Хтось називає це коливаннями настрою, але ж буває, що сидиш – тераса, квіти, оці прекрасні кельнери як ченці всі у чорному. Полуденне сонце світить через склянки з вином, і ти смієшся, він плескає в долоні і розповідає історії, твої жарти вдалі, твій сміх доречний, веселощі, всі за столом світлі й красиві, сонце підсвічує дівочі потилиці з пухом волосся і чоловічі бороди, керамічний стіл холодний, ти торкаєшся до нього ребрами, коли тягнешся за олією, яка золотом ллється в салат, в кутку дівчина неймовірної краси, а у дворі дозрівають банани і на плитку глухо сипляться яблука. І раптом на столі, коло букету блідорожевих квітів – гадюка.
– весело? – каже вона. А ти розумієш, що говорити з нею нема сенсу. Змовкаєш.
– Весело? – повторює вона. І усмішка зникає. Зелена, довга, темна, жирна – лежить напроти тебе.
– Все ок? – шепоче він.
– Та все ок – хапаєш склянку – все ок. А через скло видніється – вона. Лежить.
– Не ок – каже. Сичить. Поки ніхто не дивиться, ти береш її обережно (вона м’яка під пальцями) і кладеш в сумочку. В тебе там і телефон, і зарядка, і окуляри.
– Тісно – сичить вона.
– Мені з тобою теж тісно – кажу. І ходжу з нею весь день.
– Все ок? – питає він. Дивишся в сторону. Сумка врізається в плече. Важко. Яке там ок. І сонце тобі не світить, і яблука падають не тобі. І жарти не для тебе.
А потім раптом глянеш в сумку, а від неї тільки шкурка – прозора у крапинку – виходиш на балкон і пускаєш її по вітру. Летить, а ти смієшся.