***
Вчителька фізики похрестила дочку
Ну бо кохання не було,
Яке там кохання?
Зате є дівчинка (Ірочка)
Боже благословіння.
Математичка була кумою
В понеділок обоє були в кабінеті директора
Батюшка записав усіх імена
Старослов’янською
І здав, куда надо
Діти раділи, що першого урока не буде
Фізичка плакала в кабінеті директора
Разом з кумою
– Що ж тепер мені буде?
Нічого не буде – каже директор
Так би вигнали з партії
Заклєймілі б позором
Та вам повезло разом з кумою
Що ви обидві, чорт би вас взяв,
Непартійні.
***
Повертатись завжди якось дивно.
Вісім років я ходила в цей бар.
Ходила сама. Ходила не сама.
Ходила з собою в собі. Ходила із чужим у собі.
Кельнер мені відсовував стіл, щоб я вмістилась між ним і стіною.
Ми грали в ігри.
– Які правила? – запитував він.
Завжди у темно-синій сорочці із комірцем.
У нас були жовто-блакитні реверсі. Ми перевертали їх по одній.
Я завжди програвала.
Ми приносили немовля розміром з кота.
Він гладив його по щоці і питав як його справи.
Той завжди спав. Ми перевертали реверсі.
Я програвала.
Коли у немовляти з’явились зуби, він давав йому хліб.
Щоб я спокійно програла у реверсі.
Минуло ще скількись раз по 365 днів.
Він точно так у своїй темно-синій сорочці.
У нього з’явилось скількись раз по декілька зморшок навколо очей.
У барі ніколи не мінялось меню.
Ніколи не мінялись відвідувачі.
Тільки вмирали старі.
А нові? Нові народжувались.
Він вже кілька раз по декаді працює у барі.
Йому ніхто не казав, що в сучасному світі роботу міняють щороку.
Ніхто не вислав запрошення не вебінар «лічностний рост».
Він не пройшов тренінг як просунутись уверх по драбині.
Він дає дітям хліб, щоб їхні мами спокійно програли в реверсі.
І вони програють.
***
Жінка бере, накручує волосся на руку і заправляє його за плетений комір светру.
– Може постригтися? – думає. – Він завжди казав, довжелезне волосся не пасує нікому.
Жінка бере й виправляє волосся так, щоб воно лягало біля вух напівколом.
– Взяти й обстригти оці літні спогади, оці світлі кінці вибілені сіллю і сонцем.
Він казав котрась із його колишніх мала веснянки. А в мене – жодної.
Хоч би одна, хоча б один санкісс, десь під очима, на носі. Жодного.
Жінка бере в долоні власне обличчя і спирає руки на лікті.
– Обстригти. Поголити скроні. І над вухом.
Котрась із його колишніх мала вуха як вибілені морем мушлі.
А мої, мої червоні від сонця.
Треба було не збирати волосся.
Жінка бере і торкається губами пальців.
– Треба було мазати кремом. Котрась із його колишніх мала губи як в Скарлет Йохансон. А в мене? Ось ця нижня шершава губа.
Жінка облизує губи і каже – постригтися.
І коли перукарка питає чи шкода їй вибілених сонцем кінців, – сміється.
***
У мене на кухні лежить місцева газета.
ЇЇ принесли, поки я плавала в бізкайській затоці. На ній написано чесно – старі та нові новини нашого міста.
Тому що нових новин не хватає.
Латаєм інформаційні діри старими.
На першій шпальті нова новина про старе: місцевому хору у церкві – сто двадцять п’ять.
Кожен раз я заходжу на кухню і бачу цю нову-стару новину.
Сто двадцять п’ять! Гала-вечеря і ювілейний концерт.
Я думаю – біс забирай, треба відкрить іспанське вино.
Я відкриваю іспанське вино – там людей штрикають бики і вони умирають в муках.
Там вантажівки падають зі старих акведуків і палають півдня, поки їх гасять красиві пожежники.
