Після двох реплік про погоду, таксист стишує радіо, призакриває вікно і каже:
– Якби ви бачили як їбуться лисі коти!
Сірий ланос обганяє вантажівки і ловко зістрибує з зустрічної смуги.
– У мене кицька – каже він – лиса.
– Я ніколи навіть не торкалась лисих – відповідаю.
– Отак покладеш її – таксист прикладає свою величезну волохату руку собі до грудей – так і чуєш – тридцять вісім градусів.
– Тепла – кажу.
– А женіх у неї – кірпічний такий, весь аж тремтить так її хоче. – він привідкриває вікно.
– Ого – кажу я – ми вчасно втискаємось із зустрічної між двома вантажівками.
Таксист – здоровенний з м’язами на руках як у мене на ногах.
– Треба або 500 гривень дать коту, або котьонка.
– А як не завагітніла?
– Не було такого – таксист зиркає на мене – він шикарний кіт, такого не буває. Кірпічний, мускулістий. Як вони трахаються!
Машина зупиняється.
– Шо там? – кричить таксист.
– Та шо – каже водій в червоній майці і шортах, що врізаються йому в боки – штунди!
Він має на увазі православну ходу. Виявляється зграя примимрителів з МП вже перекривала траси. Але цього разу рух перекрили добровольчі батальйони – вони весь час ходять через дорогу, не даючи машинам проїхати.
– Хто ж так дєлаєт? А як в больніцу комусь? Де це вообщє у світі таке є? – чути з сусідньої машини.
Жарко. Відкриті вікна.
– Це ж протест, це метод впливу! – каже його супутниця. Обмахується журналом «Тиждень».
Боротьба пофігізму і свідомості в межах окремо взятої Daewoo.
– Я сам з Кішиньова – каже мій таксист – то там да. Європа! А тут шо ж хотіли, война, Росія канєшно подло скористалась ситуацією.
– Послав бог сосєдушек – кажу.
Об’їжджаємо протест. Їдемо через села, де дерева ломляться під вагою абрикос. Село Хацьки ще не бачило такого трафіку.
– А з другой сторони – ето ж пєрєворот! – каже таксист – у нього брови чорні, руки засмаглі. – Шо вони хотіли, по двісті гривень каждому отам на майдані заплати…
– Розкажіть краще як трахаються лисі коти. – кажу я.
Падають абрикоси, через дорогу ходять добровольці, кохаються лисі коти.