв кавуна, Чуча йому лизала руки.
– Тренуєте суку? – питає.
– Та нє – ми з бабушкою стинаємо плечима.
– А як же? – він дивиться на Чученьку, вона закохано дивиться на нього. Вона на всіх так дивиться як наче глибоко релігійна – о, людино, вінець творіння господа, дякую тобі, двоноге створіння, що ти існуєш, погладь мене, дай полижу тебе, помолюсь на тебе, подивлюсь у твої глибокі очі.
– Так сучка нетренована? – каже мисливець.
– Тренована любити – каже Чуча – Любити, лизати, спати під боком, махати хвостом.
– Вона хоч курей бере? – питає мисливець.
– Ну, ганяє як де побачить – бабушка намагається реабілітувати Чучу.
– Але як дожене, то вбива? – питає він і, побачивши наші розгублені обличчя, продовжує – як такси беруть лисиць! як вони кінчають борсуків! ніхто не лізе в нору, а такса лізе!
Чуча махає вже не хвостом, а половиною свого довгого тулуба.
– Ну а котів? – каже він – котів вона вбива?
На горизонті потягується кицька. Вона дика, до людей не йде. Тільки іноді облизує Чучу.
– Не вбиває… – кажу я.
– Пропала собака… – каже мисливець.
– Хто?! Хто сказав собака? – підскакує Чуча – я – собака! Я Чученька, погладьте мене, дайте я вас всіх поцілую!

Така у нас такса Чуча. Натренована. Натренована залюбити до смерті.

– погано недобре знать географію – каже бабушка – от я поїхала поступать в Ригу і там на балконі плакала за домом, швичче за все, не в ту сторону…

– чула, російського посла вбили? – кажу. Дивимось з вікна. Там тане сніг, на горизонті, за ставком, за полем, за лісом – нікого. Пустота. Ні душі.
– де? – питає бабушка. Вона обперлась ліктями об підвіконня, дивимось в пустоту.
– в Туреччині – кажу.
– слава богу.
– а?
– слава богу, кажу, що не в нас.
Так пусто, що навіть синиці не прилітають. “Це було візуально невдале рішення накривати годівничку чорною гумою” – казав Сашко, він відповідав за дизайн.
Я показую бабушці на айпаді фото нападника біля вбитого посла. Як з блокбастеру. Темніє. У вікні видно її підсвічене обличчя і чоловіка в костюмі з піднятою рукою.
– його вбили – кажу.
– дурний – каже бабушка – що дався вбити. Хай би сказав – а тепер суд. І його б не судили.
Для покоління тридцятих ‘судили’ рівнозначно ‘засудили’. Для покоління тридцятих виправдовувальних вироків не існує.
– чула – кажу – в Берліні вантажівка в’їхала в різдвяний ярмарок?
– це там де ви були?
– ага…
– а гроші в тебе в якому банку? – питає бабушка.
– та в тому ж – кажу.
Стемніло. Бабушка випрямляється, закриває штору і питає – це мені здається чи ти якась невесела?

– вау, який крутезний колір!! Ба, як мені? – прикладаю до себе яскраво червону струящуюся натуральну тканину, дивлюсь у дзеркало, хіщно пріщурівшись – Це ж прям femme fatale! Диви!
– це я колись щоб труну оббивать відкладала.

Домовились блузку пошить. Нецільове використання як воно є.

Про схід і захід. Бабуся моя як вийшла заміж за дідуся передала з Кривого Рогу на Поділля баклажанів в якості делікатесу і екзотичного гостинця… Прабабуся написала листа у відповідь: дуже гарне, Раєчка, оте що ти передала… дуже гарне. Я ним ікони поприкрашала.

Бо треба писати юзер меньюал.

