У потязі жінка сидить біля вікна у домашніх капцях на носок. Жарко, але всім пощастило, бо відкривається вікно. Тріпотить штора. Напроти неї сидить хлопець з голим торсом, штора його б’є по щоці і він періодично заправляє її за вухо, не відриваючись від смартфону. Жарко. З вікна пахне просмоленим залізом. У міжвіконні застрягла муха і помирає.
З сусіднього купе чути радіо.
«Тєма сєгодняшнєго випуска – інсульт…»
– У матері моєї був інсульт – каже жінка. Вона трохи не дістає ногами підлоги, тому один капець весь час злітає. Резинка світло рожевих носків перетискає набряклі ноги. – вона все життя казала мені – ти мене до інсульта доведеш.
– Та то всі мами так кажуть і то не факт, що то був інсульт – хлопець вперше відривається від телефону. Штора вибивається з-за вуха і б’є його по щоці.
«Лопнувший сосудік в глазу может свідєтєльствовать о прєдінсультной картінє…» звучить з сусіднього купе.
– Господі, поставьтє что-то жизнєрадостнєй! – кричить голос здаля.
Голос наближається. Він виявляється жінкою в білій майці і бузкових лосинах. Вона повертається до нашого купе спиною, стає коло відкритого вікна у проході і каже в телефон: Люда! Я умоляю тєбя! Бєрєгі капусту!
Потяг залітає в тунель. Стає шумно, темно і прохолодно.
Прилипнувши спиною до шкіряної полиці, я читаю і тану. Врешті лягаю головою до відкритого вікна, вдягаю окуляри, щоб в очі не летів вітер, і дивлюсь надвір. Повз вікна пролітають городи, будинки, ліси, мости. Іноді видно голову потягу. У Львові приносять вареники і домашні пиріжки. Заходить сонце, в його низькому промінні видно групку дітей, які махають вагонам.
Коли нарешті темніє, всі вкладаються спати. Жінка, що умоляла бєрєчь капусту, хропить. І от коли я відкладаю книжку, бачу перед собою обличчя.
– Чуєш, мала – каже воно – поможи кросворд рішить.
Обличчя вусате, худе, невизначеного віку і на рівні мого, тобто його тримають високі ноги.
– Я спати збиралась – кажу.
– Виспишся ще, молода. – каже він і насувається ближче – Пара к Гвінєє в названії страни – продовжує вусатий.
– Прошу?
– Поможи рішить – каже – Пара к Гвінєє в названії страни, перша «бе».
– Гвінея-Бісау – кажу я.
– Підходить – каже він – тут осьо «прозрачная начінка яйца» я одгадав – білок… Мала, чуєш, а оце шо воно? Чрєво в устах поета? Га?
– Я не знаю – відказую.
– Та подумай – чотири букви, послєдня «о», но «чоло» не підходить…
– Лоно? – питаю.
– Може буть. Оставлю – він пише ручкою на полях газети, яку поклав прямо переді мною. Від нього пахне димом.
Потяг зупиняється. З перона чути об’яву. Через кілька хвилин в купе заходить жінка, тягне валізу і пакет у квітах. З пакета видніється пучок петрушки.
– Здрассстє – шепоче вона.
Наша подорожня в рожевих носках не прокидається.
– Восточная сосєдка Уганди – каже вусатий до жінки з петрушкою.
Вона відсахується, шепоче щось до себе.
Я підсуваю до себе газету.
– Мені у Тернополі злізать – каже вусатий.
– Зараз гляну – я відкриваю гугл мепс і завантажую карту Африки. – Кенія – кажу.
– Падходіт! – вусатий посміхається. – Разговорноє названіє. Перша «б». П’ять букв.
– Блядь! – кричить мужик з сусіднього купе.
Я хочу спати.
– А як правильно? – каже вусатий – через “т” чи через “д”?
– Через “д”. – кажу я.- Перевірочне слово “блуд”.
– Блядун перевірочне слово! – кричить мужик з сусіднього купе.
– Не падходіт – каже вусатий.
– Єслі ето уже такіє кросворди сталі випускать, то я даже нє знаю. Кто пєчатаєт ету дурь? – каже жінка з петрушкою.
– Мала, то що це за разговорноє названіє?
Я дивлюсь – разговорноє названіє голови…- кажу вголос.
– Баняк! – кричить мужик з сусіднього купе. – Баняк пиши!
Жінка з петрушкою обурюється – хто так говоріт? Там же сказано «разговорноє!»
– Падходіт баняк! – каже вусатий.
– Просто дурь, дурь какая-то – каже жінка з петрушкою – можетє отойті, пожалуйста? – вона запихає пакет під полицю.
– Не переживайте – кажу – там «а» остання. «Башка» значить.
Женщіна заспокоїлась. Не попралі значить її скрєпи. Баняк не пройде. Башка вічна.