Жабка

У потяг я взяла із собою жабку.

Жабка була зелена, гладенька і ледь чутно квакала. Вона повільно кліпала жовтими очима у пітьмі моєї сумочки.

 

– Я сам оттудова, – сказав грузний чоловік навпроти.

Йому по щоці била бордова оксамитова шторка. На ній були рельєфні квіти. Він сів у напрямку руху поїзда.

– Дуже стріляють? – спитала жінка на боковому, не повертаючи до чоловіка голови. На голові у неї була руда завивка. На грудях – камінчики у центрі ромашок. На столі – муха.

– Та ото вийдеш, а воно гупа, – сказав чоловік.

– Дожилися, – сказала бабка поруч зі мною, – коли вони вже настріляються?

– Мужчина, – озвалася жінка з ромашками на кофті, – закрийте вокни.

– А вам шо? – різко сказала бабка. Вона у руках перебирала хустинку, – ви й голови сюди не повертаєте.

– Мене продуло ще у Костантіновкі, то й не повертаю.

 

Мужчина закрив вікно. Шторка зробила останній подих і тріпотіть перестала. Чоловік негайно почав пріти.

– Он тут діучина сидить, – сказав він, змахуючи піт, – вам нормально?

Я згадала про жабку. Привідкрила сумочку і сказала: нормально.

Бабка із своєї сумки дістала куркині ноги й руки. Розгорнула пакетик поморщеними руками.

– Беріть, – сказала.

З верхньої полиці звісились ноги у смугастих колготах.

Ноги бігом зістрибнули вниз, затоптали кросівки і побігли до туалету.

– Беріть, – повторила бабка.

– Я бєрємєнна, – сказала дівчина в смугастих колготах, повернувшись.

– У добру путь, – сказав чоловік, інтенсивно пітніючи.

– Раньше була робота, – сказала бабка.

– Було що вкрасти, – відповів мужчина. Він витер чоло шторкою.

Дівчина в смугастих колготах побігла блювати.

Жінка із продутою в Костянтинівці шиєю сказала у пустоту поперед себе: нема як жить, усе не для людей.

– Хіба хто за людей думає? – сказав чоловік.

 

Жабка квакнула.

Жінка з нерухомою шиєю зверталась до власної мухи: ніде такого як у нас нема!

Я подумала, що жабка могла відчути муху, яка лазила по столу з нашої сторони.

Я нахилилась в сумку і прошепотіла: зараз.

Жабка квакнула.

– Я перепрошую, – сказала я, – можете мені убить муху?

Мужчина тріснув по столу ребром долоні. Муха повільно піднялась у повітря і сіла на шторку.

– Беріть постєль, – сказала провідниця з великими грудьми і маленькими заспаними очима.

– Мені ваша постєль не нужна, – сказав чоловік.

– Ви об’язані, – сказала провідниця, впершись у прохід грудьми.

– Я вам нічого не об’язаний, – сказав чоловік, – за п’ятдесят рублів я вам нічого не об’язаний.

– Це шо, я вам ці ціни ставлю? – закричала провідниця.

Муха знову сіла на стіл і я сказала: убийте мені муху, будь ласка.

Провідниця: за цю зарплату я вам не наймалась бить мух! Вони самі летять, бо ви кури їсте! – провідниця кинула погляд на куркині запчастини на столі.

– А у вас є шо їсти? – спитала бабка.

– Вафлі «Артек».

– По сорок дві гривні! – сказала жінка своїй мусі, не повертаючи голови.

Муха швидко зрозуміла обмежене поле зору своєї сусідки по столу і лазила там, куди голова її повернутись не могла.

Жабка квакнула. Вона була голодна.

– Якби президент за нас думав, – сказав чоловік, – то вафлі були б по три гривні, як їм і положено буть.

 

Бабка закивала.

Потяг заскрипів, під’їжджаючи до станції.

Вагітна дівчина із смугастими колготами вийшла.

На її місце сіли матір з дочкою.

Потяг рушив, дочка дістала бутерброди. Матір дістала пива.

Чоловік пітнів.

– Доцю, – сказала старша жінка, – бери бутерброд.

Запахло ковбасою.

– Мамо, – відповіла дочка, – запивайте пивом, зараз така ковбаса, що з пивом краще усваюється.

– Хіба то ковбаса? – сказала жінка з продутою в Костянтинівці шиєю мусі, – от раньше була ковбаса.

– Це ви до нас? – спитала дочка.

– Їй шию у Костантіновкі продуло, вона не може голови повернуть.

– Одкрийте вікно, – сказала матір.

– То ж шию продуло, кажу, – сказав мужчина, пітніючи.

Всі замовкли. Мама відкрила пиво. Ковбаса почала усваюваться.

Жабка квакнула.

– Я сам оттудова, – сказав чоловік новим подорожнім.

– Стріляють? – спитала матір.

– Вийдеш, а воно гупа.

– Коли вони вже настріляються? – повторила бабка свою репліку. Вона тримала у руці куркину ногу.

Курка не усваювалась.

– Пива будете? – спитала матір.

– Та хіба глоточок, – сказав чоловік і випив пляшку.

В потязі стало сіро і темно. Запахло мазутом і ніччю.

– Не берете постєль, – гиркнула грудаста провідниця, – то і матрац не можна.

– Він мені нужен ваш блохастий матрац.

– Убийте мені муху, будь ласка, – попросила я матір і вона ляснула по столу газетою «Прапор перемоги». Муха задриґалась на щоці в іменинника з останньої сторінки і померла.