Пожежники там випускають свій календар – там всі вони топлес, об’єктивовані як зазвичай об’єктивують жінок.
Церковному хору сто двадцять п’ять, вони п’ють на ювілеї мовчки.
Цю газету треба прибрати.
Інакше я, мабуть, зіп’юсь.
Лише спочатку розібратись з утилізацією всіх відходів. Чи можна складати чорно-білий папір до яскравого.
А тоді вже роздратовано викинути.
Тільки обережно.
Викидай обережно.
Щоб сусіди не бачили.
Клади учасників хору обличчями вниз.
***
Читаю в новинах – жителі міста просять собі світлофор.
Так і уявляєш їх – стоять на узбіччі дороги.
В пилюці.
Старші тримаються молодих.
Молоді тримають за руки дітей.
По дорозі літають сяючі автомобілі з надлегких металів.
Вони легко здіймаються на кілька сантиметрів понад землею.
Мурашки, жучки-козачки і деякі змії можуть відвідати власних родичів потойбіч.
І коники-стрибунці можуть.
Якщо не стрибають.
А люди стоять в придорожній пилюці – вона лишилась ще з минулих століть.
Із вікон машин їх ніхто не бачить – надто швидко летять.
Люди кидають записки – зробіть нам хоч один світлофор.
Записки лишаються на дорозі. Їх нікому вже підняти.
Та й дороги як такої немає.
Просто смуга, якою летять футуристичні авто.
Ніхто не знає що там, на тому боці.
Кажуть, там настало майбутнє.
Мурашки звідти приходять щасливі.
Хоча більшість, звичайно, лишається там.
Ну бо що тут робити? Роботи нема. Тільки крадуть і п’ють.
Якщо нас колись хтось помітить,
і зробить нам світлофор, ми тоді теж заживемо.
А поки, кидай записку, може хоч ця долетить.
***
Через двоє дверей – тату-салон “Сєргєй”
Там Сєргєй з червоним обличчям і міцною потилицею набиває бажаючим двухглавих орлов
Набиває обличчя померлих родичів,
живих дітей і кімнатних собак
Бере недорого
Більше бере, щоб вивести татуювання
Кажуть, виводять усіх – невдячних дітей
Коханих, що виявились мудаками
І навіть померлих родичів
Собак дуже рідко
Сєргєй набиває фрази німецькою
готичним шрифтом
“та ми вас єщо в сорок трєтьєм”
скрегоче
Хоча замовили фразу про господа
Що він нас усіх любить
На поголеній ляжці мужчини
середніх років,
достатку
і щастя
***
Якщо хочеш розлюбити місто, яке ти колись любила – підпишись на його місцеві новини
Знатимеш кого задушили
Убили
Як все місто вода
Затопила
Якщо хочеш розлюбити людину
Відпишись від неї в новинах
Не знай чи її оженили
Ділітни всі з нею
Світлини
Якщо хочеш, щоб тебе розлюбили
Сиди
Не рухайся
Жодного зайвого слова
Лишайся собою, мила
І так зненавидять.
***
Так багато пишуть про марафони
Що стало страшно виходити з дому
Вийдеш, а там всі біжать, біжать, біжать
– Наздоганяй! – верещать
– Біжи поки не пізно!
А ти без кросівок.
Ти взагалі вийшла, щоб купити хлібців
зі слоєного тіста
посипаних гарбузовим насінням
На тобі шкарпетки з балабончиками
Чоловіковий светр оверсайз
І наляканий вираз обличчя
Тобі в очі б’є світло
Рожевих кросівок
Номерів на спинах
І білих футболок
Тобі не хочеться бігти
Ти хочеш хлібців
І не виходити з дому
– Біжи! – всі кричать.
І ти затискаєш в долоні монетки
Й приєднуєшся.
Треба бігти поки не пізно
Там на фініші видають
Рожеві кросівки
І номер на спину
***
Горіхи і яблука відклади.
