(уривок)

***
оце недавно ходив
за дочкою
вийшла мати її
в якійсь робі
я віддав їй аліменти,
а вона кинула в руки мені
оберемок віршів
якогось Миколи
Андрющенка
я їх почитав.
прекрасно пише,
сказала вона.
він кудись їх одправля? я спитав.
нє, сказала вона, Коля не такий.
чого?
ну, я точно не знаю.
слухай, сказав я, ти ж знаєш усе про
поетів, які тримають своє гівно при собі.
видавці до них ще не дозріли,
сказала вона, ці вірші занадто
сміливі, щоб їх друкувати.
заради бога, сказав я, ти що, справді
так думаєш?
да, да, я так реально думаю,
сказала вона.
так, сказав я, чого ти не зібрала дитину.
вона не взута. ти шо, не можеш її взути?
твоїй дочці вісім, сказала вона,
вона вміє взуватись сама.
слухай, сказав я дочці, заради бога,
взуєшся ти чи нє?
а от Микола не кричить ніколи,
сказала її матір.
ТА ГОСПОДИ БОЖЕ! заверещав я
бачиш, бачиш? сказала вона, ти
такий самий, як був.
скіки вже? я спитав.
пів на п’яту. Коля раз таки свої вірші відправив,
сказала вона.
але їх не взяли і він дуже, дуже
розстроївсь.
ну що, взулася, сказав я дочці,
ходім.
її мати провела нас до дверей.
гарного дня, сказала вона.
від’їбись, сказав я.