Кажуть, скоро Різдво. Скоро дрони почнуть літати по хатам, бити у шибки і співати колядок. Так, що відкриваєш двері, а їх там висить над порогом – троє, четверо, а он і п’ятий там за яблунею завис – соромиться. А красиві які – буває вийдеш, аж замилуєшся як гарно вбрані – і вишивка, і зірки і звук налаштований. Радуйся, ой радуйся, земле…- затягнуть бува хоровим по мережі, без перебоїв і сніг спадає їм на лопасті і осідає на камерах. Набереш у долоні цукерок, підлітають несміливо зі своїми торбинками, придивляються. – Вафельних, вафельних клади – каже мама – вони легші. І полетіли – тільки діти дивляться їм услід, поприлипали до вікон. – Мамо, знов! Знов летять! – кричать малі. І справді – вже видно мерехкотливі крапинки у небі. Летять! Летять! – Дозвольте заколядувати! – чути з-за дверей. Розчиняєш двері у ніч – йди сюди, – кричиш малому – давай твоїм пальчиком розлочимо! Пікне, задзвенить дзвіночком і полилась колядка – З гаджета до гаджета, бездротова кладочка, з серденька до серденька, Линь, моя колядочко… І сніг йде і дерева стоять у темряві. Різдво…

Бабушкина особиста різдвяна історія позора. Якось з Карпат приятелька їй телефонує і каже:
– Христос ся рождає!
Бабушка запнулась і каже: СПАСІБА!!

Розчистила сніг до воріт. Стою з лопатою. Під’їжджає ЗІЛ і застряє в заметах.
– Добрий день – кажу. Я матеріалізувалась серед бєлого бєзмолвія в шапочці з балабончиком, у лижних штанах і з лопатою. З нікуди. Навколо ні душі.
– От спасіба, дєвочка – каже водій і бере в мене лопату.
– Навіщо ви сюди повернули? – підтримую свєтскую бєсєду, стоячи по коліно в заметі.
– Та похорон.
Ну ясно, що ще. Похорон звісно. Христос народився, комусь і вмирать пора.
– Хто помер? – питаю.

Люблю коли пояснюють “Та отой помер, шо на желізній дорозі його брат колись робив отієї, що на краю отам біля вигона колись жила, що чоловік у неї на пилорамі, отої гнатівни син, що з польського хутора, шо їх ще до войни розігнали, шо на пасіці колись робила на пиківській дорозі”.
Мені, звичайно, ці пояснення ні про що не кажуть, але звучить як заклинання.

ЗІЛ ти часом відкопали, завантажили у відкритий кузов похоронний реквізит і укатілі в бєлоє бєзмолвіє.

Я думаю, Тарковсього тут би наздогнала творча криза. Він би став тупо документалістом.

Як закриється передача что-гдє-когда.

– уважаємиє знатокі, відєовопрос от нашей тєлєзрітєльніци із города вінніца, украіна. вніманіє на екран.
– здрастє уважаємиє знатокі (тєлєзрітєльніца намилює голову льожа у ванній) когда я хочу побить наєдінє с собой, я прінімаю ванну. Вніманіє, вопрос: зачєм я оставляю на краю ванной полотєнєчко?
– мінута пошла.
– шампунь! Глаза! Шампунь в глаза! Пол витірать! Очкі! Она бєз очков ідіот! В кадрє бил шампунь! Ето подсказка! Пот! Витірать пот! Відітє какая она румяная! Єй жарко! Она із украіни, ідіот! Оні мьорзнут бєз газа! Витірать пот рабам? В кадрє бил раб?
– мінута закончілась! Ваш отвєт!
– бєрьом дополнітєльную мінуту
– мінута пошла
– пот! Рабам! шампунь! Какой бил шампунь? Дєцкій? Ето что-то с глазамі! Витірать кровь рускіх младєнцев! Витірать рукі от шоколада рошен! Ето вінніца!
– ітак, ваш отвєт. Господін друзь, пажалуста
– ми полагаєм, что такім образом она витіраєт пот рабам, коториє подносят єй шоколад рошен
– вніманіє на екран
– (тєлєзрітєльніца лежить у ванній) я оставляю рядом полотєнєчко, потому что тачскрін моєго амєріканского тіліфона плохо рєагіруєт на мокриє пальци. А тіліфон мнє для того, чтоби пісать гадості про путіна. Мой виігриш прошу пєрєдать господіну новікову для защіти украінскіх плєнних

Чученька – смілива собачка. Якщо бачить машину, то зразу тікає додому. І не просто додому, а під одєялко у ліжечко. І важко там дихає, переживаючи стрес. Чуча – мисливська собачка. Вона дивиться у вікно і ворушить вухами, коли бачить птічку. Коли бачить велику птічку, Чученька ховається під одіялко і важко там дихає. Чуча блискуча і спортивна, вона дуже красиво звалює додому, риссю з прискоком і м’язи її грають на сонці. Чученька о восьмій сонна і спить всю ніч. А весь день або дивиться у вікно, або сидить на ручках, або проситься на ручки. Коло вікна буває трошки прохолодно, тому Чучі треба плєдік. І грєть лапкі димящєйся чашкой ароматного какао.