Написали з генштабу,
Що не буде зими
Груші тепер лежатимуть вічно
Не треба на зиму морозити вишні
Нарешті зима – остаточно колишня
Не буде різдва,
Бо ніхто не родився
Не воплотився
Не окотився
Радуйся земле, не буде зими
Будуть горіхи, вишні
і ми.
***
Поки була до мене байдужа
Була неймовірна:
сміялась
спокійна.
Була прекрасна:
не дзвонила вночі.
зі мною гралась,
в моє
не втручалась.
Не писала – ти де?
Не дивилась тривожно
Не питала про кожну:
хто це?
Не кусала губи
Не кричала:
ти грубий!
Була бєз-за-бот-на,
як кошеня.
Кохана моя.
Шкода, що у цій частині чумацького шляху
притомна буває
тільки байдужість.
***
045Л Ужгород – Лисичанськ
Полюбились милі
думали до згину,
думали до скону
Покохались любі
до кінця життя.
Не спіши ти, сину,
брати її в жони,
випробуй спочатку
ти любов свою.
Ти візьми плацкарту
тридцять три години
в Ужгороді сядеш
їдеш на Донбас
Тридцять три години
санітарні зони
вафлі сорок гривень
тюлька на развєс
Не спіши ти, сину,
брати її в жони
ти поїдь із нею
Ужгород-Донбас.
Як здасте постєлі
вже під Лисичанськом
вже пусті стакани
будуть на столі
Тридцять три години
потяг сорок п’ятий
стане все понятно
про любов твою.
***
Святий Миколаю,
до раю пускають
усіх?
Святий Миколаю,
я майже вмираю:
мені остогид оцей
сніг
Святий Миколаю,
До раю пускають
усіх?
Красивих, в колготках,
без шапки
і босих
Точно пускають
усіх?
Святий Миколаю,
всі хочуть до раю,
бо всім остогид
оцей сніг
Святий Миколаю,
в раю там кохають?
Кохають, скажи,
чи вже ні?
Святий Миколаю,
Якщо не кохають,
не треба до раю
Спали всі листи,
що писала
тобі
***
Киця позіхає, сонечко сідає
В хаті все рожеве
Стіни, вікна й ти
Я тобі казала,
Що сюди тікаю,
Щоб забрати трошки
Звідси пустоти
Киця позіхає, сонце майже сіло
Киця вже вагітна
Ще їй тижні три
Кошенят там дев’ять
Повзають у пузі
Ти долоньку тільки
Поклади сюди
***
Я дуже давно не казала тобі на добраніч
Може вже вічність, може місяць чи два
Без жахіть, без біганини полями і вздовж посадки
Не казала тобі, щоб ти дихав рівно і солодко спав
Не бажала тобі, щоб друзі й колишні не з‘являлись навіть на мить в твоїх снах
Не бажала тобі – гарних снів, хай насниться любов (бажано я)
Не казала тобі, щоб не смів уві сні ні з ким битись
Навіть, якщо в твоїх снах самі вороги
Все одно, будь стриманішим. З рештою, що нам до них?
Це нічого, що я ненароком обмовилась «ми»?
Я дуже давно не казала тобі на добраніч
Та це зовсім не значить, що я не бажаю тобі доброї ночі.
