Над Вроцлавом на висоті чотири з половиною кілометри по моєму реміню безпеки полізло сонечко. Жовто-гаряче з двома крапочками.
– ітц е баґ! – закричала жінка поруч.
Що ти знаєш про жуків – подумала я – це сонечко, бедрик, який лазить по кукурудзі у вересні, той самий бедрик, який “лети-лети сонечко”.
– е баґ! – кричить жінка.
– е баґ! – кричить стюардеса.
Баґ, баґ, баґ шепочуть ряди.
А баґ тим часом лізе по моїй руці, пролазить між пальцями і кудись хоче бігти, на кукурдзяні поля, де тля до небокраю.
– чуєш, бедрику, не отсвєчівай – шепочу жуку – чекай, йди сюди.
Висипаю м’ятні цукерки у несесер – вони градом лягають між парфумами, кремом від сонця і дзеркальцем. У маленьку жестяну коробочку запрошую бедрика.
Ми летимо.
Я у великій жестяній літаючій коробочці.
Бедрик у маленькій жестяній літаючій коробочці.
Проходжу митний контроль. Нема що декларувати – тільки вишні з бесарабки і бедрика, замаскованого під м’ятну цукерку.
– шо ти мені привезла? – питає Лукаш в машині. Я везу його зі школи.
Таке привезла! Таке!
Йдемо разом у садок під вікнами.
– дивись, малий. – відкриваю жестяну коробочку – це я з України тобі привезла.
– соль-солесіто! марікіта! марікіта!
Бедрик ще довго не хоче покидати мою руку, повзає між пальцями. Врешті струшую його на кущ лаванди. Безвіз.