Батут

Одна з найдивніших ситуацій, у яких довелося бувать, це – батут у безлюдному лісі в Хорватії.
– а скільки можна стрибати? – питаю.
– стрибай скільки хочеш – сказав хлопець, що з’явився нізвідки серед сосен, причепив мене за талію до батуту, а ноги сказав засунути в резинки.
Став напроти. І стоїть. А я стрибаю. То верхівки сосен, то його очі.
Стрибаю. Верхівки сосен. Очі. Босі ноги в повітрі.
І якось так дивно стало. Ну як наче ми застрягли у ліфті і мовчимо. А я соціально відповідальна, я підтримую смол ток.
– Як тобі – починаю я на рівні його очей – твоя робота? – закінчую на рівні сосен.
– Вері – каже він на рівні моїх ніг – гуд – закінчує на п’ятах у повітрі.
– Тепло – швидко випалюю на рівні очей.
– …блабла – щось каже він, поки я в соснах.
І знову незручна тиша. Смеркає. Море пахне і мовчить. Сосни мовчать. Вітру нема. Тільки ноги мої шух-шух в повітрі.
– Ну як? – питає він, як мої коліна проносяться повз нього.
Я розставляю руки і показую що лечу.
Сміється.
І знову ми в ліфті, який то вниз, то вгору. І незручна пауза.
– Ай’м – кажу його очам – вері хепі – шепочу соснам.
Вони мовчать. І ми мовчимо.
– Вонт мор? – каже він моїм колінам.
– Вонт мор – кажу соснам.
Ну бо що я їм ще скажу.