***
В Детройті було якось тупо – дома лишився гараж, там був станок
І ящики з-під динаміту (у них були цвяшки, ізолєнта, болгарка)
Болгарка ще навіть робоча – треба було продать
В Детройті сонце світило, діти ходили в школу. Старший здав на права
Із третього разу – і то на автомат. Кому він нужен, хіба то водіння
Я б йому в райотдєлі…Менша балака з акцентом
А я не знав, куди себе діть. Став згадувать свій райотдєл
Жінка каже, як прийде з роботи (вона маладєц)
Каже – не нудься, скільки бандітів зловив – казав, що вийдеш на пенсію
І напишеш роман
Так я написав кримінальний роман. Сидів на вулиці, пив світле пиво
В бумажном пакеті
Підійшли якісь двоє – поговорили про тоє-про сьоє та розказав про роман
Одного з них звали Дєніс. Так він каже – давай друкувать, ти – талант
Невеличкий тіраж у сімсот екземплярів
М’який перепльот, зате взяв менше двох тисяч
Тепер хто в хату не прийде – дарю їм роман
Там є перестрєлки, є й про любов
Жінка соромиться любовної лінії. Роман склали в сортирі на другому поверсі
Каже – добре, що меншенька Люба не читає по-рускі
А я думаю, добре, що ми в Детройті, де в хатах по три туалєта і є куди скласти роман
Хоча можна було б у гараж,
Де в ящиках цвяшки й болгарка. Робоча ще. Треба було продать
***
Кожен раз коли ти заводиш коханок
Рік народження яких починається
З тисяча дев’ятсот дев’яносто
Мені дивно.
Але потім я згадую, що незалежність
Проголосили після тисяча дев’ятсот дев’яносто
І розумію, що ти, мабуть, любиш їх
як батьківщину
як Україну
як червону калину
І жовто-блакитний стяг.
***
Були такі, що зразу знайомили з мамою,
були поетки, що писали вірші
Читали їх вголос до третьої ранку
Були такі, що пили
Навіть коли вже ніхто не пив
Такі, що курили в ліжку
І лишали за собою пропалені ковдри
Були грудасті з міцними ногами
Були руді, кучеряві і коротко стрижені
Були такі, що волосся тяглось аж в коридор
А потім треба було волосини
Роками збирать по хаті
Були такі, що просили грошей,
І такі, що платили за тебе
Такі, що тушили м’ясо з цибулею
Аж поки воно не м’якшало
І такі, що дзвонили в доставку суші
Були такі, що не знали від чого буває вогонь
І такі, котрі дивувались,
Що зайці живуть у кублах
Були навіть російськомовні
Які казали, що по-рускі пісал Толстой
Але не знали як звали Карєніну
І яким безневинним щеням був Стіва…
…і що, жодна із них не сказала, що
оцю сорочку, яку ти сьогодні надів,
треба спалить за хатою в діжці?
***
Сестра казала у південній Африці
У будинку павуків не чіпають
Вони живуть за картинами
І мають свої імена
Тоді я назвала свої печалі
І мені з ними стало простіше
Вони живуть тепер за картинками
І мають свої імена
А я не беру вже віника
Не розмахую ним безпомічно
А кажу: ходи сюди, Іванко,
Побалакаєм
***
Кажеш, образи треба проговорити?
Та не проблема, ходи ось за мною
Отут на полицях усіх їх і бережу.
Голову пригинай, тут стеля низька.
Ось, наприклад, оця – два роки стоїть.
Вже дозріла. А оця зовсім свіжа –
ще тільки починає бродить.
Оті на дальніх полицях вже й не згадаю.
А ні. Згадаю. Хочеш про це поговорити?
Не хочеш? Нічого не хочеш сказати?
Ну, ладно. Поставимо сюди і цю.
Хай настоїться.
***
Краще обійтись без поезії
Вона прикурювала цигарки від плити
– Натхнення, – казала, – приходить спонтанно.
У неї жили два сірі тінейджер-коти.
Вони мітили стіни, кухню і ванну.
(- Поезія, Женю, Господом дана)
У неї боліло під правим ребром,
Під лівим теж часом боліло.
Вона лікувалась міцним коньяком.
Сірі коти шкребли під дверима.
Тонули в бичках конфорки плити
– Немає натхнення, дитино,
І труситься попіл поверх на бички
– А ти думаєш я тих віршів хотіла?
***
Свято дев’ятого травня
Родився Максим, як совіти прийшли, а Дмитро той ще за поляків,
Іван тоді, як німці зайшли, а дідуньо не пережив тридцяті
Василь вже родився як колгоспи були, чи ще була вдома корова?