Якось пам’ятаю прийшла в зал в іспанському селі. Ну там на рісепшні, звісно, тренер весь такий підтягнутий з чубчиком, засмаглий. Зал сільський, домашній, я приперлась під час сієсти – пусто.

– я – Пако! – каже – а тебе я знаю, до тебе мій похресник на уроки ходить. Давід! Як він?
А в мене там Давідів як калорій, які я збиралась зжечь в той день – штук тридцять.
– да, кажу, Давід круче всіх – тіки вредний!
– ахахаха – каже Пако – оце точно.

Побігала. Потім питаю:
– а де у вас така штука, що отак животом лягаєш і піднімаєшся?
– іперекстенсьйон? – питає – та у нас є штука покручє, щас покажу тобі.

Зі стелі звисають резинки – тренер у якісь петлі пхає ноги і починає балансувать якось між підлогою і стелею догори дригом.
– комо естас? – питаю – ти як? Норм?
Нога у нього в петлі, голова на підлозі.
– срань – каже – пута мадре – шотам нога?
– та її фіг дістану – відказую – де вона, а де я.
– давай я підтягнусь до підлоги – каже. – пздц, путамадре. – дай руку.

А тоді швергиць і впав.

– нема короче у нас тої штуки… – каже. Очі прикрив рукою. Лежить горілиць.

– як там життя? як робота? – питає мій шотландський друг.
– та яке життя? яка робота? у нас же ще свята.
– тобто?
– андрія, їжа, миколая, подарунки, миколаївна виставляйся, ваше різдво, їжа, бухло, новий рік, їжа, бухло, наше тру різдво, пісна їжа, непісна їжа, бухло, пісні, їжа, бухло, знов новий рік, Маланки, Василя, посипання злаковими, вірші, їжа, бухло, пісні, карнавал, а потім, не в силах совладать з кількістю пісень-жрачки і бухла, у нас рубають в дніпрі дірки і туди… то оце сьогодні.

Ви подумали вже всьо?
Водохреща ще прийшло
Скіки можна, кажеш, хвате?
Восьмий празник стука в хату!

Моя, безумовно, найулюбленіша бабушкина історія про війну це дев’ять місяців під італійською окупацією.
– Хароша була окупація – каже бабушка – усім з нами ділилися італійці. Їли з нами, співали, жаліли нас, що ми босі, голі і голодні.
– Міхайлє – казав окупант моєму прадіду – Гітлер – капут, Сталін – капут – харашо! бонно!

Стає зрозумілим анекдот, що якщо хочеш програти війну – візьми в союзники італійців.

Бабушка досі знає прості фрази італійською. Каже, вперше тоді спробувала шоколад і варення з апельсинових шкірок. Досі готує пасту по-італійськи (паста-шута моя улюблена літня страва). Був там один окупант, так бабушка, мала, встромила йому пір’їну за пояс і він так ходив. Як відреагував жосткий вояка? Побіг жалітись бабушкиній мамі, що її дочка дражниться. Мам-м-мма! – італійці скучали за мамами.
Як наступала червона армія, прощались, полишали адреси, плакали. – Міхайлє – казали окупанти моєму прадіду – війна фініта і ми зможем їздить, приїдете до нас у Неаполь!

Не приїхав ніхто, адреси погубились в голоді і холоді, Міхайлє поїхав остарбайтером у Штутгард, а війна хоч і скінчилась, желєзний занавєс ще тільки збирався з лязгом опуститись і тому поколінню не судилось поїхати в Неаполь.

Ну, а я поїхала. Відправила бабушці звідти листівку – укрпошта її доставляла три місяці.

– треба ходити на спорт – каже Марічка, запихаючись печеньками на смальці – от прикинь, їй 69 років і в неї ідеальні ноги…
– так, спортзал це маст – кажу, розламуючи пиріжок з маком.
– руки і обличчя неідеальні, звісно – каже Марічка – ти пробувала оцю африканську цукерку?
– дай половинку – кажу – ну а нафіга ті ноги, якщо руки і обличчя всеодно як в 69?
– ну як, короткі шорти – відповідає Марічка, беручи булку з кунжутом.
– треба регулярно ходити – кажу я, дістаючи жестяну коробку з цукерками – оці шоколадні такі собі.

