У ці перші осінні ранки, коли нарешті зранку колотишся під ковдрою, я люблю уявляти, що Фєнєчку пєрєвєлі во флігєльок, а Павєл Пєтровіч туди зайшов і не смущав її довго, а швидко пішов геть. Трошки туману, ледве відчувається прохолода. Ці станції на безкінечних просторах Рассєюшки за які мені розповідав колись батько, вже ніколи мною не будуть побачені.
Хіба бахне десь у Чєлябінску метеорит і все переродиться, завиє та сама Кись і потім я сойду на полустаночку і погляну у ці перероджені очі. Не знаю чи дочекаємось чєлябінского метеорита, у нього свої плани. Отже, безкрайні простори Рассєюшки мною навряд будуть побачені. Рощіци, кєдри, рум’яні торговкі. Ми не побачимось, ні. Я не шкодую. Просто уявляю цей простір, світлобородих, бухих чоловіків, станції, на яких стоять дівчата чимось невловимо схожі на мене саму. Якби мені ще плаття ситцеве, блакитне.
Батько казав у них білочки були і кедрові шишки.
Білочок нам не привозили ніколи, а шишки – так. Ми з них видлубували горішки. Я пам’ятаю цей смак, гіркоту і відчуття, що вони привезені з тих безкрайніх просторів з покосами, мужиками і Фєнєчкой во флігєлькє.
Дід мій був шаленим грибником. Він помер перед моїм народженням. Встиг приїхати в гості і посадити два дуба. З них зараз з гуркітом сипляться жолуді. Щовечора, у безнадійному безвітрі. Тидих-тидих-тидих. Лякають дітей, білок і заєзжих панянок. І мене лякають, якщо вже зовсім чесно. Під тими дубами ми з сестрою в дитинстві поховали горобця – видерли його у кицьки, потім вчили літати, він залетів у криницю, ми його витягли, зробили штучне дихання, гріли під лампою, але горобець все ж помер. Поховали під дубами і ревіли півдня.
Діда, який посадив ці дуби ще до нашого народження, я уявляла з посмішкою і плетеним кошиком за плечима як у ведмедя що відмовляв Машу єсть пірожок. Він шалено скакав по своєму уральському хребту і збирав гриби. Потім солив, пив, сміявся. Волнушкі, опята, бєлиє. Від нього лишилась книжка – рускіє народниє сказкі. Криваві як будь-який фольк. Хоча я ніколи не перебирала, що читати. Наприклад, у сьомому класі прочитала кількасот сторінок Айтматова про колгоспи, здається, Киргизії.
Ще від діда лишилась драбина з широкими дерев’яними сходами, які вели на горище. По ній ми лазили викидати молочні зуби. Жменями туди їх сипали. Зубна фея була не дуже щедра (чи це не прикрість отримувати в подарунок яблуко, якщо в тебе щойно випала половина зубів?).
– Чому Росія така велика? – спитала я папу зразу ж як вдома повісили карту світу – Шишкі растіть?
– В прінципє, да – погоджувався батько – єщо гріби.
Атомниє.
Думаю як далеко від мене ці всі уявні дитячі спогади з кедровими шишками, грибами, дідами, тагіламі і Уралом. Скоріше навіть на спогади, а їх ехо.
Ехо Москви.
– Православний журнал «Фома». В кожному випуску одна афонська ікона…
І я уявляю знов ці покоси, мужиків і уральські гриби.
– Збери всі сім афонських ікон у свій домашній іконостас…
Домашній іконостас.
Ми не побачимось з вами, покоси, русобороді мужики і флігєлькі. Ви залишитесь у моєму домашньому іконостасі дитячих спогадів.