Миколо, не помниш? Забрали вже плуг? Уже не було у нас поля?
Ганя родилась ще батько живий, але вона його вже не помнить
Той другий Іван, біленький котрий, хрестили у сильні морози
Яринка була ще, пропала у три, мене не було навіть вдома
Миколо, не помниш? Судоми були? Давно вже було, я не помню
Василь, той, що другий, високий такий, в Кабулі його хоронили
Казали, був смєлий, медалі дали, із штаба два рази дзвонили
Онучки родились уже затепер, – Галина, Іванка і Таня
Хай краще дівчата, хай дома сидять, не кличе дівчат держава
Максим, той, що Галін, за Україну вже йшов, то сьогодні ж дев’яте мая
У соняхах впав і вже не прийшов, то чуєш, Микол, поздравляю
***
Ти був дотепним як ніколи
Для неї жартував як бог:
Сандулесу, Павлік, Іво Бобул
Емемем, полє чудєс, Зібров
Вона ж дивилася здивовано
Очима кліпала, завмерши
Пойми, ця женщіна схвильована
Родилась у дві тищі першому
***
Спи маленький, обіймай
динозавра
Спи маленький, перестань
кликать маму
Спи маленький, заварилась
моя кава
Дві годинки залишилось
до дедлайну
Засинай вже давай,
а я встану
Лептоп світить баю-бай
На добраніч
***
вечорами у хату прилітають комарики
як полохливі довгоногі кораблики
вікіпедія каже – живуть один день
і хоботочки у них як рогалики
їм не вкусити ніяку із Жень
я їх не чіпаю
не б’ю
не кусаю
хай вже доживуть,
бо в нас тут Едем:
у воді серед рибок кохаються равлики
а над водою літають комарики.
а по травичці повзуть слимаки
а за вікном
(якщо стати на стільчик)
хтось
жере
огірки.
***
Ти, доцю, родилась дівчам, для чого тобі йти у школу
Одежі нема, та й де те взуття, поможеш мені чимось дома
Михайло хай ходить, розумний який, хай будуть із нього люди
Подай мені ночви, води набери, а він тоді й нам вже поможе
Хай вчиться, він хлопець, йому завтра треба до школи
А ти візьми відра, води принеси, на завтра є ще в нас дрова?
Не треба чіпати, не смикай його, самі вже удвох нарубаєм
Він хлопець, він вчиться, ти нащо туди заглядаєш?
Ти нащо стирчиш йому за плечем, не чіпати його, я сказала
Хай вчиться Михайло, тобі діло яке, не дасть і тобі він пропасти
Хай вивчиться хлопчик і витягне з тобою нас в люди
Гляди за собою, дітей народи, не пнися, доцю, нікуди
Хай вчиться, читає книжки, дивись який вдався красивий
Ти, доцю, сказала, води принеси, моя ти відрадо єдина.
***
– уже майже забулось сузір’я
– ало? чути мене?
– твоїх родинок на передпліччі
– говори!
– нагадай мені, коло ключиці
– говори голосніше
– спершу дві майже поруч?
– а одна трохи зліва
– і виходить нерівний трикутник
– ти сказала все вірно
Голос на лінії каже:
– у вас лишилась хвилина.
– спасибі, ми все, що хотіли, сказали.
***
Стіна зелена, мазки недбалі
І кнопка ліфту
По-плав-ле-на
Я вже прийшла, одкрила двері
А ліфт гудить,
Не приїжджа
Стіна зелена, мазки недбалі
Дев’ятий поверх
Нема ліфта
Якби хоч третій, а так, коханий,
Нічо не буде.
Бувай.
Пока.