Але потім воімя здоров’я і фітнесу ми з’їли ще ківі і мандарин.

Сьогодні півдня шукала власний несесер, бісилась капець. Ну не міг же він щезнути! Забила, вийшла нечесана. Знайшовся ввечері за великою книжкою, котра була притулена до коробки.

Згадалась сімейна історія. Приходить сусідка до бабушки (ще у криворізькі часи) і каже:

– Ви у мєня чєтирьохвєдьорную кастрюлю нє бралі? Чьорт єйо знаєт гдє дєлась.

Чєтирьох.вєдьорная.кастрюля.

Через день: Ну що, знайшли чєтирьохвєдьорную кастрюлю?
– Нашлась, нашлась. За фортепіано била.

Тепер коли я щось шукаю (а я щось шукаю часто), бабушка і мама мене завжди питають нє потєряла лі я чєтирьохвєдьорную кастрюлю. І смотрєла лі я за фортепіано.

Батьки, до речі, дуже стрьомні створіння, у них вже стаються деформації, які не вернуть вспять. Марічка мене за останні два дні просто дістала вже: верни, каже, мені мильницю-жабу з жабенятами і черепаху на мотоциклі… При чому я вообщє ні сном ні духом що це за треш. А вона і в месенджер і смски – де жаба? – каже – де транспорт черепахи? Не знаю – кажу – вотафак взагалі.
Так вона взяла приїхала серед ночі, відкопала десь купу якихось жаб у прихожій, черепаху знайшла і мотоцикл і укатіла на джипі. Ще й з’їла всі цукерки, які були вдома.

– колись – каже бабушка – років двадцять назад, робив у нас один будівельник і за обідом розказував історію як його воєнком шось спитав, а він його “послав на чотири букви”. Я ж філолог, – продовжує бабушка – а вже двадцять років думаю куди це він його послав…ти не знаєш?
– не знаю… – кажу я. Перебираю варіанти про себе. То п’ять, то три.
– та ти ж доктор філософії! І не знаєш?
– ну з “на” нічого не приходить в голову.
– о! – каже бабушка осяяно – треба у того спитать, що ти книжку привозила. У Полежаки! Він точно знає.

Продавчиня солоних огірків і капусти стоїть на олімпійській ввечері. Сутінки, весна, вітер. Навкруги безкрайня площа, майже нікого. Майже нічого. Вона кругла, велика, в пальто, щаслива, сміється в телефон і каже:
– у нас ідеальні отношенія! ідеальні! він мені приносить пусті відра, я його підйобую…

Якщо у пеклі є місце для мене, то я потраплю до людей, які говоритимуть зі мною російською. Ні, не просто російською. Вони казатимуть іншомовні слова отак: лєптоп, рутєр, лєд зєпєлін, хайвєй ту хєл, бєсамє муча, салєдад. І це триватиме вічно.

Діти граються поза двором.
– бабушка, як там діти? Може піти глянути на них?
– та що з ними буде… це ж діти… Прям ти…А ДЕ ЧУЧА? ВОНА ТАМ НЕ З НИМИ? ПІДИ ЇЇ ЗАБЕРИ!

Нє, ну я не знаю. Терміново треба щось робить.

– дивлюсь у вікно – каже бабушка – виглядаю вас. Бачу – машина під’їхала, а звідти точно ти… І одіта як ти, шось нахилилась і в машині шукаєш… коли дивлюсь, а то – батюшка…

Іноземкою у власній країні я почувалась лише раз. Було це коли мені було десь 12. Мене попереджали, що брати (обом під 50), які мене підвозитимуть, походять із сім’ї, в якій непонятно балакають. І от сижу я на задньому сидінні, а попереду сидять брати.
– бльо-бльо-бльо – каже один брат.
– бльо? Та бльо – відказує інший
– та ну бльо-бльо-бльо-бльо – каже перший.
Я, зазвичай, намагаюсь відгадати що за мова, з якої сім’ї. Тут було неясно нічого. Ми їхали вісім годин до Кривого Рогу, а брати балакали бльо-бльо-бльо.
– Бльо? – питали – Бльо-бльо?
І я розуміла, що ми зупинились на заправці. А потім зупинились поїсти. Брати запихались бутербродами з салом і вели спокійну бесіду бльо-бльо-бльо. Виходжу на кінцевій, забираю свої речі.
– дякую! – кажу – щасливо вам далі!
Брати повертають голови і такі – бльо!