– Дєвушка, нащо вам муха?

– У мене там жабка, – сказала я, – тільки нікому не кажіть.

– У каждого свої таракани, – сказав мужчина.

 

Я взяла убиту муху за крильце і запропонувала жабці.

Вона облизнулась і з’їла.

Матір і дочка допили пиво, ковбаса усвоїлась і вони вийшли на станції в ніч.

Замість матері з дочкою зайшов мужчина і сказав: без білєта тепер на поїзд не попадеш, як подуріли.

– Хіба хто за людей думає? – сказала жінка з шиєю.

– Дожилися, – сказала бабка.

– Я сам оттудова, – обізвався чоловік.

– Стріляють? – спитав новий подорожній. Він був високий і в картузі.

– Як вийдеш, а воно гупа.

– Коли вони вже настріляються? – звично відповіла бабка.

– Ви думаєте це Путін? – спитав новий чоловік в картузі, – його давно убили, а замість нього воскова кукла.

Жабка квакнула.

 

Я заглянула в сумочку і сказала: ну, скоро, скоро.

– У неї там жаба, – сказав чоловік.

– Подумать тільки, вафлі «Артек» по п’ятдесят дві гривні! – сказала бабка.

– Ще на тій станції були по сорок дві, – сказала я.

– Всьо дорожає, – сказав картузатий з ідеєю про воскову куклу.

Я згадала діда-всьо-подорожало, який залицявся до бабусиної подруги і витіснив конкурента з поліпами в носі, який сопів їй у трубку тоді, коли йому не спалось. А потім умер. Він умер, а всьо так і продовжило дорожати.

– Беріть постєль, – сказала провідниця картузатому.

Той зняв картуза, під ним він був очікувано лисий.

Дістав гаманець і купив постєль і вафлі «Артек» аж дві пачки і заплатив сто тридцять чотири гривні.

– Угощайтесь, дєвочки, – сказав він.

Моя жабка вафлі не їла. Їй треба було ще хоч одну муху на ніч.

Чоловік оттудова, придушений щедрістю картузатого, почав печально дивитись у вікно, а потім сказав: я собі входні двері за двадцять три тисячі поставив.

– Броня? – спитала жінка у своєї мухи.

– Анаякже, – сказав чоловік, – я за НАТО буду голосувать.

– Так ми вроді давно у НАТО, – сказав картузатий, – ви думаєте, чого Путін не в НАТО?

– Бо кому він нужен там? – сказала жінка.

– Бо він воскова кукла, – сказав щедрий на вафлі «Артек» галантний мужчина.

– Пробачте, – нахилилася я до нього, – убийте мені он ту муху?

– То живе созданіє, – сказав він.

– У мене жабка.

– Мене вже третій комар укусив, – сказав мужчина, – хай комарів їсть.

Ми постелили на столик рушничок УЗ і посадили на нього жабку.

– Оплатіть жабин проєзд, – сказала провідниця, яка принесла чай до вафель.

– Вона вже чотири ваших блощиці з’їла, – сказав чоловік із броньованими дверима оттудова.

Провідниця образилась і пішла.

Я зайшла до неї в купе і кажу: не виганяйте жабу.

А вона: купіть трускавецької літру і хай їде ваша жаба, тільки прикрийте.

Я прикрила жабу носовою хустинкою у дрібну квіточку і купила літр трускавецької.

– По чом взяли? – спитав мужчина з дверима.

– Вісімнадцять, – прибрехала я.

– Нема у них совісті, – сказала бабка.

– А за жабу взяла? – спитала жінка.

– Не взяла, – сказала я.

– Хоч якась совість, – відповів чоловік.

Я нахилилась до нього і пошепки подякувала, що він вигородив мою жабку реченням про блощиць.

Жабка тим часом з’їла комарика, якого для неї піймав мужчина-путін-воскова-кукла і в неї почали повільно закриватися очки. Вона вкрилась маленькими пупирцями, як огірочок.

 

Жабка була сонна. І сонна була бабка. Перед сном бабка знову сказала: і коли вони вже настріляються?

Жінка з продутою шиєю намотала собі шарф «Динамо».

Галантний мужчина з’їв усі вафлі сам а потім навощив вуса прямо на другій полиці. Я бачила його відображення у нічному вікні, за яким спалахували ліхтарі.

Чоловік оттудова постіль не брав і тривожно дивився в ніч. Він вийшов у тамбур за годину до власної станції.

Заснув картузатий, заснула бабка, заснула жабка, заснула провідниця, заснула жінка з продутою в Костянтинівці шиєю.

 

Я вийшла на туманний ранковий перон, взяла таксі, ми їхали грушевими заростями, вербовими дорогами, сосновими хащами аж поки не приїхали до маленького озерця вкритого ряскою. Мені було колись дев’ять, я ходила туди ловити ряску, там було тихо і страшно.

Я взяла жабку із сумочки і сказала: бувай здорова, дорогенька.

Жабка квакнула вдячно і поплила у ряску, у темні теплі води.

Я постояла трохи на березі, а потім почула як за грушевими заростями, за вербовими дорогами і сосновими хащами їде потяг і колише всіх через ранок до своїх затишних озерець.

 

Навіть тих хто оттудова і навіть тих, хто на ніч з’їв дві пачки вафель «Артек» і тих, кому продуло шию. Усіх їх чекало своє маленьке болітце вкрите ряскою, де ніхто не стріляє, і вони сопіли уві сні, як діти.