***
Зима
Він відкриває двері, знімає піджак,
кида штани на підлогу
Кладе на стіл пакет з магазину і дістає звідти
капусту
Ріже її на чотири частини й одну з них
шинкує
і капустяне шмаття
летить на паркет
– що ти робиш? – каже вона,
– не можна поакуратнєй?
– я роблю борщ, він не терпить
охайності.
коли моя бабця варила
полтавський борщ
вся стіна була в буряках
це був чистий імпресіонізм
де та стіна, де та бабця
де той полтавський борщ
де той я,
крикливий і вредний, –
каже він тихо з ножем
у руці, а з ножа на паркет
які сніг пада
шмаття капусти.
це ж треба.
так швидко минула
зима.
*
*
Із докарантинного циклу “Маршрутка”. Ностальгічне
А пам’ятаєш, як ми з тобою їздили на маршуртці
Там було десь плюс сорок, а ти у зимовій куртці
Ніколай-чудотворець дивився на нас із скла лобового
Рука мене взяла за плече: передай за одного
Двадцять гривень пішли, а вернулось тринадцять
По праву руку фото голих жінок, а по ліву – розп’яття
Зніміть неподобство, на нього дивляться діти
А воділа сказав, що йому якось треба робити
Пенсіонерка сказала: остановітє
Остановлю після мосту, сказав їй водітєль
Собачка кивав коло скла лобового
Чужий голос сказав: передай за одного
Купюра у двісті, це добром не скінчиться
І Ніколай-чудотворець похапцем перехрестився
Ми вийшли на слєдущій, щоб не бачить скандалу
Собачка кивнув, маршрутка поїхала далі
***
Були такі, що зразу знайомили з мамою,
були поетки, що писали вірші
Читали їх вголос до третьої ранку
Були такі, що пили
Навіть коли вже ніхто не пив
Такі, що курили в ліжку
І лишали за собою пропалені ковдри
Були грудасті з міцними ногами
Були руді, кучеряві і коротко стрижені
Були такі, що волосся тяглось аж в коридор
А потім треба було волосини
Роками збирать по хаті
Були такі, що просили грошей,
І такі, що платили за тебе
Такі, що тушили м’ясо з цибулею
Аж поки воно не м’якшало
І такі, що дзвонили в доставку суші
Були такі, що не знали від чого буває вогонь
І такі, котрі дивувались,
Що зайці живуть у кублах
Були навіть російськомовні
Які казали, що по-рускі пісал Толстой
Але не знали як звали Карєніну
І яким безневинним щеням був Стіва…
…і що, жодна із них не сказала, що
оцю сорочку, яку ти сьогодні надів,
треба спалить за хатою в діжці?
***
виявляється, мені сниться твоя колишня
білявіша ніж я, гарніша ніж я, кучерявіша ніж я
увісні ви гуляєте пісками, а я просто на вас дивлюсь
ти кажеш – спасибі, що розказала
це мало би бути не сном, а правдою
якби не щось, не хтось і не так
я не задаю зайвих питань, просто думаю
навіщо я дивлюся сни про чужу жінку
яка мені ніхто
а тобі назавжди лишиться кимось
перед тим як заснути
я кажу: якщо хтось там відповідає за сни
нехай мені більше не шле оту жінку
і мені усю ніч в подробицях сниться
як вбивають королеву іспанську Летісію
яка точно так само
білявіша ніж я, гарніша ніж я, кучерявіша ніж я
***
Якщо люди їх не бачать, це не значить, що їх немає
У склі його окулярів зблискують зустрічні фари
Якщо я тобі щось сказала, це не значить, що я відчуваю
Світлу моїх очей не дає зблиснути скло окулярів
Якщо я тобі щось не сказав, це не значить, що я не знаю
На узбіччях наших маршрутів розпускаються мокрі каштани
Якщо навігатор мовчить, я все одно за мостом повертаю
На світлофорах наших доріг червоне світло перецвітає
Якщо ти чогось не сказав, це не значить, що я не знаю
Через чотириста метрів кіп лефт, це значить треба їхати далі