Віддалялось стихаюче бльо-бльо-бльо.

Она долго смотрєла ім вслєд.

Була в мене одна знайома іспанка, яка ретельно читала розділ газети з об’явами про смерть. Я було на неї глянула питально, а вона каже: заради цього і купую цю газету. Мрію знайти тут якогось дня фото однієї людини.

Зблиснула очима і давай гортати далі.

Оце колишня. Оце пристрасті. А ви кажете.

– ба, – кажу – а ти знаєш новину?
Летять пелюстки вишневого цвіту. Облітає черемха.
– яку?
Ми сидимо під черешнею, відмахуємось від бджіл.
– один француз висидів яйце…
– шо, одне?
– угу…
– а чого вже йому два десятки не підсипали?
– бабушка, це ж перформанс.. – у мене у волоссі повно пелюсток від вишень.
– ну і нехай перформанс, але одне курча – куди це годиться?

На бабушкиній сивині пелюстки не так видно.

Хто знає куди написати відгук кураторам виставки, де француз висидів яйце?

– оце шо свині дохнуть це ти думаєш шо? – каже чоловік середніх років, котрого я підвожу.
Повертаю голову. Дивлюсь запитально. В очах моїх питання “шо?”.
– це все вони! – продовжує він.
– хто вони? – питаю спокійно.
– верхи наші. правітєльство! – каже.
– ви думаєте, що правітєльство убива свиней? -питаю.
– пффф – він сміється – ну канєшно! це шоб ціни на мясо набить.
– ви думаєте, що правітєльство убива свиней, щоб м’ясо було дорожче? – питаю.
– ну! – він цикає в сторону.

От я завжди думаю, що треба на теорії змови відповідати ще більш шизофренічними теоріями. Типу – а оце, що того року у наших сусідів гуска здохла, це ви думаєте шо?
А він такий – шо?
А я – Гройсман!

До бабушкиної подруги залицяється сусід.
Вона його не любить.
Він живе двома поверхами нижче.
Дзвонить їй ввечері і просто томно дихає в трубку.
Але вона знає, що то він – впізнає його по диханню, бо у нього поліпи в носі.

Такса Чученька в 19.00 сонна. Ходить з напівзакритими очима, лізе на руки і заколисується за три секунди. Колисаю її на руках.
– Що ж робити з нею? – питаю.
– ось підожди, я піду бігом постелюсь і перенесем її… – каже бабушка.
У ліжечку такса Чученька спить до дев’ятої, а то й до десятої.
– Чученька! – каже бабушка зранку – скільки ж можна спать?? Йди надвір!

Ми ж знаємо про існування собак, яких вигулюють у п’ять ранку, а такса Чученька, мабуть, не собачка. Вона шото інше.

Прабабусина сестра, тьотя Катя, була віруючою. Мій прадід, скептичний атеїст, називав її “права рука Ісуса Христа”.
Тьотя Катя відпустила одного з синів у Москву – женитись на чиновниці з мінфіну.
В Москві тьотя Катя ходила в церкву.
– От ти, Міша, смієсся – казала вона моєму прадіду як вернулась – а в Москві у церкві повно людей. І всі партійні.

9 травня до нас прийшли два чувака вітати “з перемогою”. Обоє вгашені. Один з баяном. Другий – без (зате в ажурних туфлях і в костюмі).
Почали співати пісню про маму.
– Не акомпаніруй мені! – кричав той, що без баяну.
– То нашо тоді я тут? – кричав той, що з баяном.
Розсварились вдризг. Концерт прєрвался, розійшлись.

А ви хочете, щоб меморіальні заходи мирно минули у масштабах країни.

Бува прийдеш на зустріч і хтось запізнюється. А всі сидять і ждуть. А він все запізнюється. А всі ждуть.

Я в таких випадках сиджу, жду і згадую історію з бабушкиного репертуару. Вчителька молодших класів на уроці побачила, що малого за першою партою нема і каже:
– діти, а де Сєрьожа?
Учень піднімає руку: Наталя Федорівна, та нахуя він вам нужен? Розказуйте.

