Між нами колишніми і нами теперішними висить шторка з дельфінами. Ми колишні купалися разом. Ми теперішні балакаєм через шторку.
Я по мокру сторону дельфінів. Він – лежить на підлозі і розглядає космос пралки. У маленьке віконце йому видно вишневе гілля обліплене снігом.
– тепер все інакше – каже теперішній він, згадуючи вочевидь себе колишнього.
– тобі тільки сім – кажу я, а собі думаю – дійсно все інакше.
Навколо усі невпинно старіють, вишні ламаються, яблуні сохнуть.
– давай знову будем купаться разом – каже він через шторку.
– а нащо ти Назара сьогодні бив? – питаю.
– ладно, давай не будем – каже різко і виходить за ще одну шторку.
Тепер між нами дельфіни і ще бірюзові хвилі.
За бірюзовими хвилями – велике вікно. За ним тане сніг, сплять кури, ледь чутно гавкають пси.
По цю сторону вікна – усі невпинно старіють, перукарка знайшла у мене сиву волосину.
– Лукаше – кажу йому голосніше – усе весь час стає інакше.
А сама думаю – нащо людині роблять так, що після дитинства все життя намагаєшся вхопити за хвіст оте відчуття, коли все, як раніше, а воно тікає, тікає. Видно, він уже почав ці перегони.
Стоїть щокатий, широкі плечі парують біля вікна, з даху капле. І раптом мені видається, що все як раніше – що то я так стою, серджуся і за вікном тане мій сніг, котрого я чекала і гавкають мої собаки, котрих я боюсь.
Піймала, бач.
Тепер навіть ясно, нащо люди святкують Різдво. Ловлять.