«Для кого пишу?», – питали мене літописці, журналісти
чи просто допитливі люди.
Я не пишу для того пана у зношеній куртці, ні для його лютих вусів,
ні навіть для його тривоги, що плещеться в музики
хвилях сумних.
Не пишу для екіпажу і тієї панянки, котра в ньому сховалась
(між вікнами, як промінь холодний, блищать її окуляри).
Може я пишу для тих, хто мене не читає. Як жінка ота, що
біжить по вулиці, наче зараз відкриють ворота
до раю.
Чи той дід, що засинає на лавці маленької площі,
поки сонце сідає і його огортає любов’ю,
обіймає старого і ніжно колише в промінні.
Я пишу для тих, хто мене не читає, кому я байдужий,
але все ж не байдужий (хоча вони не звертають на мене уваги).
Для дівчинки, що подивилась на мене, проходячи повз –
ми подорожні із нею на цьому світі.
Для пані старої, повз двері якої пройшло все життя,
вона багатьох у цей світ привела і має стомлені руки.
Пишу для закоханого, котрий саме ішов
зі своєю журбою в очах; для того, хто слухав, але
навіть глянув на нього; і він зрештою впав, бо спитав,
а його не почули.
Пишу для усіх. Але перш за все для тих, хто мене не читає.
Окремо для кожного і для всіх разом. Для грудей,
для губ і для вух, де, хай вони мене і не чують,
лишається слово моє.