В літаку поруч сидів смаглявий юний красень у білій сорочці і з кучерями. В руках у нього була паперова книга – сторінок на 400 – Едгар Алан По, німецький переклад.
Він брав її своїми смаглявими руками і читав. Я сиділа з коробкою лего на колінах і з залапаним ноутом і роздумувала над власною ущєрбностю і що навіщо господь всадив біля мене цього янгола.
Аж раптом янгол на дванадцятій сторінці книги (так, я слідкувала) дістав телефон і почав грати у гру, де на танчиках їздили цицькаті анімешні чікас.
І світ знову став на місце.

Доставщик з DHL приїздив о восьмій ранку
Я вискочила з ліжка, наділа штани і збігла вниз
А він вже звалив.
Бачила зад жовтої машини.
Сьогодні погано спала. Снилось, що прийшов. Приготувала штани звечора. Чекала вторгнення.
Всюди хожу з штанами.
Готова рвануть вниз в будь-який момент.
А його нема.
Нема.
Боюсь виходити з дому.
Бо як вийду, він лишить доставку сусідам.
Сусідам.
І до них треба. буде. йти.
Буденні жахіття.
Завжди зі мною.

Якщо певний час практикувати воздєржаніє від гортання каталогів і сайтів улюблених марок одягу, то мода тебе випльовує на власні узбіччя. Зайшовши в магазин, ти не можеш вшарить нічого.
Бродиш поміж манекенами як дурень на ярмарку, і мало того, що не знаєш що міряти, так навіть не розумієш на яку часть тіла це міряти. Куди руки? Куди ноги? Що це?

Зайшла в примірочну з спідницею. Виявилась блузка.
Запхала руку у якийсь виріз, а може то для ноги? Чи для шиї?
Вийшла розгублена.
– ну як? – питає асистент.
Заікнулась було розказать про свої мучєнія і сумніви, а потім вирішила не позориться і просто сказала – не підійшло…
Думала додать щось шляхетне типу в груді тісно, чи на талії велике, але раптом це все ж на інші часті тіла.

– але одне на двох візьмемо, да? – кажу.
– да-да-да – каже подруженька.
З’їли. Шото не то.
– меню нам!
– але одне на двох да?
– а ця страва у вас велика?
– дааа – каже кельнер.
– нєнєнєнє – мотиляємо руками обидві.
Велику страву нам не треба.
– оце давайте. Одне на двох?
– дадада – каже подруженька – одне на двох.

Задовбали кельнера до напівсмерті. Носив нам і носив, їли і їли, паралельно нахвалювали одна одну які ми красиві. Ну але ж літо.

Тому одне на двох.

Тільки вісім раз.

– так харашо як тепер мені ніколи не жилося – казав один чоловік в літах – податків не треба платить, пенсію додому приносять, хліб у магазині всігда є… ще й баба вмерла.

Щастя воно таке відносне.

Єдиним правильним спортом для людини є ходіння.

Ходіння це природнє заняття, людина народжена, щоб ходить. Діди ходили, прадіди ходили, прабабки ходили на прощу до лаври. Ніхто у лавру не біг, міняючи по три футболки, ніхто туди не їхав на велосипедах з шістьма передачами…

Ніхто не сидів у асанах попід деревами по дорозі.

Бігти можна, якщо за тобою хтось женеться, або ж ти когось доганяєш. На велосипеді (і це я пам’ятаю з дитинства) треба їздить суто по ділу – по молоко чи переказать бабі, що живе у крайній хаті, що звонив піп і велів пекти на вранішню проскурки… Якщо ти доросла состоявшаяся жінка, на велосипеді їздить – це абсолютно ненужна, зайва річ.

Червень, 2017
Із роздумів лежачи, не відчуваючи дупи після велопрогулянки

– ар ю юкрейніан? – каже він одразу, важко гупнувши на крісло поруч в літаку.
– райт – кажу – юкрейніан.
– оце дивись, – продовжує англійською з німецьким акцентом – у мене ніколи нема часу почитати! ніколи! тільки в літаку! диви яка в мене книжка – мотиляє товстою купленою в дюті фрі книжкою – роман! німецький роман! 1868 рік! ніколи нема часу почитати! оце тіки тепер!

