Адмірал Кузнєцов – великий, залізний, холодний, мокрий йде через Ла-Манш. Безпомічний, розгублений, опльований, Кузнєцов йде туманами, які бувають лише на півночі Франції вкінці січня. Хто б не знав ці тумани – на початку весни вони такі щільні, що не видно ні Франції, де утримують тисячі мігрантів, ні Британії, де вже майже зачинили євродвері. Вони побудують єврозабор – красивий, под старіну, який продають під Сєвєродонецьком за чотириста гривень сегмент.
Тим часом адмірал Кузнєцов йде. Його супроводжують британські винищувачі. За ним вже пішов крейсер Петро Великий – той самий, котрий рубав вікно в Європу і від якого у нас досі протяг. Дме з самого Донецька й аж до Чопа, пробирає до кісток.
Адмірал Кузнєцов мені майже родич – холодне, зле і вбивче його залізяччя тече у моїй крові.
– Фамілію назові – казали моєму діду в дитбудинку, куди його з такими ж російськими тінейджерами-втікачами запакували, піймавши десь коло фронту. І він назвав – Кузнєцов. Щоб як адмірал, як герой.
Як адмірал, котрого британський міністр сьогодні назвав кораблем ганьби, місія якого продовжила страждання сирійського народу. Він йде через тумани Ла-Маншу, на берегах якого сидять старі пані і їдять устриць – у них сиві зачіски і шуби. Колись же треба носити шуби – чому б не в туман.
Позакутувались і п’ють багато вина. А повз них йде мій кровний адмірал Кузнєцов, мій корабель ганьби. Його супроводжують британські винищувачі. На ньому бухають і ковзаються на мокрій палубі і кричать «ей, блядь!», якщо в тумані не видно один одного. Може з зав’язаними очима грають в сліпу бабу, поки з ними пливе крейсер Петро Великий, їхнє велікоє наслєдіє.
– Я мушу зізнатись – казала я у львівській кав’ярні, де кельнерки у фартушках і кажуть «прошу, пані» – мушу зізнатись – казала я правому радикалу, який сидів поруч – у мене половина крові адмірала Кузнєцова. – Але дід це прізвище вигадав – продовжувала я. – Справжнє його прізвище, правда, ще гірше.
Калашніков.
Знову холодне залізяччя, яке продовджувало страждання половини планети. У мене немає виходу – носити мені цей серійний номер – АКМ чи адмірал Кузнєцов, яка різниця. І поки моє холодне, бездушне напів «я» пливе через Ла-Манш, я приєднаюсь до старих пані на його берегах, – тут вільно? Сет асьет се лівр? – спитаю я з іспанським акцентом і не представлюсь. Ми будемо сидіти, пити вино, виколупувати зубочистиками слизнячків з їх шкарлупок і з засудженням дивитись на корабель ганьби. Я не зізнаюсь, що я його онука.