називай це як хочеш – парниковий ефект, чи
ще щось таке
але тепер такого дощу, як бувало, нема.
особливо пригадую дощ
часів великої кризи.
грошей катма, а дощу
– хоч залийся.
не було такого, аби йшов дощ усю ніч
чи весь день,
дощило сім ночей і сім днів
а стоки в Лос-Анджелесі не робили
для таких потоків води,
бо дощ був густий, сердитий
і впертий.
він гепав об дах
об землю й потоки його
лилися з дахів.
а ще був град
великі льодові каменюки
летіли як бомби
вибухали, розлітались
на друзки
і дощ просто не
припинявся
в усіх в хаті текло
всюди стояли
каструлі й миски;
гулко в них дріботіло
і їх безкінечно туди-сюди
виливали.
дощ переливався за тротуари
на клумби, ліз по сходам
і заходив у дім.
у хаті було повно ганчір’я
і рушників
а дощ, бувало, белькотів
іржаво й ліз з унітазів,
на дорогах стояли машини
старі, які не заводились навіть
у гарну погоду,
і безробітні визирали із вікон,
дивлячись на те, як машини
вмирають на вулиці,
наче живі.
безробітні чоловіки,
невдахи невдалих часів
сиділи із дітьми, жінками
і псами, наче в тюрмі
собаки не хотіли виходить надвір
і лишали по собі несподівані купки
у дивних місцях.
безробітні чоловіки божеволіли
у неволі зі своїми жінками, що
колись були гарні.
вони жахливо сварились,
поки у скриньки їм
кидали листи, що їх
виселять.
дощ і град, консерви,
хліб без масла, смажені
яйця, варені яйця
і яйця в мішечку
бутерброди й омріяна
невидима курка у
кожній каструлі.
мій батько ніколи не був
нормальним, а в дощ
так само бив матір
я кидавсь між них,
ноги, коліна, крики
аж поки вони
не ставали окремо.
«Я тебе вб’ю!», я вищав, –
«удариш іще і я тебе вб’ю»
«ану забирайся звідси, бісове
суче дитя»
«нє, Генрі, лишися із мамою!»
усі сиділи в облозі,
але у нас все було жахливіше.
вночі, коли ми намагалися
спати
дощ так само періщив
і я з ліжка дивився
як проглядує місяць через
потерте вікно,
яке так відважно тримало
більшість дощу
за собою.
я думав про Ноя і про
ковчег
про те, що усе
повторилось.
усі ми так думали.
а потім раптом
усе зупинилось.
десь у п’ять чи шість
ранку,
стало спокійно,
але не тихо,
бо чулося ще
кап
кап
кап
не було смогу
а десь у вісім
з’явилось сліпуче,
палке сонце,
як на картинах Ван Ґоґа
і стоки дахів
позбавившись ноші води
вибухали теплом
бемс! бемс! бемс!
всі тоді повставали і виглядали надвір
трава була все ще як губка
зелена, якою тільки може бути
зелена трава
співали пташки
як шалені, вони не їли
нормально сім днів і ночей
їх задовбали ці ягоди і вони чекали,
як повилазять напівутоплені
черв’яки.
пташки їх хапали й ковтали –
горобці і дрозди.
дрозди намагались прогнать
горобців, але ті,
шалено голодні,
менші й пруткіші,
брали своє.
чоловіки стояли на ґанках,
курили і знали,
що тепер треба вже буде
вийти й шукати роботу,
якої нема, заводити
тачку, яка вже не робе.
а колись красиві дружини
стояли у ванній,
чесали волосся,
малювались
і намагались зліпити
назад розбите життя
забути журбу, що їх
огортала,
і думали, що зробить
на сніданок.
а по радіо
нам сказали, що школа
відкрита.
і ось я вже йду в школу,
через здоровенні калюжі,
сонце світить як вперше,
батьки сидять вдома,
а я не спізнився у клас.
Пані Соренсон нас привітала,
сказавши, що «перерви не буде,
бо надворі ще мокро»
«Нууу!» загуділи хлопці.
«але під час перерви»,
сказала вона, «ми зробимо
дещо веселе!»
ну, що ж воно буде,
подумали всі і мирно
чекали аж дві години
уроків.
я дивився на маленьких дівчат,
дуже гарних, чистеньких
й уважних,
вони сиділи рівненько
й спокійно
і коси у них блистіли
у каліфорнійському сонці.
продзвенів дзвінок на перерву
і ми чекали, що буде.
пані Соренсон нам сказала:
«а тепер розкажіть, що ви робили,
коли ішов дощ! почнемо із
першого ряду!
давай, Майк, ти перший!…»
усі почали розказувати, починаючи
з Майкла.
все тривало й тривало, аж поки
ми всі не зрозуміли,
що все це брехня, може не все,
але переважно.
хлопці почали гиготіти,
а дівчата на них неоднозначно
дивились.
пані Соренсон сказала: «так, ану тихо!
Мені цікаво, що ви робили, коли
ішов дощ, навіть якщо вам це все рівно!»
і довелось придумувать далі.
одна дівчинка сказала,
що коли вперше вийшла веселка,
вона у її кінці побачила лице
Господа.
тільки не сказала на якому кінці.
один хлопець сказав, що
закинув з вікна вудку, піймав
рибинку і віддав її котові.
майже усі брехали.
правда була жахлива, її розказать
було соромно.
дзвінок закінчив перерву.
«дякую», – сказала пані Соренсон, –
«дуже було цікаво. завтра вже буде
не так мокро і можна вже буде вийти».
хлопці закричали ура, а дівчатка
сиділи рівненько й спокійно,
вони були гарними, уважними
й чистими
і коси їхні блистіли у сонці,
якого світ міг уже
не побачить.