Потім притуляє книжку до пуза, прихиляє голову до ілюмінатора і спить з відкритим ротом дві години і сорок хвилин.

Чрєвочітатєль.

– скажи мені зараз що ти відчуваєш? – допитується він у неї на платформі. Вона плавиться під сонцем, яке нещадно пече. В очах у неї – господи, відстань. А він: ну що у твоєму серці?! І вона не витримує і втомлено каже: Вадім, блядь, нам єщо шесть часов вмєстє єхать.

Поки мене не було, виросла по пояс трава, але життя йде…
У хаті, де народився мій дід (і прабабця) в коробці живе їжак. На повному пансіоні. В коробку його посадили, бо на вулиці його тролить Чуча.
Коли я зайшла, їжак саме виліз з коробки і пив молоко… заїдав шовковицею, якої йому нарвала мама і сервіровала на лопух.
– о! так ось де він! – каже Чуча, яка забігла за моїми ногами.
Їжак глянув на собаку звисока і на всякий случай зробив вигляд, що злякався.
Нєхотя звернувся в клубок… Ще виселять – мабуть, подумав. А попробуй у дикій природі добуть молока.
– Ма, може його випустить..? – питаю.
– Нехай як Чуча спать ляже – відказує мама.
– Та да – каже їжак – нема чого спішить, в принципі…

На городі лежать кавуни розміром з яблука – набираються сил. Під яблунею виросла вишня. У мене всі руки у вишнях, до ліктів біжить сік, всі щоки у вишнях і кожна наступна солодша за попередню.

– ма, – каже мама до бабушки – Чуча поправилась…
– та вона похудала і погано їсть! – обурюється бабушка.
– мам, у неї складки на пузі – продовжує мама.
– то у неї така фігура…

– да, то у мене така констітуція, сцуко – каже Чуча і біжить до воріт. У траві собачки не видно. Дзвонять дзвони. Мабуть, хтось помер. Бо життя ж йде..

Мама показує бабушці фотку доньки знайомих – блондинку при повному макіяжі, красиву, гламурну, у профіль дивиться вдаль.
Бабушка: це хто? Женя?!
Мама: ма, в тебе очки є?

Якось даже обідно стало.

Якщо ви досі не знаєте як спілкуватись з російськими родичами, то от вам простий рецепт:
– как там дєла у вас на украінє?
– Прішлітє дєнєг
– всьо плохо? Кровавая хунта?
– Прішлітє дєнєг

Так, відсіються непотрібні контакти і заодно підірвемо економіку ворога.

Давайте, кузнєцови, венсеремос

Коли мені було сім, а сестрі моїй вісім, ми казали: покатай нас з котами!
Дідусь виводив з гаража волгу із синіми небесними сидіннями і стелею в чорну крапочку і казав: несіть котів.
Ми несли котів, кошенят і кицьок. Кошенята смоктали кицьок, кицьки в блаженстві муркотали, ми з сестрою стрибали на задньому сидінні і грались з котами. Дідусь дивився на нас через заднє дзеркало. Ми їхали трасою спочатку через поля, потім через тополі. Потім він казав: ну шо? всьо? повертаємо?
Повертаємо!
І знову через тополі, а потім через поля і додому.
Щасливі загойдані коти вертались у свої кущі. Щасливі загойдані ми питали у котів чи їм сподобалась подорож.
Коти влягались в пилюку. Кошенята грались хвостами.

Якби мене спитали що таке безумовна і відчайдушна любов, я б сказала, що це коли діти тебе просять: покатай нас з котами! А ти замість того, щоб абсолютно виправдано сказати “що це ви таке придумали?!”, спокійно кажеш: несіть котів.

В купе їду з дівчиною пишних форм у коротенькому платті в горошок і з витонченим обличчям.
– свєта, у мене так болить спина – каже вона в телефон – три повних депіляції за вечір… руки одвалюються – вона кліпає нарощеними безкінечними віями – свєта, город полоти було легше…

Ото як будете полоти город, то не жалуйтесь. Є люди які реально впахують.

Приходжу додому. Бабушка й дідусь сидять за столом. А Чуча лежить на столі на рушничку і дивиться у вікно.
– Ба, а чо це Чуча на столі??
– ВОНА ТАК ЛЮБИТЬ

Ото внуків балували, правнуків ще більше балували, а тепер от Чуча.

Сторінки: 1 2 3 4